У неї було просте миле обличчя, яке зникне з пам’яті вже через кілька годин, та й в іншому нічим не примітна зовнішність, хіба що волосся, яке Євгенія фарбувала в рожевий, відрізняло її від інших. Волосся це Дмитру якраз не подобалося, він взагалі не любив все незвичне, і насамперед сказав про це Євгенії.
– Тобі не пасує рожевий колір, – сказав він, коли дівчина підсіла до нього в їдальні. – Русий підійшов би набагато більше.
– Правда? – Здивовано підняла вона брови.
Дмитро зрозумів, що дівчина нерозумна, і її треба рятувати. А то й справді так і фарбуватиме волосся в рожевий. Він підслухав днями її розмову з Тамарою, дівчиною з відділу кадрів, і дізнався, що Євгенія самотня і навіть зареєструвалася на сайті знайомств. Звичайно, будеш самотньою з рожевим волоссям!
– Звичайно, – запевнив її Дмитро. – Такий колір взагалі нікому не личить.
Вона слухала уважно і не заперечувала. Це Дмитру сподобалося. Щоправда, на другий день знову прийшла з рожевим волоссям, але він знав, що тепер це справа часу.
Такий, як він, міг здобути будь–яку дівчину. Але займатися цим Дмитру було ліньки. Йому подобалося його розмірене життя: ранні підйоми, ранкова пробіжка у парку, робота з дев’ятої до п’ятої, а потім басейн і вечеря за серіалом. Колишня дівчина, яка не змогла відповідати його стандартам і пішла, подарувала йому перед цим кошеня. Дмитро терпіти не міг тваринок, але до Мурки звик: вона була чи не єдиною живою істотою, яку він готовий був терпіти поряд із собою. Тому переселення Євгенії до його квартири було непередбачуваним та дивним явищем.
Все вийшло якось само собою. Вона пожартувала про його нелюбов до рожевого волосся, Дмитро вирішив пояснити, що він хотів як краще, допомогти їй знайти хлопця, а Євгенія у відповідь так дзвінко засміялася, що він не стримався і теж засміявся. Здається, потім вони пішли пити каву, вона впустила стаканчик і забруднила білу спідницю. Дмитро сказав, що білий колір непрактичний, варто носити сірий і синій, він давно це зрозумів, але все одно допомагав відтирати вологими серветками її бліді ноги.
– У тебе такі сильні руки, – зауважила Євгенія. – Ти, мабуть, займаєшся спортом?
Дмитро розповів їй про басейн та гантелі, з якими він вправлявся щодня після пробіжки. Євгенія захотіла подивитися на гантелі, тож довелося кликати її в гості. Вони попили чай, глянули на гантелі. І Євгенія пішла. Але в суботу, коли він за звичкою займався генеральним прибиранням, у двері подзвонили. На порозі стояла Євгенія. В руках у неї було дві склянки з кавою.
– Ходімо погуляємо? – Запропонувала вона.
Це було дуже неввічливо з її боку – приходити в гості без запрошення. І Дмитро вирішив, що Євгенію точно треба рятувати, мусить же ж хтось їй пояснити, що таке добре, а що таке погано. Він пояснював, вона слухала і кивала. А потім якось так вийшло, що у його ванній оселилася її зубна щітка, її шампунь, її безглузда рожева фарба та дивні щипчики, якими вона завивала вії. І Дмитро вирішив: гаразд, що вже тепер, нехай живе. Він, звичайно, не любив її, просто шкодував бідну закохану дівчинку. Зате вдалося позбутися рожевого волосся.
– Женю, ну не пасує тобі такий колір. Ти що, підліток, чи що? Перефарбуй.
– А що буде, якщо не перефарбую?
– Кину тебе.
Вона, нерозумна, навіть розплакалася. Звісно, такого, як Дмитро, лячно втратити. І волосся перефарбувала б, ні б одразу так. А з русим їй би й справді пасувало більше. Особливо коли вона погодилася бігати з ним вранці, а ввечері ходити в басейн.
Тільки ось Євгенія все намагалася показати цю фігурку кожному зустрічному: спідниці короткі носила, сукні обтягуючі.
Дмитро привів її в магазин і купив «нормальний» одяг: штани, сорочки, джемпери. Спідницю теж купив, нижче коліна, як і личить ходити порядній дівчині.
– Я не хочу, щоб люди думали, ніби я не в змозі забезпечити тебе нормальним одягом, – сказав він. – Ти бачила, скільки я за це заплатив? Так що носи і не думай навіть знову одягати свої старі речі.
Для впевненості особливо короткі спідниці і обтягуючі сукні він відправив на смітник. Євгенія плакала, казала, що Дмитро не має права так робити.
– Ти чого? Та я голосу жодного разу до тебе не підвищив! – образився Дмитро.
Він не був із тих чоловіків, які користуються своєю силою чи своїм становищем. Та він навіть кішку Мурку жодного разу не зігнав з дивана, коли вона розлягалася і займала найзручнішу його частину! Євгенія просто не розуміла свого щастя.
Дивно, але в строгих штанях та сорочках Євгенія почала привертати ще більше уваги. Дмитро бачив, як на неї витріщаються інші чоловіки, поки вона стоїть у черзі за обідом у їдальні, як схиляється над її столом начальник: Дмитро випадково кілька разів на день проходив повз її офіс і все бачив через прозорі скляні двері.
– Навіщо тобі працювати? – якось спитав він. – Я добре заробляю. Ти могла б готувати мені правильні сніданки та обіди, щоб не доводилося їсти цю рисову кашу, яку вони називають пловом.
Євгенія довго опиралася. Натякала, що просто так сидіти вдома їй буде нудно. Ось якби дитина…
Довелося обманювати: пообіцяти їй весілля й дітей. Вона зраділа, як маленька, стрибала і плескала в долоні.
Розписалися тихо, без усіх цих непотрібних урочистостей і витрат. Євгенія засмутилася, плакала, розповідала, як вона мріяла про пишну білу сукню. А Дмитро показав їй розрахунки: через скільки вони зможуть назбирати на нову квартиру, бо в однокімнатну дитину не заведеш. Євгенія погодилася, але на реєстрацію вдягнула коротку білу сукню. І як він прогледів її. Начебто всі короткі вже викинув.
На щастя, тепер Євгенія звільнилася. Дмитро її не любив і дітей із нею заводити не збирався. Але з Євгенією було зручно: вона завжди була вдома, смачно готувала і взяла на себе всі побутові турботи. Кар’єра у Дмитра пішла вгору, тож на нову квартиру гроші були вже через рік. Але Євгенії він про це не сказав: навіщо ще вимагатиме від нього виконання обіцянки.
– Може, я хоч би на пів дня вийду на роботу? – клянчила Євгенія. – І декретні якісь будуть, і гроші швидше назбираємо.
– Ага, а домом хто займатиметься? На моєму костюмі шерсть знову від Мурки. Я ж просив мити підлогу двічі на день!
З Євгенією було складно. Будь–яка інша на її місці раділа б: такий чоловік звернув на неї увагу, ще й одружився. Що їй ще потрібно? Ревнувати його надумала: питала, чому він поставив лайк Каті з відділу постачання. Захотів і поставив їй яке діло? У Каті були довгі ноги й родимка на щоці. Дмитро на зло Євгенії покликав Катю на вечерю, повернувся пізно, а коли Євгенія запитала, чому від нього пахне жіночими парфумами, спокійно відповів:
– У мене була ділова вечеря, не вигадуй дурниць.
Дмитро її не любив, але якщо Євгенія не відповідала на його повідомлення відразу, дуже сердився.
– Я навіщо тобі телефон дарував?
– Пробач, я не чула.
– Щоб більше такого не було, зрозуміла?
– Зрозуміла…
Його дратував цей згаслий погляд і тихий голос. Він стільки для неї зробив, а вона завжди незадоволена. З Катею пішов вечеряти ще раз. І не тільки вечеряти. А що: Євгенія сама винна, не буде вічно скаржитися і клянчити так звану свободу. Наче він її тримає – якщо хоче, нехай іде на всі чотири сторони!
Незрозуміло, навіщо Катя вирішила відкрити очі Євгенії на те, що відбувається. Хоча, зрозуміло, звісно: будь–яка захоче опинитися поряд із таким чоловіком, як він. Але все одно Дмитро розгнівався: він Каті нічого не обіцяв начебто, ясно було, що це несерйозно.
Євгенія дивилася на нього сльозами повними очима.
– Це правда? – Запитала вона.
Дмитро скривився.
– Для мене це нічого не означає.
Євгенія кивнула. Зрозуміла. Не така вже нерозумна, виходить. Дмитро навіть пом’якшав. І наступного дня зробив небачене: дорогою додому зайшов у квітковий магазин і купив букет. Взагалі–то, він був не великим любителем квітів, це ж безглузда трата грошей! Ось телефон Євгенії купив найновіший, найдорожчий – у цьому був сенс. А квіти… Але коли їй вони так подобаються – нехай раз порадіє.
У квартирі було незвично тихо. Пахло печеною куркою і грибним супом. Дмитро перевірив: суп на плиті, ще теплий, курка у духовці, майже гаряча. Мурка не чатувала зазвичай на кухні, коли їй перепаде щось смачненьке, а сиділа біля порога, вдивляючись у під’їзну пітьму бурштиновими очима.
Євгенії не було. Ні на кухні, ні у ванній, ні в кімнаті. Не було її зубної щітки, безглуздих щипчиків для завивки вій, старого телефону та старих спідниць, які Дмитро не встиг викинути. Новий телефон, подарований їй на день закоханих, лежав на столі. А поряд записка. Дмитро взяв її в руки, прочитав. Сенс прочитаного ніяк не доходив до нього.
«Я тебе дуже кохала. Але більше я не можу. Будь щасливий…»
Любила… Не можу… Дмитро струснув головою, щоб прогнати цей морок. Та що все це означає, зрештою?!
Він набрав її номер. Телефон, що лежав на столі, завібрував. Навіть сім–картку не забрала. І куди вона могла подітися? Назад у халупу до своєї кучерявої подружки? Але та теж недавно вийшла заміж і переїхала. Тоді, мабуть, до мами? Точно, зараз він подзвонить її мамі, і все якось…
– Не дзвони сюди більше!
Теща кинула слухавку і не почала з ним розмовляти. Серце тріпотіло в грудях. Дмитро й не знав, що його серце може так стукотіти.
– Мурко, йди сюди, киць-киць! – покликав він.
Йому потрібно було тепло живої істоти, незрозумілий холод сковував, робив неслухняними пальці, коли він набирав повідомлення її колишнім подругам. І навіщо він заборонив Євгенії з ними спілкуватися – зараз ясно було б, де її шукати.
Мурка не зрушила з місця. Кішка з тугою дивилася на двері, наче чекала когось.
Але ж її господар вдома, на кого вона чекає? Дмитру й самому хотілося сісти поруч біля дверей і чекати, коли вони відчиняться, і зайде Євгенія, заплакана і з винуватим виразом обличчя.
– Пробач, – скаже вона. – Це був недолугий жарт…
І нехай фарбує волосся у рожевий колір, нехай носить свої спідниці і повертається на роботу!
Тільки нехай вона повернеться…