– Ганнусю, ти уявляєш, що мама каже? – Іван влетів у кімнату з телефоном в руці. – Андрійко одружується!
– І що? – Ганна підвела очі від ноутбука.
– Як що? Це ж чудово! Віра погодилася!
– Треба ж яка несподіванка, – пробурмотіла Ганна, повертаючись до роботи. – А гроші де вони братимуть? На весілля?
Іван зам’явся:
– Ну, мама каже…
– Тільки не починай, – зупинила його Ганна. – Я ж бачу, до чого все йде. Знову в борг проситимете?
– Ганнусю, ну це ж весілля! Тим більше треба встигнути, доки у Віри живіт ще непомітний. Мама обіцяла, що віддадуть…
– Як квартплату за минулий місяць? – Ганна закрила ноутбук. – Яку знову я заплатила? Чи як той кредит на машину для Андрія? І до речі – а що відбувається з твоєю роботою?
– У сенсі? – він дивився у телефон.
– У прямому. Зарплату третій місяць затримують, премії немає. Ми ледве тягнемо квартиру.
– Ганнусю, що ти починаєш? Складний період просто.
– Який період? Ти сам відмовився від підвищення! Нормальна була посада, хороші перспективи…
– Мама сказала…
– Знову мама! – Ганна стукнула кухлем по столу. – Тобі скільки років? Коли ти сам почнеш рішення приймати?
– А що я не так вирішую? – підвівся Іван. – Те, що слухаю маму? Вона поганого не порадить!
– Так? А хто тобі сказав звільнитися з минулої роботи? Хто тебе відмовив від курсів?
– Ну, знаєш… – Іван підвівся. – Ти просто маму не розумієш. Вона дбає про мене.
– Ні, це ти не розумієш. Вона контролює тебе. А ти й радий.
У двері подзвонили. Ганна скривилася – вона точно знала, хто прийшов.
– Діти, я з такими новинами! – Марина Антонівна заскочила в квартиру, навіть не роззуваючись. – Іван уже розповів? Андрійко наш! Таку дівчинку знайшов!
– Здрастуйте, – сухо відповіла Ганна.
– Та облиш ти ці церемонії! Я ось що думаю – треба весілля організувати як годиться. Ресторан, музиканти, все як у людей.
– І де гроші братимете? – запитала Ганна прямо.
– Отож я й зайшла поговорити, – Марина Антонівна сіла на край дивану. – Ганнусю, у тебе ж є заощадження…
– Нема.
– Що значить нема? – свекруха спохмурніла. – Я знаю, що є! Іван говорив…
– Іван багато чого говорить, – сказала Ганна. – Особливо вам. А я говорю – нема.
– Ти що, не хочеш допомогти сім’ї? – у голосі Марини Антонівни з’явилися металеві нотки. – Ми ж усі свої!
– Свої? – Ганна встала. – Добре, давайте про своїх. Де гроші, які ви брали на ремонт? На машину? На відпустку? Щось я не бачу повернення.
– Ганно! – втрутився Іван. – Ну, як ти можеш…
– Можу! – вона повернулася до чоловіка. – А ти не можеш! Не можеш сказати мамі “ні”! Не можеш знайти нормальну роботу! Не можеш…
– Ось вона, вдячність! – сплеснула руками Марина Антонівна. – Ми тебе в сім’ю прийняли, а ти…
– У яку ви мене прийняли? У королівську? А то пафосу тут нагнали, – Ганна гірко посміхнулася. – Сім’я – це коли шанують один одного. А що у вас? Я вам просто гаманець на ніжках!
У кімнаті запала тиша. Марина Антонівна побіліла, Іван розгублено переводив погляд з матері на дружину.
– Значить, – нарешті сказала свекруха. – Я бачу, ти зовсім зазналася. Забула, хто головний у родині. Нічого ми це виправимо. А гроші… Гроші знайдуться.
Вона встала і попрямувала до виходу. Біля дверей обернулася:
– Іване, зайди завтра. Нам треба поговорити.
Ганна дивилася їй услід і відчувала, як усередині зростає тривога. Щось підказувало – ще не кінець історії…
Через тиждень Марина Антонівна знову з’явилася на порозі, але вже з іншим настроєм:
– Ви коли останній раз у бабусиній квартирі були?
– До чого тут моя квартира? – напружилася Ганна.
– Так, цікавлюся просто. Бо ж пустує. А в молодих сім’я скоро буде, жити десь треба…
– Навіть не думайте, – сказала Ганна. – Це моя квартира, і розпоряджатися нею буду я.
– Яка ти самозакохана, – похитала головою Марина Антонівна. – У Віри дитина скоро буде, а ти…
– А що я? Я їх народжувати не змушувала.
– Іване, ти чуєш, як твоя дружина про родину відгукується? – свекруха повернулась до сина.
– Мамо, давай не зараз, – спробував відмахнутися Іван, але Марина Антонівна не вгавала:
– Ні, давай зараз! Я мовчати не буду! Ми тут усі сили прикладаємо, щоб сім’ю зберегти, а вона…
– А що я? – сказала Ганна. – Що саме я зробила не так? Квартиру вам не віддаю? Так це моя власність. Чи, може, я мало працюю? Так я сама всю квартплату тягну, доки ваш син…
– Не смій дорікати моєму сину! – скочила Марина Антонівна. – Він старається!
– Звичайно, особливо коли ви радите від підвищення відмовитися. Тому що “навіщо тобі зайва відповідальність, синку”.
Іван нарешті відволікся від телефону:
– Слухай, ну годі вже це згадувати. Я ж вибачився тоді.
– Вибачився? – Ганна подивилася на чоловіка. – А толку? Ти й досі кожне рішення з мамою погоджуєш. Навіть які штори почепити!
– Тому що мама краще знає! – ахнув Іван. – У неї досвід!
– Ось! – тріумфально вигукнула Марина Антонівна. – Чуєш? А ти все сперечаєшся! Ось Вірочка, вона розуміє, що старших потрібно слухатися. І Андрій…
– Так і вперед! – Ганна встала. – Ідіть і живіть з Вірочкою й Андрієм. А мені дайте спокій. І до моєї квартири навіть не наближайтесь.
За два тижні вони поїхали з Іваном на море. Недорогий готель, але море поруч. Ганна спеціально обрала відпустку подалі, щоб хоч трохи відпочити від свекрухи.
В цей же ж час в іншій квартирі…
– Мамо, ти впевнена? – Андрій переминався з ноги на ногу, дивлячись на ключі. – Може, варто з Ганною поговорити?
– Навіщо? – Марина Антонівна махнула рукою. – Я вже все вирішила. Квартира пустує, а вам жити ніде.
– Але ж це не наша квартира, – тихо сказала Віра.
– Дитинко, – сказала Марина Антонівна невістці. – Ти не хвилюйся. Ганна – частина сім’ї, я з нею домовилася. Просто вона зараз у відпустці, повернеться – все обговоримо.
– А якщо вона буде проти? – Віра поклала руку на живіт.
– Проти чого? Ви ж молода сім’я, вам треба жити десь. У вас дитина скоро буде! Які тут можуть бути заперечення?
– Не знаю, мамо, – Андрій покрутив ключі в руках. – Якось це неправильно.
– Що неправильно? – Марина Антонівна підвищила голос. – Я голова сім’ї! Я вирішую, що правильно! Чи ти хочеш з вагітною дружиною по орендованих квартирах поневірятися?
– Ні, але…
– От і не сперечайся. Тримай ключі, завтра з речами переїжджаєте. А там Ганна повернеться, все залагодимо.
Віра з Андрієм перезирнулися. Сперечатись з Мариною Антонівною було марно, але на душі в обох шкребли кішки.
Відпустка пролетіла непомітно. Вже дорогою додому в Ганни задзвонив телефон…
– Ганнусю! – голос тітки Лесі в слухавці звучав якось стривожено. – А ти де таких квартирантів взяла до себе? Шумлять тут ночами, сміття в під’їзді залишають… Сил немає!
Ганна застигла від здивування.
– Яких ще квартирантів? – не зрозуміла вона. – У мене квартира пуста стоїть.
– Як пуста?! – ахнула сусідка. – Ти що не знала, чи що, що тут було?
– Що було? – Ганна не розуміла, що це робиться.
– Так тут твоя свекруха тиждень тому привела молоду пару. Сказала, що ти дозволила…
Ганна похолола:
– Тітко Лесю, я зараз приїду.
Всю дорогу до бабусиного будинку вона стискала телефон у руках. У голові крутилася тільки одна думка: “Невже вони справді це зробили?”
Дзвінок у двері. Тиша. Потім кроки.
– Хто там… – двері відчинилися, і Андрій застиг на порозі. – Ганна?
– А ти на кого чекав? – вона зайшла повз нього в квартиру. – Я взагалі-то господиня.
На кухні гримів посуд. Віра визирнула в коридор:
– Андрію, хто там? Ой…
– Так, “ой”, – Ганна оглянула квартиру. – І давно ви тут влаштувалися?
– Тиждень тому заїхали, – Андрій спробував показати впевненість. – Мама сказала…
– Мама? – Ганна посміхнулася. – А документи на квартиру мати має? Чи, може, у вас є договір оренди? Ні? Тоді збирайте речі.
– Нікуди ми не поїдемо, – Андрій схрестив руки на грудях. – Мама сказала, що це тепер ми можемо жити тут, що вона домовилася, що це буде наша квартира.
– Що?
– Так, – втрутилася Віра. – Марина Антонівна обіцяла все оформити…
Ганна дістала телефон:
– Значить так. У вас є година, щоб зібрати речі. Потім я викликаю кого треба.
– Ти не посмієш! – обурився Андрій. – У Віри вагітність!
– Я маю право власності, – сказала Ганна. – Тож обирайте: або самі йдіть, або я дзвоню куди треба. І так, потім подам у суд.
Телефон у її руці задзвонив – Марина Антонівна.
– Не смій влаштовувати сварок! – вигукнула свекруха, не вітаючись. – Це я дозволила їм там жити!
– З якого дива ви розпоряджаєтеся моєю квартирою?
– Я голова сім’ї! Я вирішую, що і як! А ти…
– Що я? – запитала Ганна. – Досить. Я дзвоню 102.
– Тільки спробуй! Якщо у Віри щось трапиться… Їй не можна хвилюватись!
– Треба було думати про це раніше. І до речі, готуйтеся також до розмови зі службами. Адже я не посоромлюся розповісти, хто дав їм ключі.
Ганна поклала слухавку і набрала номер:
– Здрастуйте. У моїй квартирі живуть сторонні люди.
За сорок хвилин під’їхала машина. Марина Антонівна примчала слідом, влетіла в під’їзд, важко дихаючи:
– Ганнусю! Зупинися! Давай поговоримо!
– Нема про що говорити, – Ганна простягла документи чоловіку у формі. – Ось, будь ласка, свідоцтво про власність.
– Чоловіче, – звернувся той до Андрія. – Пред’явіть документи та підстави для проживання у цій квартирі.
– Я… Цей… – Андрій переводив розгублений погляд з матері на нього.
– Які документи? – втрутилася Марина Антонівна. – Це наша сімейна квартира! Ганна ж частина сім’ї!
– Не шуміть, – спокійно відповів поліцейський. – Ця жінка підтвердила право власності. Якщо ви не маєте документів на проживання, доведеться звільнити приміщення.
– Куди ми підемо? – схлипнула Віра. – А в нас дитина скоро…
– Думати треба було раніше, – сказала Ганна. – До того, як у чужу квартиру без дозволу заселятись. Зібралися за наш рахунок пожити? Не вийде.
Телефон знову задзвонив. Іван.
– Ти що виробляєш?! – вигукнув він. – Як ти можеш так із сім’єю?
– З сімʼєю? – Ганна підвищила голос. – Це ви називаєте сімʼєю? Залізти у чужу квартиру, доки господарі у відпустці?
– Це мама вирішила…
– Саме так! Мама вирішила! А ти, як завжди, підкорився! Знаєш, що? Досить. Я втомилася. Втомилася від твоєї мами, від твоєї безхарактерності, від усієї цієї вистави!
– Що ти маєш на увазі?
– А те, що я подаю на розлучення! – сказала Ганна. – Годі з мене! Живіть, як хочете, але без мене!
У слухавці запала тиша.
– Це все? – нарешті спитав Іван.
– Так. Ганна поклала слухавку і повернулася до людей у формі. – Я хочу написати заяву.
– Ганно! – ахнула Марина Антонівна. – Ти не посмієш!
– Ще й як посмію. І не тільки це. Я подам у суд на відшкодування збитків. За все – проживання без дозволу, і за моральну шкоду.
– Але ж ми сім’я! – знову почала Марина Антонівна.
– Ні, – похитала головою Ганна. – Ми не сім’я. Ви мене цього навчили.
– Так, – втрутився чолвоік в формі. – Прошу всіх заспокоїтись. Зараз заповнимо папери.
Поки оформлялися документи, Віра мовчки збирала речі, раз у раз витираючи сльози. Андрій метався між кімнатами, бурмочучи щось про свавілля. Марина Антонівна стояла біля стіни, підібгавши губи.
– На збори п’ятнадцять хвилин, – сказав другий чоловік у формі. – Потім опечатуємо квартиру.
– Я вимагаю, – раптом прийшла до тями Марина Антонівна. – Щоб у протоколі записали, що Віра вагітна! Що її виставляють на вулицю!
– У протоколі буде зафіксовано факт проживання без дозволу. І те, що власник квартири його не давав.
– Але ж ключі дала я! Я! – вигукнула Марина Антонівна.
– Чудово, – кивнула Ганна. – То й запишіть. Визнання у незаконному проникненні.
За годину квартира спорожніла. Ганна викликала слюсаря міняти замки. Тітка Леся маячила у дверях:
– Я ж казала, що тут щось нечисто. Як вони заселилися, одразу шум почався.
Телефон знову задзвонив. Іван.
– Давай зустрінемося, – сказав він уже спокійніше. – Треба поговорити.
– Про що? – стомлено спитала Ганна. – Про все вже поговорили.
– Ні, не про все. Приїдь додому.
Додому. Ганна гірко посміхнулася. Чи був це колись її дім?
У квартирі на неї чекав не тільки Іван, а й Марина Антонівна. Звісно, куди ж без неї.
– Присядь, – почала свекруха незвично тихо. – Давай обговоримо все.
– Що саме? Як ви влізли в мою квартиру? Або як ви брали у мене гроші, знаючи, що не віддасте?
– Ми все віддамо! – вигукнув Іван. – Ось, я вже склав графік…
– Графік? – запитала Ганна. – А ти знайшов роботу? Або знову мама вирішуватиме, куди тобі можна влаштуватися, а куди не можна?
– Не перекручуй! – ахнула Марина Антонівна. – Я просто дбаю про дітей!
– Ні, – похитала головою Ганна. – Ви не дбаєте. Ви контролюєте. Маніпулюєте. Використовуєте. І знаєте, що? Я більше не хочу брати в цьому участі.
– Тобто ти так просто перекреслиш два роки шлюбу? – запитав Іван.
– Два роки? – усміхнулася Ганна. – А ти певен, що ми взагалі були одружені? На мою думку, ти весь цей час був одружений на мамі. А я так, зручний додаток із гаманцем.
– Як ти смієш?! – охнула Марина Антонівна.
– Смію. Тому що це правда, – Ганна встала. – Я подала заяву на розлучення. І на відшкодування збитків теж подам. За все.
– Ти цього не зробиш, – прошипіла свекруха. – Ти не посмієш зганьбити нашу родину!
– Вашу родину? – Ганна попрямувала до дверей. – Ні, тепер це лише ваші проблеми. А я нарешті вільна.
За тиждень прийшов повістка у суд. Марина Антонівна одразу примчала до Ганни на роботу:
– Ти що виробляєш? Ми ж домовились!
– Про що? – Ганна навіть не відвернулася від комп’ютера. – Що ви заплатите? То платіть.
– У нас немає таких грошей!
– А як брали, були?
– Припини це, – свекруха нависла над столом. – Я поговорю із суддею…
– Давайте, – Ганна знизала плечима. – Заодно розкажете, як робили дублікат ключів. І як без дозволу заселяли мешканців.
– У Віри дитина буде!
– Це проблеми Віри. І Андрія. До речі, де вони зараз живуть?
Марина Антонівна підібгала губи:
– У мене.
– Чудово. Ви ж так хотіли велику родину – насолоджуйтесь.
– Ганна! – пролунав голос від дверей. Іван. – Можна поговорити?
– Ні.
– Але я мушу…
– Нічого ти не мусиш, – сказала Ганна. – Знову, мабуть, весь у боргах?
– Ось! – підхопилася Марина Антонівна. – Ти ж знаєш, що він має складнощі! А все одно судишся!
– У нього завжди все складно, – Ганна нарешті повернулася до них. – То підвищення не бере, то з колективом не ладнає. А я що, все життя маю його утримувати?
– Я влаштувався на роботу, – тихо сказав Іван.
– Вітаю. Сподіваюся, цього разу мати дозволить там затриматися.
– Не вигадуй! – Марина Антонівна стукнула по столу долонею. – Ми намагаємося все виправити!
– Нема чого виправляти, – Ганна встала. – Все вже вирішено. А тепер вибачте, у мене робота.
Увечері вона приїхала у бабусину квартиру. Сіла на підлогу посеред пустої кімнати. Озирнулась. Тут потрібний ремонт, нові меблі, техніка. І жодних порад свекрухи.
Телефон дзенькнув – повідомлення від рієлтора: “Клієнти готові оглянути житло завтра.”
“Чудово, о сьомій вечора,” – відповіла Ганна.
Нехай квартира приносить прибуток, а не проблеми. А вона винайме житло в іншому районі. Далі від минулого життя.
Пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла Віра:
– Я хотіла поговорити…
– Нема про що, – сказала Ганна.
– Але ж ми могли б…
– Ні. Не могли б. Я більше не беру участі у ваших сімейних іграх.
– А як же ж дитина? Ти ж будеш йому тіткою…
Ганна розсміялася:
– Серйозно? Спочатку залізти в чужу квартиру, а тепер брати на жалість? Ні. Шукайте інше житло. Й іншу тітку.
– Ти така черства! – схлипнула Віра.
– Я? – Ганна примружилася. – А хто заселився у чужу квартиру? Хто брехав сусідам? Тож давай, проявляй свої таланти в іншому місці.
Двері зачинилися. Ганна дістала телефон, набрала повідомлення ріелтору:
“Починайте пошук квартири. Одна кімната, новий будинок.”
Через місяць вона сиділа на кухні у новій квартирі.
Одна.
Зі своїми правилами.
Без чужих вказівок.
І це було чудово!