– Дмитрику, я так більше не можу, – Ірина дивилася у вікно, де зимові сутінки фарбували кучугури в густий синій колір. – Живемо ніби у печері.
Дмитро відволікся від ноутбука. У тьмяному світлі кухонної лампи обличчя дружини здавалося незвично білим.
Близнюки нарешті заснули, і в квартирі стояла тиша.
– Що цього разу? – він зняв окуляри і поклав їх на стіл. – Сусідка зверху знову приходила?
– Якби ж то, – Ірина відвернулася від вікна. – Зустріла сьогодні Олену із сорок сьомої квартири. Знаєш, що вона зробила? Просто відвернулася до стіни ліфта. Ніби мене нема. А п’ять років же ж в одному під’їзді живемо. П’ять років, Дмитре! Я навіть імені її сина не знаю, хоча бачу його щоранку.
Вечір повільно перетворювався на ніч. Рідкісні ліхтарі у дворі малювали на стінах сусідніх будинків химерні тіні.
– А що ти хочеш? – Дмитро знизав плечима. – Зараз так скрізь.
– Де це – скрізь? – голос Ірини став жорсткішим. – Ми ж люди, а не тіні! Пам’ятаєш нашу стару квартиру? Баба Валя пироги пекла на всі свята, дядько Анатолій з онуком…
– Іро, – Дмитро хитнув головою. – Це було інше. Той будинок, той район…
Зверху почувся гуркіт – наче щось важке впало на підлогу. Потім почулося човгання і звук меблів, які пересувають.
– Почалося, – Дмитро глянув на стелю. – Ганна Павлівна знову затіяла перестановку. О десятій годині вечора!
– Ось! – Ірина різко повернулася до чоловіка. – А раптом їй потрібна допомога? Може, вона там одна і їй важко? А ми сидимо і злимося.
Дмитро хотів відповісти, але зі сходів почулися голоси. Вони з Іриною мимоволі затихли.
– Це просто неможливо! – пролунав голос Ганни Павлівни. – Знову весь під’їзд рибою пропах!
– У мене день народження, – голос Світлани Ігорівни із сорок четвертої звучав глухо. – Я не маю права вдома готувати?!
– Я буду скаржитися!
– У яку інстанцію цього разу? В рибне господарство?
Гримнули двері. Тиша навалилася з новою силою. Ірина подивилася на чоловіка:
– І так щодня. Щодня одне й те саме. А знаєш, що найгірше? Я сама такою стала. Сьогодні діти наші в коридорі шуміли… Я навіть не подумала перед сусідами вибачитись. Тому що «так заведено». Тому що «всі так живуть».
Дмитро підійшов до вікна. Самотній ліхтар висвітлював порожній дитячий майданчик. Навіть на вихідних там ніхто не грався.
– А Василь Петрович, – раптом сказала Ірина. – Який під нами живе…
– Який завжди незадоволений?
– Я сьогодні чула, як він із котом розмовляв. Уявляєш, його дружини не стало два роки тому. Два роки! А ми й не знали…
З дитячої кімнати почувся плач. Катя прокинулася.
– Іди, – сказав Дмитро. – Я на кухні закінчу.
Ірина дійшла до дверей і зупинилася:
– Знаєш, іноді я думаю… Ми тут усі як у шкаралупі. Кожен у своїй. І що далі, то вона товща…
Вона не договорила і вийшла. Дмитро залишився сам. За вікном ішов сніг, на четвертому поверсі Світлана Ігорівна зустрічала день народження у порожній квартирі, Василь Петрович внизу розмовляв з котом, а Ганна Павлівна нагорі писала нову скаргу…
Раптом у двері подзвонили. На порозі стояв чоловік років п’ятдесяти п’яти з картонною коробкою в руках.
– Добрий вечір! – усміхнувся він. – Я ваш новий сусід, Андрій Сергійович. Переїжджаю у сорок другу квартиру. Вантажники трохи стіну подряпали, вирішив обійти сусідів, перепросити. І заразом познайомитися.
Дмитро застиг у дверях. За його спиною з’явилася Ірина з Катею на руках.
– Проходьте! – вона сама не очікувала від себе таких слів. – У нас чайник якраз закипів.
Щось невловимо змінилося.
Наче хтось почав розплутувати вузол, який роками здавався безнадійним…
…Минув тиждень після появи нового сусіда. Зима цього року видалася сніжною.
Двірник дядько Віктор не справлявся зі снігом, а скаржитися ніхто не наважувався – всі знали, що йому сімдесят три і що він живе на одну пенсію.
Сашко стояв біля вікна у своїй кімнаті й дивився, як іде сніг.
До школи йти не хотілося. Зовсім. Він дістав телефон і написав мамі: «Щось занедужав я». Олена відповіла майже одразу: «Не вигадуй. У холодильнику суп. Розігрій, поїж і вперед у школу!».
Сашко зітхнув і почав збиратися.
У під’їзді він зустрівся з новим сусідом. Той порався із замком, намагаючись відчинити двері.
– Доброго ранку, – Андрій Сергійович обернувся до хлопчика. – Замок заїдає, ніяк не звикну до нього.
Сашко пробурмотів щось невиразне і рушив до виходу.
– Стривай! – раптом сказав сусід. – Ти ж Сашко?
Хлопець зупинився. Ніхто в під’їзді не називав його на ім’я…
– У тебе телефон з кишені стирчить. Випаде, – Андрій Сергійович посміхнувся. – І знаєш що? Якщо хочеш, заходь до мене після школи. У мене є вареники. Зі шкварочками. Пригощу. А то все суп і суп…
Хлопчик подивився на сусіда зі здивуванням:
– Звідки ви знаєте?
– Та так, – Андрій Сергійович знизав плечима. – Здогадався. Мама ж в нічну зміну була?
У цей момент зверху почувся гуркіт. На сходи вискочила Ганна Павлівна:
– Неподобство! Знову ці близнюки бігають, як навіжені! Немає ніякого спокою!
– Ганно Павлівно, – Андрій Сергійович повернувся до неї. – Доброго ранку. А я саме до вас збирався. Не допоможете мені порадою? Ніяк не можу вирішити, куди поставити квіти. У вас же ж такі прекрасні фіалки на вікні, я вчора з вулиці бачив.
Стара вчителька застигла на півслові. Її фіалки не помічав ніхто вже багато років.
– Та що там, – вона раптом зніяковіла. – Звичайні квіти…
– Не скажіть, – сусід похитав головою. – У мене в іншому місті була ціла колекція, а тут поки що не приживаються. Може зайдете подивитеся, що я не так роблю?
Сашко скористався моментом і прослизнув до виходу. Але чомусь на душі в нього полегшало…
Увечері Олена поверталася зі зміни. У лікарні було важко – нескінченний потік пацієнтів. Ноги аж гули.
У під’їзді пахло смаженою рибою – Світлана Ігорівна знову щось готувала.
– Олено! – раптом пролунав голос знизу.
То був Андрій Сергійович.
– Вибачте, що затримую. У вас знайдеться хвилинка?
– Я дуже втомилася… – почала вона.
– Розумію. Просто хотів сказати – Сашко сьогодні в мене вареники їв. Чудовий хлопчик. Знаєте, що він відмінник із фізики?
Олена аж зупинилася:
– Звідки… Він же ж одні трійки приносить.
– А ви щоденник давно дивилися?
Олена застигла. Коли вона востаннє перевіряла в сина уроки?
– Послухайте, – Андрій Сергійович говорив м’яко. – У мене є чай із чебрецем. Дуже допомагає від голови. Зайдете?
У його квартирі пахло свіжозавареним чаєм і корицею. На стіні була стара карта світу, а на підвіконні стояли якісь дивні кактуси.
– Я психологом працював, – раптом сказав він. – Двадцять років у школі. Знаєте, що я помітив? Діти не просто так починають брехати про оцінки.
Олена обхопила теплу чашку руками:
– Я так втомлююся… Чоловік у рейсах. Грошей завжди бракує.
– А Сашко не скаржиться. Пишається вами. Каже, ви найкраща медсестра в лікарні.
По щоці Олени покотилася сльоза.
У цей момент у двері постукали. На порозі стояв Василь Петрович:
– Вибачте… Тут цей… Барсик мій щось зовсім слабий. Не їсть другий день. А ветеринар тільки завтра зможе оглянути…
– Заходьте, – Андрій Сергійович відчинив двері ширше. – Олена якраз чай п’є. Вона ж медик, може, подивиться?
– Та незручно якось…
– Показуйте кота, – Олена витерла очі. – Я, звісно, не фахівець, але давайте подивимося…
Так вони й сиділи – медсестра, колишній моряк і шкільний психолог.
Барсик виявилося просто застудився. Олена згадала про ліки у своїй аптечці. Василь Петрович розповів, як його кіт у молодості з п’ятого поверху стрибнув за голубом. А Андрій Сергійович заварив новий чай і дістав печиво.
А нагорі Світлана Ігорівна смажила рибу. Вона завжди готувала вечорами – звичка з того часу, як працювала перекладачем. Зараз роботи поменшало, але звичка залишилася. Як і самотність…
У двері подзвонили. На порозі стояла розгублена Ганна Павлівна:
– Вибачте… У вас не знайдеться трохи масла? У мене закінчилося, а магазин вже закритий.
Світлана відійшла:
– Так, звісно… Проходьте.
– А чим це у вас так смачно пахне?
– Камбала. За бабусиним рецептом.
Ганна Павлівна помовчала:
– А я давно не готувала рибу. Нема кому тепер…
Цього вечора вони вечеряли разом. Ганна Павлівна принесла свої фірмові мариновані огірки, а Світлана дістала з морозилки другий шматок риби.
А у дворі продовжував іти сніг.
Дядько Віктор повільно розчищав доріжки, старанно виводячи хитромудрі візерунки лопатою. У вікнах третього під’їзду світило тепле світло. І щось невловимо змінювалось у застиглому повітрі морозного вечора.
…Ранок почався з води. Тонкий струмок пробивався між поверхами, залишаючи на стелі квартири Василя Петровича пляму, що розпливалася на очах. Він дивився на неї, тримаючи в руках телефон ОСББ, але не наважувався зателефонувати. Барсик терся об ноги, вимагаючи сніданку.
– Ну, і що робити? – запитав Василь Петрович у кота. – Прийдуть, насмітять, а толку?
У двері постукали. На порозі стояв Андрій Сергійович:
– Доброго ранку! Вибачте за ранній візит, але у мене там прорвало трубу. Вас не залило?
Василь Петрович хотів за звичкою буркнути щось невизначене, але натомість відчинив двері:
– Заходьте. Стеля он, дивіться…
За пів години у квартирі Андрія Сергійовича зібрався весь під’їзд. Дмитро приніс інструменти, Олена дзвонила в різні служби, Світлана Ігорівна пригощала всіх кавою, а близнюки із захопленням спостерігали за тим, що відбувається.
– Неподобство! – говорила Ганна Павлівна, але якось без звичайної злості. – У наш час такого не було.
– Було, – посміхнувся Василь Петрович. – Пам’ятаю, років двадцять тому…
– А давайте чай з пиріжками? – раптом запропонувала Світлана. – У мене тісто з вечора стоїть.
– З капустою? – пожвавішала Ганна Павлівна. – Я морквину можу натерти, у мене особливий рецепт…
Ірина спостерігала за подіями з подивом. Ще місяць тому такі збори здавались неможливими. А зараз…
До обіду трубу полагодили. Але розходитися чомусь не хотілося.
Сашко, який повернувся зі школи, з цікавістю слухав байки Василя Петровича, близнюки гралися з Барсиком, який несподівано виявився великим любителем дитячого товариства.
Наступного дня близнюки знову розшумілися в під’їзді, доки батьки були на роботі.
Ганна Павлівна вискочила на майданчик в халаті і бігудях на голові:
– Якщо ще раз почую ваших близнюків – влаштую! – її голос аж тремтів. – Жодного спокою! Ні вдень, ні вночі!
Катя злякано пригорнулася до сестри. Марійка заплакала.
– Ганно Павлівно, – пролунав спокійний голос Андрія Сергійовича.
Він якраз піднімався сходами.
– А давайте чайку поп’ємо? У мене є дуже смачний зелений із жасмином. І діти, може, допоможуть нам печиво спекти?
Стара вчителька розгубилася:
– Та як же ж… Вони ж…
– Катю, Марійко, – звернувся він до дівчаток. – А ви вмієте тісто місити?
Близнюки похитали головами.
– От і чудово. Ганна Павлівна навчить. Вона ж найкращі пиріжки в будинку готує.
За годину з квартири Андрія Сергійовича чувся дитячий сміх і запах чогось смачненького. А ще за тиждень близнюки вже називали Ганну Павлівну «баба Ганна» і бігали до неї вчити уроки.
– А пам’ятаєте, – сказала раптом Ганна Павлівна. – Раніше у дворі лавки стояли? І клумба була…
– Та хіба ж зараз не можна зробити? – запитав Андрій Сергійович.
– Так весна скоро, – сказав Дмитро. – У мене й інструменти є…
– І розсада в мене буде, – додала Ганна Павлівна. – Я якраз петунії збиралася вирощувати.
Світлана задумливо подивилася у вікно:
– Знаєте, а я ж раніше ландшафтним дизайном захоплювалася. Навіть курси закінчувала…
…Весна прийшла раптово. Сніг почав танути. В один із вихідних у дворі з’явилися дві нові лавки. Дмитро з Василем Петровичем їх і змайстрували, Сашко допомагав, а решта мешканців носила чай у термосах і бутерброди.
Ганна Павлівна принесла першу розсаду – крихітні паростки петуній тяглися до сонця на її підвіконні.
Світлана намалювала цілий проєкт майбутньої клумби. А близнюки розфарбували стару поштову скриньку яскравими фарбами.
Вечорами у під’їзді більше не було тихо.
З квартири Світлани чулися аромати випічки – вона тепер часто готувала на всіх.
У Василя Петровича всі збиралися слухати різні історії – виявилося, що він об’їздив півсвіту.
Сашко став приводити друзів додому – його мама більше не працювала у нічну зміну, домовившись із колегами про обмін графіками.
А потім сталося несподіване…
Одного вечора Андрій Сергійович зібрав усіх у своїй квартирі:
– Друзі, мені запропонували повернутися в моє рідне місто. Є дуже хороша робота…
Усі замовкли. У тиші було чути, як Барсик муркоче на колінах у Світлани.
– І що тепер? – тихо спитала Ірина.
– А що тепер? – усміхнувся Андрій Сергійович. – Тепер у вас є друг у іншому місті. І я приїжджатиму в гості. Не так вже й далеко…
– А хто ж у вашу квартиру переїде? – занепокоїлась Ганна Павлівна.
– Моя дочка з сім’єю. У них двоє дітей… – він замовк. – Сподіваюся, ви їх приймете?
– А скільки їм років? – пожвавішали близнюки.
– П’ять і сім.
– Чудово! – вигукнув Сашко. – У нас якраз гойдалки доробляють!
Усі засміялися. За вікном розквітав перший бузок – Ганна Павлівна посадила кущ ще на початку квітня.
На дитячому майданчику гралися діти – тепер тут завжди було гамірно.
А у пісочниці з’явився новий кіт – Барсик привів його звідкись сам, і тепер у Василя Петровича жили двоє вихованців.
– Знаєте, – сказала раптом Світлана. – А ми ж так і не дізналися…
– Що? – запитав Андрій Сергійович.
– Ви спеціально це все? Ну, психолог…
Він похитав головою:
– Ні. Просто іноді треба просто бути людиною. І трохи вірити у людей…
А в дворі розквітав бузок, і теплий весняний вітер ніс його запах у відчинені вікна.
У третьому під’їзді пахло пиріжками, із квартири Василя Петровича чувся сміх – він розповідав близнюкам чергову морську історію.
Сашко вчив уроки з другом, а Олена готувала їм чай.
Дмитро з сусідами обговорював план дитячого майданчика.
І ніхто вже не пам’ятав, коли це почалося. Наче так було завжди…
Під’їзд перестав бути просто місцем, де живуть незнайомі люди.
Він став домом, де кожен знав своє місце й знаходив підтримку.
І нехай Андрій Сергійович поїхав, але те, що він допоміг зробити – залишилося.
Тому що іноді досить просто повірити в людей і зробити перший крок назустріч…