Галина Степанівна була жінка 67-ми років, з ненайщасливішою долею…
Вже не перше десятиліття вона жила в крихітній однокімнатній квартирі, снідала канапками і дуже сумувала від самоти.
Після того, як не стало її чоловіка Галина залишилася сама – діти давно роз’їхалися, а подруги ніби просто зникли.
Ранок Галини почався зі дзвінка з незнайомого номера.
– Галино Степанівно? Доброго дня!
– Так, слухаю.
– Хочемо вас привітати! Ви виграли подарунковий сертифікат на вечерю у нашому закладі! Ресторан «Корчма» знаєте?
Про існування «Корчми» Галина Степанівна, звісно, знала.
То був розкішний ресторан на сусідній вулиці. Ходили чутки, що в цей заклад ходять тільки багатії, які хочуть продемонструвати високий статус і не думають про економію.
– Вибачте, але це, певно, якась помилка.
– А ось і ні! – голос дівчини на іншому кінці звучав дратівливо бадьоро, незважаючи на ранок. – Ви справді стали переможницею нашого конкурсу серед мешканців міста! Це така акція.
– Але я не пам’ятаю, щоб у чомусь брала участь…
– А це байдуже! Головне, що ви перемогли! Ну що, прийдете до нас сьогодні ввечері? Годині так о сьомій?
Галина замислилася. В ресторани прийнято ходити удвох, а кавалерів у неї вже давно не лишилося. Що робити?
– Так, я прийду. Дякую.
– Чудово! Чекаємо на вас з нетерпінням, до побачення!
– До побачення.
Галина Степанівна поклала слухавку і пішла на кухню, щоб налити води.
Що це щойно сталося? Яка ще вечеря? Може, це пройдисвіти, про яких вона так багато чула? Ось прийде вона, така радісна, в ресторан, повечеряє, а потім їй винесуть рахунок на купу грошей. Як потім у вічі сусідам дивитися?
Щоб впоратися з емоціями, Галина заварила чашку чаю і сіла біля вікна. Ну гаразд, припустимо, що це правда. Їй справді пощастило, і сьогодні ввечері її чекають у кращому ресторані міста. Але що їй вдягнути? І найголовніше, кого запросити? Не підеш же в таке дороге місце із сусідкою.
Раптом Галину Степанівну осяяло. А чому б їй не запросити якогось чоловіка? Наприклад, одного із колишніх однокласників?
Після коротких роздумів вибір припав на Павла, який колись був закоханий у Галину.
Він носив її портфель, допомагав з математикою, а на випускний вечір подарував ведмедика. Щоправда, після випускного Павло кудись зник. Одні казали, що поїхав кудись на заробітки, інші – що Павлик чи то загульбанив, чи взагалі отримав термін.
Погортавши пожовклий від часу блокнотик, Галина знайшла потрібний номер і одразу взялася за телефон.
– Павло Анатолійович біля телефону. Слухаю.
За минулі десятиліття Павло майже не змінився. Так, трохи огрубів, але Галина впізнала б цю незвичайну говірку з тисячі.
– Павлику, ти?
Галина помітно захвилювалася і відчула себе нерозумною дівчинкою. Може, ще не пізно вдати, що вона помилилася номером?
– Мене Павликом давно ніхто не називав. З ким маю честь говорити?
– Галя я. Однокласниця твоя. Невже не впізнав?
Запала мовчанка.
– Оце несподіванка, – голос Павла помітно пожвавішав. – Якими вітрами?
– Та ось, згадала тебе, та й подзвонила. Як справи? Маєш дружину? Є плани на вечір?
Останнє питання Галина видала на одному диханні. Серце шалено тріпотіло, а в роті пересохло. Яка ж вона нерозумна! Очевидно, що Павло нікуди не піде з нею. Зрозуміло й те, що він давно має дружину, дітей і, можливо, онуків. І на що вона тільки сподівалася?
Трохи помовчавши, Павло Анатолійович все таки відповів:
– Зі справами все гаразд. Дружини, на жаль, нема. Увечері – вільний. А ти це до чого?
– А ти зараз де?
– У нашому місті. Повернувся ось недавно.
– Чудово! Хочеш сьогодні в ресторан сходити? Безкоштовно!
– А що за свято? І чому безплатно?
– Не має значення! Підеш чи ні?
Галина раптом відчула приємне запаморочення, кураж, немов вона знову сімнадцятирічна школярка з зухвалим характером, якою вона була багато років тому.
– Можна. А що це за ресторан?
– “Корчма”. Знаєш адресу?
– Звісно.
– Чудово. Тоді зустрічаємося сьогодні рівно о сьомій вечора. Не спізнюйся! А то я знаю тебе.
Галина Степанівна поклала слухавку, сіла на крісло і знову поринула в роздуми. Одна справа зроблена. Залишилося тільки зрозуміти, що вдягнути. Заглядати в гардероб немає сенсу – у старі вбрання вона вже не влізе. Може, пройтися по магазинах? Як у старі добрі?
Взявши всю останню пенсію, Галина вирушила до найближчого торгового центру. У першому ж магазинчику (не особливо дорогому) знайшла прекрасну червону сукню, дуже симпатичну і відповідну до нагоди.
Чекати на Павла біля ресторану не довелося – він уже стояв біля дверей і придивлявся до перехожих, коли Галина підійшла. Роки, звичайно ж, не пройшли для нього дарма – світловолосий хлопчик перетворився на худорлявого чоловіка з сивиною на скронях і паличкою в руці. Але очі анітрохи не змінилися. Вони все ще сяяли горезвісними вогниками, про які Галина майже встигла забути.
– Привіт!
Павло обернувся і розплився в широкій усмішці.
– Галино, добрий вечір! Ти зовсім не змінилася!
– Так, скажеш теж. Тоді і ти залишився таким самим, яким я тебе запам’ятала на випускному.
– Не здивований! Спорт – велика річ!
Цими словами Павло розсміявся, давши зрозуміти, що спорт зник із його життя як мінімум пару десятків років тому.
– Все жартуєш. Гаразд, ходімо всередину.
Після невеликої розмови з адміністратором Галину та Павла провели до вільного столика і вручили меню.
– Ну і ціни тут! Один цей шматочок м’яса коштує як половина моєї пенсії!
– Не хвилюйся, нам не доведеться платити. Замовляй усе, що душа забажає.
– Це добре. До речі, чудова на тобі сукня. Невже спеціально для мене одягнулась?
Галина зніяковіла, але не показала цього.
– Ти теж міг би вдягнути щось пристойне. Якщо я правильно пам’ятаю, то цю сорочку носив ти ще в школі.
– Стара якість! Онуки ще ходитимуть у ній.
– До речі, про онуків. Ти сім’ю маєш?
Питання явно застигло Павла зненацька.
– Я вдівець уже десять років. Є син, але він живе в іншому місті. А як у тебе справи в особистому?
– Ось і я чоловіка поховала. Ну та гаразд, не будемо про сумне. Вибрав, що замовлятимеш?
Вечір пройшов чудово. Галина і Павло згадували безтурботні дні, ділилися всілякими історіями і голосно сміялися, не звертаючи уваги на офіціантів, які поглядали на них, та інших відвідувачів анінайменшої уваги.
Вони ніби знову стали молодими і безтурботними, впевненими, що попереду на них чекає прекрасне майбутнє.
Коли з вечерею було закінчено, пара вийшла надвір.
– Галю, дякую! От щиро! Давно вже так добре не проводив час. Порадувала старого.
– Так, все було чудово.
Настала пауза. Кожен хотів щось сказати, але не міг зібратися з думками. Невдовзі під’їхало таксі, і Галина лишила Павла біля дверей ресторану. Обернувшись, вона побачила, як цей усміхнений старий дивиться вслід машині, що їде, і по-хлоп’ячому махає їй рукою.
Галина Степанівна знову поринула у рутину. Прання, приготування, перегляд турецьких серіалів. Про чудово проведений вечір нагадувала лише червона сукня, що зайняла своє місце серед розтягнутих светрів і вицвілих халатів.
Галина ніяк не могла розлучитися з відчуттям чогось недомовленого. Зустріч із Павлом ніби могла стати початком для якоїсь нової історії, але Павло кудись зник.
Сама ж Галина категорично відмовлялася дзвонити першою.
«Я вже запрошувала його в ресторан, тепер нехай сам дзвонить!»
Вона й так була досить нав’язлива.
Через кілька тижнів у квартирі Галини пролунав дзвінок. Дзвонив Павло.
– Привіт! Ти зараз удома?
Знайомий голос пробудив у Галині щиру радість.
– Так, вдома. А що таке?
– Можу я зайти на хвилиночку?
– Заходь, що вже тепер.
Продиктувавши адресу, Галина відразу ж взялася до прибирання. Гостей у неї вже давно не було, а тому прибирання квартири зайняло час.
Відчинивши двері, Галина побачила великого плюшевого ведмедя. Майже того самого, якого він їй подарували на випускний вечір. За іграшкою стояв Павло зі своєю фірмовою усмішкою.
– Галино, доброго дня! Подарунок тобі приніс. Знайомий?
– Так, звісно. Давайте, заходьте обоє.
Ведмедик зайняв почесне місце на кріслі, а Галина та Павло сіли за стіл… І раптом обидва зніяковіли, як школярі.
Наступного дня він знову прийшов.
І знову.
І знову.
І Галина Степанівна у свої шістдесят сім, а потім у сімдесят, а потім і у вісімдесят років уже ніколи більше не відчувала себе самотньою…