Довше мовчати Василь уже не зміг і пішов, щоб знову не сказати чогось зайвого, бо ж одне й те саме – день у день!
Він спершу вийшов на ґанок, але й звідти йому було чути, як свариться його Ніна, тож чоловік пішов за хвіртку.
– Ти що це, Василю?
Той аж стрепенувся. На лавці сидів його сусід Олексій і наминав великий шмат домашньої ковбаси.
– Я цей, та я… – пробурмотів він. – А ти чого тут ходиш? – пошепки спитав Василь.
Він не розумів, що відбувається.
– Та їсти хочеться, а Галя на днях сказала, що живіт уже маю. Ввечері чатує, яблучко каже з’їж, як я. А то, каже, будеш сам жити.
Олексій зʼїв ковбаси і хитро підморгнув Василю.
– Отак от, ну й доводиться тишком-нишком, а то сили ж де брати?
Василь важко зітхнув. Він уявив свою Ніну з цими її закрутками й банками. Ну зовсім вона з ними вже.
– А ти чого такий, га Васильку? – Олексій доїв ковбасу і погладив себе по округлому животі. – Ну от і чудово, сила пішла!
– Та ми картоплю копали, втомився я чогось, – буркнув Василь.
– Ще б пак не втомитися! – засміявся Олексій. – У вас же ж ого-го скільки під картоплю землі. Невже з’їдаєте всю? Чи як? Хазяйство ж наче не тримаєте.
– Та якби ж всю! – від досади все ж таки завівся Василь. – По осені в льох засипаю, та ще й банками з соліннями і варенням вже всі полиці заставлені.А Ніна все крутить їх, і крутить! А навесні пів льоху картоплі на викид іде. Та й старі банки Ніна туди ж викидає.
– А викидає навіщо, скисло чи що?
– Та яке там скисло, їй банки потрібні. Знову огірки крутить, і варення варить, нащо? Не зрозумієш її.
– Та ти не гнівайся, – сказав весело Олексій. – Якось воно буде.
– Та в нас не зрозуміло що робиться, пішов я, – засмучено махнув рукою Василь, і пішов на терасу.
Спав він влітку там, біля входу в хату.
Сам себе вже вмовив, що так краще.
А взимку у маленькій кімнатці, і теж один, так уже в них склалося.
Зранку Василь знову з сусідом зустрівся. Олексій підійшов, руку потис.
– Чуєш, що я тут подумав? Ти бабу Захарівну пам’ятаєш, ну що на околиці села живе?
– У якої волосся з-під хустки стирчить? Пам’ятаю, ми ж у неї в дитинстві горох і малину тягали. Вона завжди недочувала, та й мружилася, наче недобачала. А нас побачила, вискочила тоді вона, то так втікав! Одне слово дивна вона, не дарма кажуть, що чари якісь має.
– Та хто її зрозуміє, моя мати казала, що Захарівна мені травами була допомогла, коли я занедужав. Раніше до неї ходили по допомогу, а тепер заросла доріжка, стара вона стала.
Я тут її в нашому магазині зустрів, нещасна така, на полиці дивилася, наче вибирала, а взяла тільки хліб і крупу і сіль. Тамара продавчиня бурчала, що завжди прийде до неї Захарівна, перебере весь товар, а купить якусь одну нісенітницю. Пенсія в неї маленька, а рідні нема, одна зовсім.
– Та вже ж, старість і до нас уже підкрадається, – похмуро кивнув Василь.
– Це ти облиш, сусіде! – начебто і жартома, і трохи розсердився Олексій на Василя. – Ще поживемо! Чуєш, а Ніна твоя коли в магазин збиралася? То давай нишком бабці Захарівні мішок картоплі і солінь і варення відвеземо, раз на викид багато йде? Моя он Галинка особливо не садить уже стільки, та й не крутить. А тобі і в льоху зайве не треба прибирати. Ніна твоя навіть і не помітить, а бабці Захарівні взимку он яка підмога буде.
Василь подумав та й погодився. А через день, як Ніна пішла в магазин, Олексій з Василем тут же завантажили тачку. Картоплі мішок і моркви, буряків і цибулі наклали. Банок наставили, всього потроху. Та й поперли городами, щоб не світитися перед сусідками, бо швидко Ніні розкажуть.
Захарівна відчинила хвіртку і зрозуміти не може. Їй цілу тачку гостинців привезли і за що їй таке щастя?
– Це, бабусю, за те, що ти мені колись допомогла, – сказав Олексій.
А Василь роздивився стареньку зблизька – худа, сиве волосся від старості стирчить, а очі в неї добрі, вицвілі, вдячно дивляться.
І Василь раптом зненацька зворушився і додав:
– Та й за те, бабусю, що не сварилася дуже, коли ми горох і малину в тебе тягали. А могла ж!
Захарівна подивилася на них і раптом засміялася.
Легко так, а голос молодий, теплий. І навіть обличчя наче помолодшало. Треба ж, мабуть, неспроста кажуть, що вона чаклунка!
– Дякую, синочки, що про бабусю самотню згадали. Я вже й сама іноді не зрозумію, чи жива я, чи вже ні. А ви мені дари такі привезли, так я тепер точно перезимую, а навесні хоч по лісу пройдуся ще раз. Трав квітучих аромат вдихну хоч наостанок!
– Бабусю, ти тільки не кажи нікому, гаразд? – попросив раптом Василь.
Захарівна примружилася, нічого не відповіла, тільки з полиці дістала біленьку.
– А це, синочку, вам гостинець мій. Якраз на двох, і для гарної розмови.
Пішли від баби Дусі мужики знову городами, тачку свою заховали. Добре що встигли, якраз Ніна повернулася з крамниці.
– Увечері виходь за хвіртку, посидимо, – сказав Олексій.
Увечері чоловіки зустрілися на обумовленому місці.
Олексій відкоркував, понюхав і зрадів:
– Треба ж, навіть не пахне, Галя й не помітить!
І розлив по склянках.
Василь кивнув, і подумав:
– А моя і так не помітить, давно вже й близько не підходить. Вийшло все наше кохання, так що мені втрачати? Та нічого!
Скуштували. І тепло так стало. У голові просвітліло, на душі світло стало і ніби навіть радісно якось.
Олексій про себе почав щось розповідати, розговорився. І про те, як він любив Ніну, і що пам’ятає досі, як перший раз її обійняв. А Ніна до нього пригорнулася. Отоді Василь і зрозумів, що вони одне ціле. І куди це все тепер поділося?
Тут гримнули двері. Галя вийшла на ґанок.
– Олексію, ти куди на ніч подівся? Спати вже пора лягати!
– Ну я пішов, кличе моя голубка, зачекалася! – сказав Олексій і побіг одразу до своєї Галі.
Василь зітхнув. Ось тільки наче туга відступила, та видно це тимчасово. Його вже ніхто не покличе так ласкаво, як сусіда щасливчика.
І раптом знову гримнули двері, та тільки тепер у Василя вдома. І з ґанку голос Ніни, давно вона так ласкаво не кликала його:
– Васильку, Васильку, ти куди це на ніч пішов? Ходи скоріше додому!
Василь скочив, а ноги самі додому його несуть. Підбіг, обійняв.
– Зачекалася я тебе вже, – прошепотіла вона чоловікові.
А він прямо оторопів від цих слів. Та невже це правда, чи сон такий чудовий?
На ранок сонце вже встало, а Василь з Ніною вставати не поспішають, ніяк не налюбуються.
Вдень до Василя сусід Олексій зайшов.
– Чуєш, що нам Захарівна таке дала? І ніби як вода була, а моя Галя і вдень тепер не бурчить і не свариться, як бувало.
А Василь навіть говорити не став, все переживав наврочити те, що до них із Ніною любов повернулося.
Переживав, що на один раз, а тільки вийшло надовго, а може й назавжди кохання повернулося.
Тож треба буде з урожаю Захарівні і наступного року відвезти гостинці, дуже їй вдячні Василь з Олексієм.
Нехай живе бабуся довго.
Видно добрі чаклунки теж бувають, життя можуть виправити, ну як же ж без них!