Ганна втомлено зітхнула, дивлячись на годинник. Ще півдня потрібно бути в спекотному офісі, а так хотілося додому. Вона уявила, як Микола, її чоловік ось вже п’ять років, зустріне її з усмішкою та теплою вечерею. Їй пощастило з ним — дбайливий, господарський, завжди готовий допомогти не лише їй, а й сусідам.
Іноді Ганна навіть ревнувала, особливо до Світлани із квартири навпроти. Молода, гарна розлучена, частенько зверталася до Миколи по допомогу.
– Нічого, – подумала Ганна. – Сьогодні відпросилася раніше, влаштую сюрприз.
Ганна піднімалася сходами, відчуваючи подив на обличчі чоловіка, коли він її побачить вдома. На четвертому поверсі вона застигла. Двері квартири сусідки Світлани відчинилися, і звідти вийшов… Микола. Розпатланий, з рум’янцем на щоках.
– Микола? – здивовано вигукнула Ганна. – Що ти там робив?
Микола здригнувся від несподіванки.
– Ганно? Ти… ти сьогодні рано.
– Що. Ти. Там. Робив? – карбуючи кожне слово, повторила Ганна.
– Та ось, у Світлани кран потік, лагодив, – промимрив Микола, уникаючи погляду дружини.
– Кран? О третій годині дня? – Ганна відчувала, як усередині закипає невдоволення.
– Ганно, ну ти чого? Я ж допомогти тільки… – почав виправдовуватись Микола.
– А чому тоді такий червоний? І сорочка наполовину розстібнута? – Ганна не могла стримати підозри.
– Та спекотно там, у ванній-то возитися…
Ганна хотіла відповісти, але в цей момент двері знову відчинилися, і визирнула Світлана:
– Миколо, ти ключі забув… Ой, доброго дня, Ганно Сергіївно! – Світлана, побачивши сусідку, зніяковіла і швидко зникла за дверима.
Ганна перевела погляд на чоловіка. Той винувато посміхнувся:
– Ходімо додому, Ганно. Я все поясню.
Минув тиждень. Ганна намагалася викинути з голови неприємний інцидент. Микола клявся, що нічого не було і навіть запропонував більше не допомагати сусідам. Але Ганна великодушно дозволила — таки погано відмовляти у допомозі.
У п’ятницю вона знову повернулася раніше. У під’їзді зіткнулася з кур’єром, який доставляв піцу.
– Дивно, – подумала Ганна. – Ми начебто не замовляли.
Піднявшись на поверх, вона побачила знайому картину: Микола виходив від Світлани.
– Знову кран? – уїдливо поцікавилася Ганна.
Микола здригнувся:
– Ганно! Ти знову рано…
– Так, уяви собі! – огризнулася Ганна. – Ну і що цього разу?
– Так, пральна машинка протікала… – невпевнено почав Микола.
– А піца тут до чого? – Ганна кивнула на коробку в руках чоловіка.
– Яка піца… А, ця? Світлана замовила, а кур’єр переплутав поверх, – Микола захвилювався.
У цей момент із квартири Світлани долинув дзвінкий сміх та чоловічий голос. Ганна запитливо підняла брову.
– Це… телевізор, – промимрив Микола.
– Ясно, – процідила Ганна. – Значить, ти лагодив пральну машинку під звуки телевізора та запах піци? Як це мило з її боку!
– Ганно, ти чого? Я просто допоміг по-сусідськи…
– По-сусідськи? – Ганна відчувала, як усередині все клекоче. – А чому тоді від тебе пахне її парфумами?
Микола розгублено принюхався до сорочки:
– Та ну, тобі здається…
– Знаєш що, – Ганна зробила глибокий вдих, намагаючись заспокоїтися. – Йди до себе в квартиру. Я сьогодні у мами переночую. І подумай добре, що ти хочеш мені сказати завтра.
З цими словами вона розвернулась і пішла вниз сходами, залишивши розгубленого Миколу наодинці з коробкою піци та почуттям провини.
Наступного вечора Ганна повернулася додому. Микола зустрів її з винним виглядом та букетом улюблених ромашок.
– Ганно, давай поговоримо, – почав він.
– Про що? Про те, як ти лагодиш крани? – сказала Ганна, відсторонюючись від чоловіка.
– Послухай, я все можу пояснити…
– Правда? І як же ти поясниш запах парфумів? А піцу? А чоловічий голос із квартири? – Ганна відчувала, як виступають сльози.
– Ганно, клянусь, між мною та Світланою нічого немає! – Микола спробував обійняти дружину, але та відсторонила його.
– Не чіпай мене! Я не вірю жодному твоєму слову!
– Та що ти собі вигадувала? – не витримав Микола. – Може, мені взагалі заборониш із сусідами спілкуватись?
– А може, й забороню! – вигукнула Ганна. – Особливо з молодими і розлученими!
– Ти сама дозволила допомагати сусідам! – парирував Микола.
– Допомагати, а не зависати в них цілими днями!
Вони сварилися, не слухаючи один одного. Напруга, що накопичилася, виплеснулася назовні.
– Знаєш що, – видихнула нарешті Ганна. – Я більше так не можу. Поживи поки що у свого брата.
– Що? Ти мене виставляєш? – здивувався Микола.
– Я хочу, щоб ти подумав над своєю поведінкою. І над нашим шлюбом.
– Але Ганно…
– Збирай речі, Миколо. Я втомилася від твого обману.
Минуло два тижні. Ганна жила, як у тумані. Микола дзвонив, писав повідомлення, але вона не відповідала. Увечері п’ятниці, повертаючись із роботи, вона знову побачила його, що виходить від Світлани.
– Миколо? – Ганна не вірила своїм очам. – Що ти тут робиш?
– Ганно! – Микола засяяв. – Я… я зайшов по речі.
– За речами? До Світлани? – Ганна відчула, як до горла підступає ком.
– Ні, тобто так… Тобто, – Микола затнувся, – я просто…
У цей момент із квартири Світлани долинув дитячий плач.
– Миколо, ти не міг би… – Світлана осіклася, побачивши Ганну. – Здрастуйте, Ганно Сергіївно.
– Здрастуйте, – процідила Ганна.
– Я дивлюся, ви тут вже сім’єю обзавелися?
– Ганно ти не так зрозуміла, – почав Микола.
– А як я маю зрозуміти? – не витримала Ганна. – Ти живеш у брата, але постійно стирчиш у сусідки! У неї дитина з’явилася! Що тут розуміти?
– Ганно Сергіївно, дозвольте я поясню, – втрутилася Світлана.
– Ні, – заявила Ганна. – Я достатньо надивилася.
Вона розвернулась і побігла вниз сходами, ковтаючи сльози.
– Ганно, стривай! – вигукнув услід Микола.
Але Ганна вже не чула. Вискочивши з під’їзду, вона набрала номер подруги:
– Олено, можна я в тебе поживу? Не можу більше тут перебувати.
Три дні Ганна не знаходила собі місця. Ревнощі, образа і цікавість не давали їй спокою. Зрештою, вона наважилася поговорити зі Світланою.
Ганна м’ялася біля дверей Світлани, не наважуючись постукати. “Та що я як маленька дівчинка,” – подумала вона і різко натиснула на дзвінок.
Світлана відкрила не одразу. Коли двері відчинилися, Ганна випалила на одному диханні:
– Світлана, нам поговорити треба.
Сусідка мовчки кивнула і впустила її. У квартирі панував безлад: іграшки вперемішку з одягом, немитий посуд, запах дитячої суміші.
– Чай будеш? – Запитала Світлана.
– Обійдуся, – буркнула Ганна, опустившись на диван.
Повисла незграбна мовчанка. Ганна крутила в руках подушку, не знаючи, з чого почати.
– Слухай, – нарешті видавила вона, – що у вас із Миколою?
Світлана здригнулася:
– Ганно, ти чого? Нічого в нас…
– Та гаразд, – зупинила її Ганна, – Я ж бачу. Він тут стирчить днями та ночами.
– Допомагає просто, – тихо відповіла Світлана. – З сантехнікою, з малим…
– Малим? – Ганна напружилася. – Яким ще малим?
– Племінником. Сестра в палаті, я з ним няньчусь.
Ганн відкинулася на спинку дивана, перетравлюючи інформацію.
– І часто… допомагає? – Запитала вона, намагаючись, щоб голос звучав рівно.
– Та майже щодня, – зітхнула Світлана. – Я б сама не впоралася.
Ганна відчула, як до горла підступає ком. “Щодня, значить. А мені ні слова.”
– Чому він мовчав? – прошепотіла вона.
Світлана знизала плечима:
– Не знаю, Ганно. Може, не хотів тебе хвилювати?
У цей момент із сусідньої кімнати долинув дитячий плач.
– Вибач, – Світлана схопилася, – мені треба…
– Так-так, звичайно, – кивнула Ганна, підводячись. – Я піду. Мені треба… подумати.
Виходячи з квартири, вона почувалася абсолютно розгубленою. У неї мала бути непроста розмова з чоловіком, і вона гадки не мала, що йому скаже.
Ганна сиділа на кухні, дивлячись на одну точку, коли в замку повернувся ключ. Микола застиг на порозі, побачивши дружину.
– Ганно, ти повернулася, – видихнув він.
– Так, повернулася, – хмикнула Ганна. – Здивований?
Микола важко опустився на стілець навпроти:
– Нам треба поговорити.
– Невже? – Ганна пирхнула. – І про що ж?
– Я все поясню, – почав Микола, але Ганна зупинила його.
– Поясниш? А чи не пізно? Я вже була у Світлани. Знаю про дитину.
Микола змінився на обличчі:
– Ганно, це не те, що ти думаєш…
– А що я маю думати? – не витримала Ганна. – Ти пропадаєш у сусідки, обманюєш мене…
– Я не обманював! – Вигукнув Микола. – Просто… не казав усієї правди.
– О, це багато що змінює, – виразила Ганна.
Микола глибоко зітхнув:
– Пам’ятаєш, ти казала, що хочеш дитину?
Ганна застигла:
– До чого тут це?
– Я… я тренувався, – видавив Микола. – Вчився пелюшки міняти, кашу варити…
Ганна дивилася на чоловіка, не вірячи своїм вухам:
– Ти що, серйозно?
Микола кивнув, не зводячи очей:
– Хотів сюрприз зробити. Показати, що я готовий стати батьком.
– І тому обманював мене? – Ганна похитала головою. – Миколо, ти взагалі не розумний?
– Є трохи, – посміхнувся Микола.
Ганна відчула, як напруга останніх тижнів відпускає її. Вона засміялася:
– Господи, Миколо! Ну ти…
– Вибач мені, – Микола взяв її за руку. – Я не хотів, щоб ти хвилювалася завчасно.
Ганна зітхнула:
– А я собі навигадувала…
– Ганно, – Микола подивився їй у вічі. – То що скажеш? Спробуємо?
Ганна посміхнулася крізь сльози, що навернулися.
– Спробуємо. Тільки більше жодного обману, домовилися?
– Обіцяю, – Микола притягнув дружину до себе. – Я люблю тебе.
– І я тебе, – прошепотіла Ганна, уткнувшись йому в плече.
Через місяць.
– Гарно ти це придумав із тренуваннями, – посміхалася Світлана.
– Так, тільки ця легенда не на довго, – обійняв її Микола.
– Ганна про все здогадається! Та й не може ж племінник сестри весь час жити в мене, – Світлана голосно засміялася. – Коли ти вже їй скажеш, що це твій син?
– Сьогодні скажу, а поки що давай помовчимо…