Денис лежав на дивані, заплющивши очі і прислухаючись до звуків у домі та за вікном. Крізь склопакети з вулиці долинали приглушені сигнали сирени швидкої. У сусідній квартирі сперечалися, десь дзвонив телефон, гримнули двері.
Він раніше любив ось так лежати і слухати, намагаючись вгадати, в якій квартирі дивляться телевізор, а в якій сваряться, на якому поверсі зупиниться ліфт.
– Знову мрієш? А уроки вивчив?
Денис міг присягнутися, що йому не здалося і не почулося, він почув голос мами, далекий, але живий. Він здригнувся і розплющив очі. Кімната порожня, двері в коридор відчинені. І якби зараз звідти, з темряви зʼявилася мама, він би не здивувався, а зрадів. Але мама вже ніколи не зайде в кімнату. Її не стало тиждень тому. А її голос – це примара.
Денис сів і поставив ноги на підлогу, відчув ступнями м’який килим. «Я не витримаю, якщо залишуся тут. Треба було брати зворотний квиток на наступний день після поминок, принаймні на другий», – подумав він.
Уперся ліктями в коліна і, обхопивши голову руками, почав розгойдуватися.
Від раптового дзвінка він сіпнувся, лікоть зісковзнув з коліна, і голова хитнулася вниз. Денис підвівся і взяв зі столу телефон, навіть не глянувши на екран. Погляд уперся в листок на столі: «Синку, рідний мій!..»
– Денисе, це тітка Марія. Ти як? Тяжко, мабуть, там одному? Може, все–таки приїдеш до мене?
– Ні, все гаразд. – Денис відклав телефон, склав листа і прибрав його в шухляду.
Він більше не може залишатися один. Вже голоси стали ввижатися. Він знову взяв телефон, відкрив список номерів. «Мишко, давній інститутський друг. Ось хто мені потрібний!»
– Мишко, привіт! – Сказав Денис, коли почув голос друга.
– Привіт! Щось я не…
– Не впізнаєш? Як швидко ти забув старого друга. Не чекав від тебе.
– Стривай. Денис?! Ти що приїхав? – радісно закричав у вухо Мишко.
– Приїхав, а на мене, як бачу, не чекали і забули, – ображено сказав Денис.
– Та не забув я тебе, друзяко. Не очікував – це правда. Ти зараз де?
– Вдома, – посерйознішав Денис.
По голосу друга, що змінився, Михайло одразу зрозумів, що щось трапилося.
– Мама?
– Її не стало. Тиждень тому поховав. Дев’ять днів уже минуло.
– Співчуваю. Я бачив її пів року тому. Виглядала не дуже, схудла. Я навіть не одразу впізнав її. Скільки ще будеш тут?
– Три дні.
– Приїхати до тебе? Або ні, краще давай до нас. Зовсім, напевно, там один не витримуєш.
– До нас? – перепитав Денис.
– Так, я ж одружився. На Аллі. Уявляєш? Вона поряд стоїть, передає тобі привіт і теж кличе до нас. Давай прямо зараз. Якраз до обіду встигнеш. Так, тільки адреса у мене тепер інша. Квартиру із дружиною в кредит взяли.
– Говори адресу, – діловито сказав Денис.
«Треба ж, одружився. Алла з першого курсу шаленіла від нього, а він то з Дариною, то з Юлею романи крутив, поки я не відкрив йому очі…».
Денис швидко зібрався і викликав таксі.
Дорогою попросив водія зупинитися біля магазину. Купив їм з Мишком біленьку й ігристе для Алли, коробку цукерок і упаковку з м’ясною нарізкою.
Ліфт чекати не став, пішов сходами на шостий поверх. Останні два дні він не виходив із дому. Приємно було розім’ятися. Проходячи повз квартиру на третьому поверсі, він раптом почув якийсь звук, чи то дитини, чи цуценя. Зупинився.
– Агов, хто там? – Запитав він, притулившись вухом до дверей.
Звук припинився. Денис постояв трохи і вже хотів іти далі, як за дверима знову почулися протяжні монотонні звуки.
– Хто там плаче? – Запитав Денис.
– Я не плачу, а співаю, – відповів дитячий голосок.
– А чого біля дверей співаєш?
– Маму чекаю.
– А де вона? Ти що один? – Запитав Денис.
– Мама до бабусі в лікарню поїхала, а двері закрила.
– Як це закрила? А скільки тобі років?
– П’ять. А ти хто?
– Я Денис. Ішов повз, почув твою пісню.
– А я Артем. Хочеш, я тобі віршик про Миколая розповім?
– Давай, – погодився Денис.
Денис слухав і посміхався. Він у дитинстві теж такий вчив, тільки забув.
– За віршик подарунок має бути. Тільки як я його тобі передам? Ти ж замкнений. Я зараз до друга піду ненадовго і повернуся до тебе. Гаразд?
– Який подарунок? Ти Миколай?
– Ні. Чекай, – сказав Денис і пішов далі.
Двері відчинив Мишко і відразу взяв Дениса в обійми.
– Привіт, друже! Скільки років ні слуху, ні духу.
– Дай людині роздягтися, – почувся жіночий голос.
Денис відсторонився і побачив у дверях кімнати Аллу. Вона змінилася, погарнішала.
– Проходь, ми нещодавно переїхали, ще не все тут доробили. – У голосі Мишка чулася явна гордість. Дивись, мовляв, заздри.
Денис озирнувся, присвиснув.
– Ого! Не прибідняйся. Добре у вас.
– Влізли у борги, зате окремо від батьків. Спадкоємця плануємо. – Михайло аж сяяв.
– Давайте одразу за стіл, – сказала Алла.
Вони пили, їли, ділилися новинами.
– А ти, одружений? Діти є? – Запитала Алла.
І тут Денис згадав про хлопчика.
– Слухайте, я не здаюся вам нахабним і невдячним, якщо попрошу цукерок та мандаринів? Там на третьому поверсі хлопчик живе, віршик мені розказав. Я обіцяв йому подарунок принести. Серйозний такий хлопець, один вдома сидить.
– Звісно. – Алла зібрала пакет із цукерками, печивом та мандаринами.
Денис подзвонив у квартиру на третьому поверсі. За дверима вже ніхто не плакав. Клацнув замок, двері відчинилися, і Денис побачив молоду симпатичну дівчину. Він упізнав її, а ось ім’я забув.
– Ти? – Дівчина теж впізнала його.
Пролунали квапливі кроки, і поряд з нею з’явився хлопчик. Денис таким його собі й уявляв – симпатичним, кудлатим і милим.
– Я обіцяв тобі подарунок. Вибач, але іграшки у мене не знайшлося, – Денис усміхнувся і простягнув хлопчику невеликий пакет із солодощами.
Той дивився на нього знизу вгору уважно й серйозно.
– Зайти можна? – Запитав Денис, перевівши погляд на дівчину.
– Навіщо?
– Ну як… Поспілкуватись, не бачилися стільки часу. Твій? Смішний хлопець. – Денис кивнув головою у бік дитини.
– Заходь, – замість відповіді сказала дівчина.
Денис квапливо перебирав у думці різні жіночі імена, намагаючись підібрати підходяще.
– А ти так роздягнений і прийшов? Як ти взагалі знайшов мене? – Запитала Ганна, Оксана, Олена …
“Олена!” – нарешті згадав Денис.
– Та я не шукав. – Денис розповів, як познайомився з Артемом. – Тут мій друг живе, кількома поверхами вище. Мишко, дружина його Алла. Знаєш?
Олена знизала плечима.
– А де батько Артема?
– На тебе, мабуть, друзі чекають? – нагадала Олена.
– Ну, я піду. Радий був зустріти тебе, – щиро сказав Денис.
Він піднімався сходами і думав: «Бують же ж такі збіги. Мишко купив квартиру в будинку, де живе Олена. За дверима плакав її син, і саме тоді, коли я йшов сходами… Могли б і не зустрітися ніколи. А вона змінилася…»
На останньому курсі Денис зустрічав Новий рік у компанії. Там була й Олена. Напевно, з кимось із дівчат прийшла. Бачив в інституті, помічав її цікаві погляди. Пили, танцювали. Вона сама попросила провести її. Денис погано пам’ятав, про що говорили дорогою, а може, й не говорили зовсім. Навіщось піднявся до її квартири.
Затишна домашня обстановка, вона поряд, така мила, ніжна… Вона розтормошила його вночі і сказала, що настав час іти, скоро мама прийде.
В інституті вітався, махав їй рукою, вдаючи, що нічого між ними не було. Кілька разів вона намагалася про щось з ним поговорити, але він втікав, посилаючись на зайнятість.
«Стоп! – Дениса кинуло в жар.
Він зупинився перед дверима Мишка.
– Артем сказав, що йому п’ять років. П’ять років тому ми зустрічали Новий рік, а за пів року я поїхав працювати за кордон. Виходить, що Артем… Ні, цього не може бути! От же ж! Вона сама мене запросила тоді…»
Денис натиснув кнопку дзвінка.
– Ну, нарешті. Ми вже хотіли піти шукати тебе, – почав Мишко.
– Вибачте. Я… Мені треба йти – Денис зняв із вішалки свою куртку.
– Що сталося? У тебе такий вигляд, наче привида побачив. – Мишко, як завжди, вловив зміни, що відбулися з другом.
– Так і є. Вибачте, хлопці. Я завтра заскочу до вас.
– Може, таксі викликати? – Запропонував Мишко.
– Ні, провітрюся.
Денис ішов пішки, не помічаючи нічого довкола.
«А якщо припустити… Та ні, вона не така. Та й не було в неї нікого. Я їй подобався. Це зрозуміло. Виходить, скористався і забув?..»
Вдома Денис ліг на диван, обличчям у подушку і заплакав.
Наступного дня він знову прийшов до Олени з пакетом іграшок для Артема. Хлопчик зрадів, відразу став на підлозі відкривати коробки, гратися. Вони з Оленою сіли на кухні.
– Олено, а коли в Артема день народження? Він сказав, що скоро, – обережно почав Денис.
– Тобі навіщо? Ти на той час поїдеш. У вересні.
– У вересні. Значить, він таки… Мій… Вибач, я таким нерозумним був. Поводився, як останній… Олено, я розумію, я образив тебе. Не хотів помічати нічого. Думав, усе попереду, і кохання, і сім’я, і щастя… А ти чого мовчала? Чому не сказала, що вагітна?
– З чого ти взяв, що він твій?
– А чий?
Олена замовкла.
– Я хотіла сказати, але ти не слухав, все квапився кудись…
– Господи, звідки я міг знати? Олено, я готовий все виправити. Не відмовляйся, подумай. Давай спробуємо розпочати спочатку. Артема ж потрібен батько. Пройде час, і він ставитиме запитання. Знаєш, батько пішов від нас, коли мені було вісім. Сказав, що покохав іншу, зібрав речі та пішов. Як я благав його залишитися. А мати відпустила.
Вона намагалася потім збудувати життя з іншими. Одного навіть привела до нас додому. Але мені він не сподобався. І мати йому відмовила. Я егоїстом був, чекав на батька. Пізніше він намагався повернутися до нас, плакав, вибачався. Але ні мені, ні мамі він уже не був потрібен.
Пам’ятаю, ми з мамою перезирнулися, і я зрозумів, що батька не пробачимо. Обидва. Так і пішов. Я виріс, вступив в інститут, а мама більше не намагалася влаштувати своє життя. Я поїхав, а вона лишилася сама. Найбільше я зараз шкодую, що вона залишилася сама. Ти розумієш, про що я? Я не хочу, щоб з Артемом і з тобою було те саме. Я не кличу тебе в ліжко, я пропоную сім’ю, щастя втрьох. У нас можуть бути ще діти.
– Ти поїдеш, а ми залишимося. Артем вже постійно питає про тебе, – дорікнула Олена.
– Так я про те саме й говорю. Одне твоє слово, і я нікуди не поїду. Точніше поїду, щоб звільнитися, вирішити питання з документами, з квартирою. І повернусь. Я обов’язково повернуся! – Денис гарячкував, він готовий був наобіцяти, що завгодно. Бачив, що Олена не вірить йому. Це дуже зачіпало його.
– Гаразд, я піду. Мишко обіцяв зайти. До завтра.
Олена знизала плечима.
Мишкові Денис все розповів. Тримати в собі було нестерпно. Потрібна порада, підтримка.
– Оце так. Ну, ти даєш. Мені мізки вправив, а сам накоїв стільки, що не розгребеш. Син, значить. І що робити думаєш?
– Я запропонував їй спробувати почати все заново… А що робити? – скипів Денис.
– Тут не слова потрібні, а дії. Каблучку подарувати, пропозицію зробити. Любиш її?
– Не знаю. Як зрозумів, що Артем мій син, щось у мені перевернулося.
– Може, не поїдеш? А що? Одружишся, дітей народите. Квартира є, роботу знайдеш. З твоїм досвідом це легко буде. Бо дивись, вискочить заміж.
– Та я вже думав, – кивнув Денис.
– Думав він. Вирішувати треба, і швидше. Може ігристого?
– Ні, не зараз. Ти маєш рацію. Я піду. Дякую. Ти справжній друг.
Денис знову не спав ніч. Їхати все одно треба. Там заспокоїться та вирішить, що робити далі. Але перед очима стояли Олена з Артемом. Денис підвівся, знайшов у альбомі свою дитячу фотографію. Начебто схожі. Начебто. Артем і на Мишка схожий, наприклад. Та візьми будь–якого мужика з вулиці. Звичайна дитина. Чи таки схожий?
Наступного дня дорогою до Олени Денис зайшов у ювелірний магазин і вибрав каблучку.
– Розмір у вашої дівчини який? – Запитала продавчиня.
– А який найпоширеніший? – запитав Денис.
– Сімнадцятий. Якщо що, обміняти можемо. Чек збережіть і пломбу не зривайте.
– А як з пломбою дарувати? – здивувався Денис.
– Тоді у майстерні можна підігнати, якщо що, – порадила дівчина.
Денис купив каблучку, що сподобалося. Олена була вдома, сиділа з Артемом на лікарняному. Вони пообідали. Артем не зводив очей з Дениса, повторював усі його рухи. Денис ловив на собі пильні погляди Олени.
Після обіду Артем капризував, відмовився йти спати. Довелося Денису розповідати йому казку. Артем так і заснув, тримаючи його за руку.
– Тобі пора, – сказала Олена.
Вона тримала дистанцію. Відходила, варто йому зробити крок до неї.
– Так, зараз піду. Я… Ось. – Денис дістав із кишені червону коробочку.
Олена подивилася, але не взяла її.
– Ти ж не любиш мене.
– Тоді не любив. А зараз… Я не через Артема, хоч і через нього теж. Дай мені шанс. Я повернуся, обов’язково. Я вирішив. Не відштовхуй мене. Він залишив коробочку з каблучкою на столі і пішов.
Наступного дня по дорозі до Олени він побачив стареньку, яка торгувала біля магазину. Стало її шкода.
– У банці варення? Яке? – спитав він.
– Бери, суничне, смачне. А пахне як! Ягідка до ягідки, як свіжі. Не пошкодуєш.
Денис купив банку.
– Може, грибочків візьмеш? Білі, добірні.
– А, давайте.
Зайшов у магазин і купив Артему машину з радіокеруванням.
Варення виявилося божественним.
– Як у дитинстві. Я у бабусі щоліта відпочивала. У неї суниця росла за домом. Смачна. Мама приїжджала на вихідні. Я до її приїзду збирала у склянку ягоди. Ходила навколо, але терпіла, не брала, мамі берегла. А вона приїжджала, з’їдала кілька ягід і віддавала мені. З яким задоволенням я смакувала їх.
Вони пили чай. Олена відтанула, стала балакучою, посміхалася. Артем не відходив від Дениса. А вночі він має їхати. Денис почував себе зрадником.
– Ти коли їдеш? – Запитала Олена, проводжаючи його біля дверей.
– Сьогодні вночі, – сказав Денис.
Денис бачив, як одразу згасли її очі. Олена знову стала колишньою, замкненою, відстороненою. Не так він уявляв їхнє прощання. Навіть не став намагатися поцілувати.
– Артему скажи, що я скоро повернуся. Олено, я…
– Іди, – твердо сказала вона.
Вдома Денис зібрав речі, замкнув квартиру та віддав ключі сусідці. На вокзалі нервово ходив туди–сюди. Підійшов поїзд. Денис показав провідниці квиток, але у вагон не зайшов. Щось всередині не давало спокою.
Оголосили відправлення поїзда.
– Ви їдете? – Запитала провідниця, піднімаючись у вагон. – Поїзд вирушає. Агов, хлопче, ти чуєш мене? – Провідниця ще зачекала, а потім зачинила двері у вагон.
Потяг смикнувся і повільно вирушив далі. Вікна вагонів замиготіли перед очима Дениса.
З вокзалу він пішов до Олени. Пішки. Він подзвонив у її двері.
Вона відкрила в халаті, тепла і розпатлана зі сну. Ахнула, побачивши його.
– Я не зміг поїхати. – Денис обійняв її. Олена не відштовхнула його.
– Тату?! – раптом пролунав поряд голос Артема.
Ось так. Потім, звичайно, Денис з’їздив на роботу, звільнився. Назад поспішав, адже на нього чекали Олена з сином.
Він часто думав над низкою збігів, що змінила його життя. Не стало мами, і він приїхав на поминки. Друг Мишко купив квартиру, як виявилося, в будинку Олени. Проходячи повз її квартиру, не знаючи про це, він почув плач малюка, який виявився сином Олени. Його сином. Він міг би пройти повз і ніколи не дізнатися про нього. Міг, але не пройшов.
Якби не мама, він не приїхав би додому. А приїхав би, наприклад, за рік чи три. Олена вийшла б заміж і переїхала до чоловіка…
Все, що завгодно могло статися, але все склалося так, як склалося.
Низка збігів, випадковостей?
Або влаштоване з чиєїсь невідомої волі диво?
Якщо так, то чи не надто висока ціна за щастя?
Денис не має права відмовитись від нього!