Так склалося в житті, що Ганна Федорівна не любила квіти.
А якщо бути до кінця точним, то була до них байдужа, і до їхнього пишного цвітіння або скромної краси, і до їх фарб та ароматів.
Вони відповідали їй взаємністю: ніжні фіалки сохли на підвіконні, пеларгонія давала такий сильний запах, що Ганна благала подругу Ірину забрати її собі.
І з того часу з квітами в її домі було закінчено.
Вона пам’ятала той день, коли чоловік прийшов з роботи з букетом троянд і сумним обличчям.
Ганна поставила квіти у вазу і спитала чоловіка, що трапилося?
– Ганнусю, я йду… Вибач, якщо зможеш, але моє життя потребує змін. Я допомагатиму вам з Катею, завжди прийду на допомогу, якщо потрібно…
– Не треба, – зупинила його Ганна, яка, зрештою, давно відчувала недобре.
Чоловік пішов, а троянди наступного ж дня стали в’янути. Голівки схилилися вниз, пелюстки скрутилися. Довелося їх викинути. Ні, не любила вона квіти, як і вони її…
Так вона залишилася з донькою вдвох. Катрусі на той момент було лише п’ять років. Але вона, здавалося, все розуміла, жаліла маму, просила її не плакати і якось сказала:
– Тато від нас пішов, а я ніколи тебе не залишу, мамо.
Це було так зворушливо! І Ганна присвятила все своє життя дочці, що було цілком природно. Подруга Ірина казала їй:
– Не перестарайтеся обидві, бо залишиться Катруся одна, так не можна. Не прив’язуй її до себе.
Сама ж Ірина нещодавно одружила сина. Вони з чоловіком обоє дуже любили порядок, а от син особливо. акуратністю не вирізнявся.
Але перед самим весіллям переїхав, купивши собі нарешті квартиру. Ірина була рада і за нього, і за себе. І вони з чоловіком із ентузіазмом взялися за ремонт.
– Я тепер як у раю! – раділа Ірина. – Кожна річ на своєму місці, скрізь порядок.
Її квартирка сяяла чистотою й ідеальним порядком. Ганна трохи заздрила їй, хоч у них з дочкою теж було чисто й прибрано завжди. Але до подруги їй було далеко.
Вони сиділи у Ірині на кухні і пили чай із мармеладом, який на пробу принесла Ганна.
– Смачно, але цукру забагато, – зауважила Ірина і без жодного переходу додала: – Послухай, подруго. Каті твоїй уже двадцять шість. Куди вона тягне із заміжжям? Знаю, що квіти ти не любиш, але все ж таки. Я тут з нагоди купила цю білу красуню, дзвоники, здається називається. Постав у Каті в спальні. Кажуть, ця квітка дарує дівчатам кохання та приносить сімейне щастя.
Ганна не посміла відмовити, надто вже Ірина була щирою у своєму бажанні допомогти. Важко сказати, чи квітка зіграла свою роль, чи доля, але Катя незабаром познайомилася з приємним солідним чоловіком і вийшла за нього заміж. Одна біда, жив він далеко, куди й відвіз доньку після весілля.
Так Ганна залишилася зовсім одна, і квітка зів’яла… А незабаром й Ірина перестала приділяти подрузі достатньо уваги. У неї з’явився онук! І о, диво! Ірина змінилася, перестала дбати про чистоту і забирала собі малюка так часто, як їй дозволяв час.
Вона мріяла якнайшвидше вийти на пенсію, щоб повністю присвятити себе «цьому пустуну». Хлопчик був жвавий і рухливий. Тому все в домі Ірини стало предметом його пильної уваги: і земля в діжці з пальмою, яка розкидалася по блакитному килиму, і розкидані по підлозі іграшки, і розбита вщент кришталева попільничка чоловіка, яка просто для краси стояла на кавовому столику.
– Дивитися й дивитися треба, щоб тільки не не зламало що–небудь, – з радісною усмішкою говорила щаслива Ірина, а Ганна дивувалася.
Сама ж мріяла про відпустку, щоб скоріше поїхати до доньки, в якої теж народився синочок Петрик.
Добралася вона до дочки, коли внукові вже виповнився рік. У домі панували тиша і спокій. Хлопчик більшу частину часу був сам, не вередував, був тихим і не докучав мамі та бабусі.
А вони розпитували, як живеться, як самопочуття, як чоловік, а як тітка Ірина? Потім строго за розкладом годували внука і вкладали спати, увечері перед сном купали.
Чоловік дочки був серйозним, весь у роботі, у справах. Сину приділяв увагу тільки за вечерею й перед сном.
Поїхала Ганна від них із якимось важким відчуттям. Вона відчувала в будинку дочки легкий, але суттєвий дискомфорт. Їй здавалося, що Катя не дуже щаслива, хоч сама вона ні на що не скаржилася. А як Ганні хотілося б, щоб донька з онуком приходили до неї в гості, вона б гралася з Петром, читала йому книжки і пригощала б ласощами.
Сталося це щастя тільки через три роки, коли дочка з онуком нарешті приїхала погостювати. Як Ганна чекала на них! Як ретельно готувалася! Накупила машинок для Петрика, спекла пиріг до приїзду.
Але зустріч була якщо і не холодною, то якоюсь манірною. Онук простягнув руку для привітання, обійняти себе не дав. Назвав своє ім’я «Петро» і попросив дозволу піти в туалет. Все це виглядало як карикатура, ніби маленький хлопчик показує з себе дорослого дядька.
– Так, він такий, –з сумом сказала Катя, – весь у батька. І це гени, матусю. Перевиховати його мені не виходить.
Бабуся вирішила, що вона зможе розтопити кригу в серці цього «Кая». Але онук цурався її, хоч у всьому слухався. Слова “йди пограйся” машинками сприймалися як “сиди тихо і не заважай”. Він розставляв іграшки в один рядок по лінійці і дивився на них без інтересу.
Книжки та розмальовки, куплені бабусею, так і лежали на тумбочці. Як і коробка і з фломастерами. Єдине, що його захоплювало це мультфільми. Петро тихо сидів на дивані і дивився на екран з дуже розумним, не по-дитячому, виразом обличчя.
Вечорами їм дзвонив батько. Спочатку відповідала Катя, сухо казала, що все в них гаразд і лише наприкінці розмови додавала, як у кіно: «Я тебе теж, любий». Ну, значить це було у відповідь на або цілую, або люблю. Що вже непогано.
Потім телефон передавався Петрику. І той буквально доповідав де був і що бачив. Так минуло десять днів, а бабуся з онуком так і не звикли один до одної. Ганна провела їх у дорогу, поцілувала дочку, потиснула руку Петру, і вони пішли, не озирнувшись.
«От і тобі й дзвоники», – майнула думка.
Так, вона прочитала про цю квітку. Вона приносить у життя сім’ї щастя й умиротворення, але не таке ж! Хоча Катя не виглядала нещасною. Це заспокоювало, і з цими думками Ганна прийшла до Ірини.
Подруга бачила Катю з Петром, приходила якось на вечір. Тоді нічого не сказала, а зараз поділилася:
– І чого ти? Гарний і слухняний хлопчик. А не визнав у тобі бабусю, так ти не вклалася в нього душею, люба моя. Ти стороння людина. Он мого шибеника від мене не забрати, бо я з ним із пелюшок.
Так, Ірина, напевно, мала рацію. Чи все ж таки ні? Ганна губилася у здогадах. Повільно йшла додому у порожньо квартиру. Вже вечоріло, було сумно до сліз. І слова Ірині зачепили. Та рада б вона вкластися душею, але як це зробити так далеко?
Було по-весняному прохолодно і на вулиці, і на душі. Вона йшла через двір, трохи понурившись, думаючи, чим би зайнятися ввечері, щоб відволіктися від сумних думок. І тут побачила сусідку з останнього під’їзду, Олю. Жінка квапливо йшла через двір зі своєю маленькою донечкою на руках.
Дівчинка в синій спідничці та білому пухнастому светрі обхопила рученятами мамину шию. Волосся кучеряве, в очах недитяче занепокоєння. Вони привіталися.
– Ви куди на ніч, Олечко? – співчутливо спитала Ганна.
І тут у жінки на очах блиснули сльози.
– Ми розійшлися з чоловіком, Ганно Федорівно. І ось тепер мені доводиться дочку з собою працювати брати, коли випадає нічна зміна.
Ольга працювала в цілодобовій аптеці і так, іноді в неї випадали ці нічні зміни.
– І де ж вона там у тебе спить? – здивовано спитала Ганна.
– У підсобці, де ж іще. Іноді вередує.
Всі ці пояснення виглядали так щемливо, від них повіяло повною безнадійністю. Про бабусь і дідусів Ганна й розпитувати не стала, чула краєм вуха, що Оля з дитбудинку.
– Ну ось що, ходімо до мене, залишиш Даринку в мене. Я людина вільна, місце, де спати є. Вранці прийдеш, забереш.
Цей щасливий блиск у очах молодої жінки треба було бачити! Вона з радістю погодилася, і малеча зраділа.
– Матусю, я з тіткою залишуся! Не хочу в аптеку.
Ганна пригостила Дарину чаєм зі своїм мармеладом. Дівчинка сказала, що дуже смачно і попросила ще. Потім сама вмилася і лягла в колишню постіль Каті, із задоволенням послухала казку й заснула.
Крізь фіранку на вікні проглядала оксамитова квітнева ніч, у хаті ніжно пахло цитрусами, цокав настінний годинник. Ганна дивилася на дівчинку, і серце тріпотіло від радості, що вона комусь потрібна, комусь простягла руку допомоги.
А незабаром Оля з Даринкою стали для неї як рідні. Всі вихідні разом, і вечорами часто за чашкою чаю з ароматним варенням сиділи за довгими розмовами, поки Дарина мирно спала у своєму ліжечку.
– Дякую вам, тітко Ганно, – казала їй Ольга. – Ви не уявляєте скільки робите для мене. І Даринка вас любить. Нічого, що вона стала називати вас бабусею?
Ганна посміхнулася і відповіла:
– Я тільки щаслива, – згадавши при цьому, що внук так і називає її по імені і по батькові. – Забереш Даринку вранці, не буди її.
А після звільнення Ольги подумала: «Дивно, як доля надсилає нам потрібних людей у потрібний час. Дарує зустрічі, які сповнюють життя змістом».
У небі за вікном мерехтіли зірки, купаючись у блідому місячному світлі. У спальні спала маленька дівчинка, її «внучка», яка дарувала тепло свого дитячого серця.
Закінчився ще один чудовий весняний день, але на зміну вже поспішав інший, не менш прекрасний від того, що вона, Ганна, комусь потрібна в цьому житті, дарує своє тепло і турботу, а у відповідь отримує ці чудові дитячі обійми і чує слова: «Бабусю, забереш мене з садка? Я тобі малюнок намалюю!»
І цвіли у її квартирі дивовижні, казкові квіти – розвішані на стіні дитячі малюнки.
Як не дивно, вона полюбила їх усією душею і подумала якось:
– Куплю, мабуть, і собі дзвоники. Ті, бузкові, що бачила на вітрині.
Щоб моє сімейне щастя нікуди не поділося. Куди ж я без нього тепер?