Діма народився і виріс у селі. Батьки його теж були родом звідти, в цьому ж селі і познайомилися. Сподівалися вони, що й син їхній залишиться з ними.
– Відучишся на ветеринара. Або на фельдшера, у нас якраз нестача їх у селі. Будинок другий на ділянці збудуємо, дівчину якусь заміж покличеш, – казав батько.
Але Діма не про це мріяв. Він хотів стати програмістом, сподівався прижитися у місті. А що в цьому селі робити? Всі один одного знають, з розваг лише місцевий клуб, до якого ходять усі від десяти до вісімдесяти років.
Та й хотілося Дімі щось нове дізнатися, побувати у різних цікавих місцях. Він часто дивився різні відео на телефоні, дивувався, як багато він у житті не пробував, не бачив. Мріяв про те, щоб сходити до кафе, кіно. Загалом, усе те, що доступне міському населенню.
Вже у старших класах він почав виїжджати до міста з друзями. Звісно, грошей було мало, батьки особливо не давали. Їм взагалі не подобалося, що їхній син у великому місті без дорослих. Але як же Дімі подобалося купувати каву в стаканчиках (хоча він і кави не любив) або якийсь фастфуд. А коли він уперше сходив у кіно, лишився під таким враженням.
О п’ятнадцять Діма вже почав підробляти, накопичував гроші для переїзду до міста. Навчався він добре, його навіть просити не треба було. Інші хлопчики, бувало, ганяють м’яч на полі, а Діма з книгами сидить. Просто він розумів, що навчання йому ніхто не зможе сплатити, тож треба вступити на бюджет.
Батькам він до останнього не казав, що переїде. Вони думали, що він відучиться у найближчому виші, а потім повернеться до них. І Діма знав, якщо їх попередити заздалегідь, вони до кінця капатимуть на мізки. Ось він і сказав їм лише на випускному.
Мама засмутилася, тато казав, що велике місто псує людей. Але Діма вперто йшов до своєї мрії.
Він зміг вступити до вишу. Йому дали гуртожиток, і однією проблемою поменшало. Звичайно, він підкопив грошей, але для великого міста це була крапля у морі.
Діма паралельно навчався та працював. Нарешті йому стали доступні прості радості. Сходити до кафе, до клубу. Купити футболку не на ринку чи маркетплейсі, а у великому торговому центрі. Взимку він любив ходити на ковзанку. Кататися він умів, у селі щороку на ставку всі каталися. Але хіба зрівняється ставок із справжньою ковзанкою? Де і музика, і магазинчики з гарячими напоями.
Поступово Діма звикав до життя у місті, ставав своїм. Звичайно, не все завжди було гладко, труднощів було чимало. Але все ж таки Дімі дуже подобалося жити в місті.
Батьків він не забував, хоч вони дуже хвилювалися, що син перестане їх відвідувати. Але він часто їздив у рідне село, привозив подарунки, намагався заспокоїти маму та тата, щоб вони знали, що їхній син такий самий, як і раніше. Просто тепер має більше можливостей.
Діма закінчив навчання. Він справді був старанним і цілеспрямованим, тому легко знайшов непогану роботу. Зняв невелику квартирку, розраховуючи назбирати грошей і купити щось своє.
І ось через рік після закінчення навчання в життя Діми увірвалося кохання.
Дівчину звали Наталя. Вона сама була міською, якоюсь витонченою і мрійливою. Батьки її були досить забезпеченими, тож проблем із грошима дівчина не мала. Жила вона у квартирі, яку подарували мама та тато.
І хоч Наталка вже й працювала, батьки все одно підкидали їй грошей.
Вона носила брендові речі, вона мала дорогий телефон. У квартирі все було за першим класом. Дорогий ремонт, якісні меблі, декор.
Взагалі, Діма часом навіть не розумів, як Наталя звернула на нього увагу. Він простий хлопець, нічого особливого.
Але дівчина теж у нього закохалася. У них було лише одне побачення, після якого вони почали зустрічатися.
Наталя багато чого розповідала про себе, тому з першої зустрічі Діма знав, які у неї запити, які звички. І що вона жодного разу навіть у селі не була.
Він переживав її відлякати, тому не став розповідати, що він сам сільський хлопець. Просто сказав, що він приїжджий, відучився тут та й залишився. А Наталці, начебто, і вистачило цієї інформації.
Їхній роман був дуже гарним. Завдяки Наталці, Діма почав відвідувати театр, виставки, хоча раніше думав, що йому це нецікаво. Але він швидко втягнувся.
Він спробував смачну їжу, яку сам би ніколи не наважився замовити у ресторані. Він же звик до чогось простого: пюре з котлетою чи макарони по-флотськи. А тут якась дивовижна риба, азіатська кухня, салати, здавалося б, непоєднуваних продуктів.
Діма теж намагався дивувати Наталку. І тішити. Грошей у нього було не надто багато, але невеликі подарунки він дарував їй без приводу. Водив на цікаві фільми, в якісь місця, де Наталка не бувала. Одного разу навіть домовився з місцевим слюсарем, який мав ключ від дверей на дах будинку, і влаштував там побачення.
Через два місяці стосунків Наталка захотіла познайомити Діму зі своїми батьками. Як же він нервувався, переживав, що їм не сподобається. Адже він простий сільський хлопець, а Наталка немов ангел. Така легка, така мантична.
Але все пройшло добре. І Діма зрозумів, що настав час познайомити Наталку і зі своїми рідними. А ще із тим місцем, де він виріс.
Діма зізнався, що він родом із села. Переживав побачити на обличчі Наталі розчарування, але цього не було.
– Я ніколи не була в селі, – навіть з якоюсь цікавістю промовила вона. – Там, мабуть, дуже цікаво.
Діма лише посміхнувся.
Так, є у селі своя романтика. Але для дівчини, яка звикла до асфальту та благ цивілізації, село може здатися жахливим.
Але Діма знав, що свого коріння не змінити. І ним навіть треба пишатися. Тому все ж таки зважився.
Маму з татом він попередив, що приїде не один.
– Ви тільки, будь ласка, акуратніше з Наталкою, – попросив він. – Не треба відразу відправляти її картоплю садити. Вона міська дівчина, звикла до комфорту.
– Що ми, нелюди, чи що? – обурилася мама. – Розуміємо, що дівчинка з міста, яка до ручної праці не звикла. Не будемо ми її нічим напружувати. Та й приймемо за вищим розрядом.
І все одно Діма нервував. Раптом Наталка злякається. Вона ж така витончена… А якщо справа дійде до весілля? Чи не соромитиметься сільських родичів?
Сам Діма батьків дуже любив і поважав. Батько його, на відміну багатьох сільських, не гульбанив, багато чого робив руками. Мама і працювала, і господарство тримало. Він вважав, що вони великі молодці.
Але це він. А ось що скаже Наталя? Як бути, якщо їй не захочеться мати таку рідню? І якщо вона більше не захоче їхати до нього до села?
Загалом різні думки його долали. Але Наталку він дуже любив і сподівався, що все пройде нормально. На більше він навіть не розраховував.
Коли вони вийшли з машини, під’їхавши до будинку батьків, Наталка застигла. Застиг і Діма, хвилюючись, що вона зараз скаже щось таке, що його засмутить. Але дівчина зітхнула і посміхнулася.
– Яке повітря… Мені здається, що в мене від кисню голова зараз закрутиться.
Діма видихнув. Хоча б початок добрий.
Мама та тато вийшли на вулицю, щоб зустріти сина та його дівчину. Наталя, побачивши їх, знову посміхнулася.
Після привітань усі увійшли до будинку. Мама, як завжди, наготувала. Все мучне, жирне, наваристе. Діма переживав, що Наталці нічого буде їсти, вона зазвичай стежила за харчуванням. Але дівчина з радістю їла домашню їжу та хвалила її.
Здавалося, що Наталці все подобається. Вона попросила Діму влаштувати екскурсію селом, і він, звичайно, погодився. Хоч і хвилювався, що доведеться пробиратися грязюкою. Але, схоже, Наталку це не бентежило.
Увечері дівчина захотіла разом із мамою Діми сходити погодувати тварин. Діма попередив, що запах у сараї не найкращий. Але Наталя не злякалася.
А наступного ранку, коли батьки зайнялися городом, Наталя сама запропонувала свою допомогу.
– Та ну, – посміхнулася мама, – у тебе такий манікюр хороший. Зіпсуєш же.
– Нічого, зроблю новий.
Усі вихідні Наталка виглядала щасливою. І з батьками Діми вона порозумілася. Діма весь цей час чекав якоїсь каверзи, але, здавалося, її й не було.
Виїжджали вони, звісно, з гостинцями. Наталка пообіцяла, що наступного разу обов’язково приїде разом із Дімою. І батьки, здавалося, були раді.
– Ну що скажеш? – Запитав чоловік, коли вони від’їхали від будинку. – Звісно, це не місто. Але це мій дім, і його я теж люблю.
– Знаєш, – задумливо промовила Наталка, – я не впевнена, що змогла б жити у селі. Але в гості із задоволенням ще приїду.
Діма розслабився та посміхнувся.
– Я так переживав, що злякаю тебе. Своєю домівкою, своїми батьками, які зовсім не схожі на твоїх. Тим, що я ріс в іншій обстановці і, мабуть, до кінця ніколи не стану міським.
Дівчина похитала головою.
– Я ж тебе люблю не за твоїх рідних чи за те, звідки ти родом. Хоча твої батьки мені дуже сподобалися. Вони так добре мене прийняли, наче знають все своє життя. Я люблю тебе за те, якою ти є людиною. Може, ти саме такий, бо багато чого досяг сам. Бо жив у таких умовах, коли всі один одного знають та допомагають один одному. Я не знаю. Але впевнена, що ти став таким, яким є, завдяки своєму корінню і своєму характеру.
Даремно хвилювався Діма. Якщо кохання щире, то неважливо, звідки ти, які в тебе батьки і як ти ріс. Та й щодо весілля Діма даремно хвилювався: все пройшло чудово. Батьки Наталки потоваришували з батьками Діми, і навіть сказали, що теж хочуть приїхати до них у гості.
А Дімі навіть рано чи пізно стало трохи соромно. Не можна ніколи соромитися свого коріння. І він знав, що своїм дітям обов’язково покаже не лише міське життя. Але й таке просте та дружне сільське.