Дощ барабанив по підвіконні, наповнюючи квартиру веселим гулом. Через негоду Марина нікуди не пішла і затіяла прання.
За кілька хвилин вона виявила на комірі сорочки Сергія сліди чужої помади.
Блідо-рожевий, тонкий тон.
Саме через цю тривіальність в горлі пересохло…
Вона не сварилася, не била посуду. Плавно, немов у сповільненій кінозйомці пройшла до спальні, сіла на край ліжка.
Тут вони провели дві тисячі триста сорок п’ять ночей.
Марина виразно відчувала, як усередині щось ламається назавжди.
***
Того ж дня їхній син-підліток Михайло, повертаючись із тренування, побачив батька в кафешці, куди вони з хлопцями заскочили, ховаючись від дощу.
Біля гардеробу батько обіймав жінку в рожевій кофтині і жадібно покривав її шию поцілунками.
– Тату?! – вирвалося у хлопчика.
Сергій відскочив вбік, немов спійманий на гарячому. Жінка зніяковіло поправила волосся.
– Михайле, це …, – батько, мабуть, хотів щось пояснити, виправдатися …
Але Михайло не став слухати.
Він утік, нічого не бачачи перед собою, поки не опинився у рідному дворі.
Тут пройшло його дитинство. Тут його батько вчив боксу.
Говорив, що справжній чоловік має вміти захищатися.
***
Донька Ганна дізналася останньою…
Вона сиділа за підручниками, вдивляючись у формули, ніби вони могли склеїти розбитий світ.
Коли мати розповіла гірку правду, вона нічого не сказала у відповідь.
Просто зачинила двері та ввімкнула музику на всю гучність.
***
– Привіт, безбатченко! – хихикнув однокласник, зачепивши Михайла плечем.
Михайло не стримався…
– Ти що робиш? – вчителька трусила його за плечі.
Михайло мовчки і байдуже дивився у вікно.
Там він побачив батька.
Після поганої поведінки сина, його викликали до школи і Сергій прийшов.
Вперше за два роки…
Михайло не дослухався моралі вчительки. У розпал її промови він різко розвернувся і вийшов із класу.
Ноги самі понесли до спортзалу.
Груша…
Хлопчик з образою почав виплескувати всі свої емоції на грушу.
За матір, яка тремтячими руками прала його брудні футболки.
За сестру, чиї очі стали скляними.
За себе, за грудку люті всередині, за зраду…
Потім це стало нормою. Віддушиною.
***
Марині раптом захотілося приміряти весільну сукню. Вона все ще сходилося на талії: на відміну від багатьох жінок, вона стала стрункішою після заміжжя.
‒ Мамо, ти що? ‒ Ганна застигла у дверях.
‒ Перевіряю: підходить чи ні, – мати сумно посміхнулася.
Ганна підійшла ближче, обійняла маму і прошепотіла:
– Нафталіном пахне… І сльозами…
***
Сергій вже другий місяць ночував у машині.
Дощ лив за комір через погано закрите вікно. Нехай хоч щось до нього торкається…
Він зателефонував тій самій жінці.
– Вибач, це було помилкою, – кинула вона і поклала слухавку.
Сергій хрипко і відчайдушно засміявся.
***
Телефон Михайла завібрував.
“Тато”.
У пориві хлопчик натиснув “відповісти”.
– Я купив тобі нові рукавички, – винувато промовив батько, – для тренувань.
Тиша.
– Залиш біля дверей, – нарешті відповів син…
***
Сергій обвів поглядом порожню квартиру. На столі – фото: маленький Михайло у нього на плечах. Поруч Марина…
Вони такі щасливі!
Він довго дивився на них, ледве стримуючи сльози.
***
Михайло … Постійно то стискає кулаки, то розтискає.
Без приводу.
Звик.
***
‒ Ти впевнена, що хочеш поїхати? ‒ Марина сиділа на ліжку, стискаючи в руках чашку з чаєм, що охолов.
– Так, – тихо озвалася Ганна.
‒ Ти ж мені подзвониш? Якщо що.
‒ Подзвоню…
Вони мовчки дивилися один на одного. Вперше за довгий час.
***
Ганна повернулася до міста з дипломом психолога.
– Мамо, – сказала вона одного разу за сніданком. – Я зараз працюю з сім’ями. З тими, хто пережив зраду.
Марина застигла з чашкою в руках.
‒ І знаєш, що найдивніше? ‒ Ганна акуратно розлила каву по чашках, ‒ майже ніхто не плаче на перших сеансах. Усі мовчать. Як тоді ти.
Марина опустила очі.
‒ Я думала, що так буде краще. Для вас.
‒ Я знаю.
Вони сиділи в тиші. Але тепер це була інша тиша – яка не роз’єднує, а розуміє…
***
Ішов час…
Ганна іноді бачила батька у місті. Він завжди сповільнював крок, ніби хотів щось сказати.
Якось вона кивнула йому. Немов кинула міст через прірву.
Крихкий.
Але все ж таки міст.
Або місток…
***
Це не історія про прощення.
Це життя після зради.
Де біль не йде, і треба навчитися дихати крізь нього.
Де нові рукавички лежать недоторканими, тому виплескувати емоції немає сенсу.
Ти просто стоїш.
Дихаєш.
І чекаєш…
Поки все заспокоїться і перестане так боліти.