– Мамо, будь ласка, приїжджай! Будь ласка… – голос сина звучав так безпорадно та стурбовано, що на душі Галини Ігорівни стало хвилююче.
– Сину, що там у вас відбувається?
– Справа в Ганні… Мамо, вона не справляється.
– Не справляється? – Галина Ігорівна трохи здивувалася від такої заяви сина. – З чим? Вона занедужала?
– Я не знаю, мамо, – Вадим ледве стримувався від емоцій, що переповнювали його, і навіть відстань у п’ятсот кілометрів не завадила матері зрозуміти це, нехай і в телефонній розмові, – Мені здається, що вона вже на межі…
Галина Ігорівна напружилася. Згадала себе через два тижні після народження старшого сина, спробувала зрозуміти стан Ганни, але не змогла. Тоді їй було не до моральних переживань: на руках було немовля, що потребувало кожну хвилину уваги. А ще був чоловік, нездужа мати, бабуся, яка потребувала догляду. Чи справлялася тоді Галина? Ні, такого вона зараз не пригадувала.
– Що у вас відбувається? – повторила вона своє запитання, а син зам’явся на хвилину, а потім швидко заговорив, не даючи змоги зупинити себе.
– Ганна не хоче займатися дитиною. Вона не бере Андрійка до рук, не купає його, не гуляє з ним. Вона весь час плаче і відмовляється торкатися його. Начебто… Начебто вона його не любить. Мамо, що мені робити?
– А як вона його годує? – ще більше запереживала жінка. – Що їсть малюк?
– Я годую його сумішшю. Це погано, ти зараз скажеш. Але іншого виходу немає…
Зайвих питань стурбована мати більше не ставила. Побігла до залізничної каси, купила квиток на найближчий потяг, потім зателефонувала колезі по роботі та попередила про те, що бере на тиждень відпустку без збереження зарплати.
Цілу ніч вона не спала. Перебирала в голові спогади про те, коли бачилася із сином та його дружиною востаннє. Це був перший день після виписки Ганни з пологового будинку, вона, звичайно, виглядала розгубленою і схвильованою, але Галина Ігорівна і подумати не могла про те, що нова матуся відмовиться брати свою дитину на руки.
А тепер щось змінилося. “Ганна не справляється”. Це взагалі звучало дивно та неправдоподібно. Вони з Вадимом так довго чекали на цю вагітність, всі дев’ять місяців з Ганни порошинки здували, а вона з ніжністю вибирала дрібнички для майбутньої дитини і виглядала цілком щасливою.
Вадим зустрів матір на вокзалі. Галина Ігорівна відразу помітила, як сильно змарніло обличчя Вадима, він був блідим і малоговірким.
– Як Ганна? З ким Андрійка залишили?
– Теща приїхала, – коротко відповів Вадим, – Але це справжній подвиг для неї. Ти ж знаєш Валерію Михайлівну, вона одразу попереджала про те, що займатися онуком не має наміру. Має аспірантів, лекції…
Галина Ігорівна зітхнула. Начебто в неї справ не було! І робота, і дача, і турботи про п’ятирічного онука Дениса, якого одна виховувала молодша дочка. Натомість Валерія – науковий геній, вічно зайнята у своєму інституті, ніколи дочці приділити увагу.
– Я не дуже зрозуміла, – Галина Ігорівна намагалася говорити м’яко, щоб зайвим словом не дратувати і без того напруженого сина. – А хто дитиною займається? Якщо Ганна не бере його на руки, не годує і не купає, то хто?
– Я, звичайно, – голос Вадима таки здригнувся. Нелегко йому було, а тут ще мати зі своїми розпитуваннями чіпляється, – На роботі взяв відпустку, спочатку без збереження зарплати, тепер оплачувану. У мене тиждень залишився, мамо! Потім мені треба працювати, а куди я дитину діну, якщо Ганна не справляється?
Вдома у новоспечених батьків панував справжній безлад. Сваха, щойно приїхала Галя, відразу ж відкланялася у своїх численних справах, а Вадим вручив матері онука. Взявши двотижневе немовля на руки, Галина Ігорівна трохи розгубилася, але вже за півгодини годувала його з пляшечки, спритно переповила і поклала спати, вміло заколисавши на руках.
За весь цей час свекруха бачила свою невістку лише один раз, коли Ганна вийшла у вітальню, щоб привітатись з нею. Галина Ігорівна не поставила їй жодного питання, досить було побачити втомлене і незацікавлене обличчя Ганни.
Почалися звичайні будні, заповнені турботами про маленького онука і вже дорослого, але не меншого, потребуючого допомоги, сина. Ганна періодично з’являлася в поле зору свекрухи, але до дитини не підходила, не питала про нього і допомогу свою не пропонувала.
– Можливо, слід показати Ганну спеціалістам? – запропонувала Галина Ігорівна за два дні після приїзду.
Події, що розгорталися на її очах, були сумними і вимагали втручання третьої незалежної сторони.
– Вона не хоче, – озвався Вадим, – Ганна взагалі нічого не хоче.
Мати важко зітхнула. Того дня Вадим поїхав на роботу, а вона залишилася з онуком та невісткою наодинці. Довго колисала Андрійка на руках, співала йому колискові, кілька разів погодувала, вимила, поклала спати. Потім пройшла до спальні до Ганни, тихенько постукала, а потім увійшла й застигла.
Ганна стояла перед дзеркалом в одній білизні, дивилася на своє відображення в дзеркалі і тихенько плакала. Вона не чула, як у двері стукала свекруха, а, побачивши її, відразу схопила з ліжка халат і, запахнувши його, схвильовано подивилася на Галину Ігорівну, витираючи сльози.
– Ганна, що трапилося?
Невістка розплакалася, ховаючи обличчя.
– Я не можу на це дивитися! Подивіться, на що я стала схожа! Чи цього я хотіла? Ні!
Галина Ігорівна підійшла до Ганни, торкнулася її рукою, погладила по передпліччю.
– Перестань! Ти молода, мине трохи часу, і ти повернешся у форму. Скажи мені, ти через це переживаєш?
Ганна схлипнула і похитала головою:
– Я не хотіла бути такою. Я думала, що бути матір’ю – це чудово! Всі мені про це говорили, а вийшло так, що я не можу дивитися у дзеркало. Я стала іншою, я зовсім не така, якою була.
Галина Ігорівна зрозуміло посміхнулася:
– Звісно, ти інша! Ти – мама, а після появи дитини змінюється життя. Невже ти про це не знала?
– Я думала, що буде інакше. Мені важко. Я не хочу так, я хочу бути щасливою.
– Доки ти не приймеш дитину, цього не станеться.
– Я не зможу, – пробурмотіла Ганна.
– Зможеш. Ти повинна. ти потрібна йому.
– Я не можу! Я не люблю його! Я його не хочу!
Жодного разу Ганна не назвала Андрійка сином, навіть на ім’я не назвала. “Він”. Чужа для неї людина, яка зіпсувала, на думку Ганни, її життя. Галина Ігорівна дивилася на свою невістку і несподівано для себе відчула невдоволення.
Вийшла зі спальні, потім одяглася і, обережно прикривши за собою двері, спустилася вниз. Сіла на лаву, подивилася на годинник. Через пару годин прокинеться Андрійко, Вадим буде відсутній ще годині п’ять, а Ганні нічого не залишиться, крім як подбати про власну дитину. До цього такої можливості у неї просто не було, Вадим носився з нею як курка з яйцем, а тепер Галина Ігорівна йому цього не дозволить.
Телефон не витримував від дзвінків. Дзвонила і Ганна, і Вадим, і навіть Валерія зателефонувала. Галина Ігорівна не брала слухавки, сиділа на лавці, навіть коли стемніло.
Вадим, що приїхав надвечір, вискочив з машини, кинувся до матері.
– Мама! Ти що тут сидиш? Там Ганна! Андрійко!
Він хотів кинутися до під’їзду, та Галина Ігорівна взяла сина за руку.
– Ти смієшся? – обличчя Вадима змінилося від розпачу, але мати продовжувала тримати його за руку. Посиділи разом ще хвилин сорок, але згодом Вадим не витримав.
Разом піднялися нагору, Вадим відімкнув двері своїм ключем. У квартирі було тихо, малюк не плакав, і мати з сином обережно пройшли до вітальні. Повсюди валялися пелюшки, брудні та чисті підгузки. Порожня пляшечка лежала на дивані, а поряд із нею лежав мобільний телефон.
Вадим із Галиною Ігорівною тихенько пройшли до спальні. На ліжку лежала Ганна. Вона міцно спала, а поряд з нею лежав сопучий Андрійко, у невміло вдягнутому підгузку, в сорочці, застебнутій на дві ґудзички замість п’яти. Мати і син лежали поруч, і було ясно, що Ганна брала сина на руки, годувала його, спробувала сповивати.
– Що з нею? – пошепки спитав Вадим.
Галина Ігорівна посміхнулася:
– Нічого особливого. Вона стала матір’ю. Що ще?
Тепер вона зрозуміла, що можна було їхати додому зі спокійною душею. Вона, як свекруха, виконала свою місію. Тепер їй потрібно просто відійти…