Батьки Артема та Ярослава були щасливі. Нарешті, їхній старший син Артем відслужив і повернувся.
Їм було про що переживати. Іноді тижнями з ними не було зв’язку і можна було лише здогадуватись, де він і що з ним. Скільки ж безсонних ночей провела Віра Денисівна, та й Віктор Максимович заспокоював дружину, а на душі важко було.
І ось повернувся нарешті Артем, хоч він може молодшого брата розуму навчити вправить. Ні вчитись, ні працювати Ярослав не хоче. Тільки з дівчатами гуляє, то одна в нього, то друга.
Вони й у дитинстві були різні, але все здавалося, що Ярик ще маленький.
Ось і просили Артема: – Поступися молодшому братові, він ще не розуміє, ти ж старший!
Артем крутився, дивився сердито то на матір, то на батька, але поступався. Він завжди до них шанобливо ставився і навіть маленький не вередував. Навчання закінчив і служити пішов одразу як викликали, навіть із дівчатами погуляти не встиг.
– Повернуся і нагуляюся, мамо, ти не хвилюйся, потім одружуся і будуть у вас із батьком онук і онука. Онук буде викапаний батько, такий самий витриманий і сильний. А внучка буде вся в тебе, мамо, така ж добра, сердечна і гарна!
– Ох синочку, ну ти вже й напланував, – мати намагалася непомітно сльози витирати, але ледве стримувалася.
Чуло її серце, що не все гаразд.
– Звичайне чоловіче діло, ти що тут нюні розпустила, ми з тобою гарного хлопця виростили, треба радіти, – втішав її батько, але в очах його теж була тривога. Хто ж заздалегідь знає, як все складеться…
І ось нарешті Артем повернувся.
– Здоров, братику! – обійняв він Ярослава, – Ох ти, як ти виріс, йшов я ти мені по плече був, а тепер зрівнялися.
– Велике діло, виріс, тобі добре, ти он який герой, тебе в приклад ставлять, а в мене з навчанням не дуже, нормальну роботу теж не знайшов, та й зі здоров’ям проблеми, – Ярик хоч і посміхнувся братові, але погляд був похмурий.
– Та оюлиш, я ж повернувся, Ярославе, у тебе тепер все теж налагодиться, я ж твій брат старший, у всьому допоможу, – підбадьорив його Артем.
Але Ярик лише криво посміхнувся. – Думаєш тільки там тяжко, а тут легше? Та тут складніше, ніж просто накази виконувати.
– Увечері поговоримо, як раніше, братик, – поклав йому руку на плече Артем, – Як раніше, пам’ятаєш?
Ярослав кивнув, звичайно, він пам’ятав, як братові засинаючи про всі свої негаразди розповідав, їхні ліжка поряд стояли. Тільки це були дитячі проблеми, а тепер у нього інші, їх так просто не вирішити.
З батьками брати допізна прочаювали, вони про все старшого сина розпитували. Але відчувалося, що не все Артем їм розповідав, видно, не все можна говорити.
– Ну гаразд, мамо, тату, пізно вже, наговоримося тепер ще, ми з Яриком спати пішли, – Артем обійняв брата за плече і вони пішли, обидва високі, вже зовсім дорослі.
– Хоч би Артем Ярика на вірний шлях спрямував, – прошепотіла Віра Денисівна.
– Не турбуй хлопця, дай хоч трохи освоїтися, тільки повернувся, – суворо сказав Віктор Максимович, хоча таємно й сам сподівався, що старший на молодшого добре вплине, як і раніше.
Артем сидів на дивані, що пропахнув пилом і старими спогадами, і слухав сповідь молодшого брата. Ярослав, який виріс за час його служби в плечах і зрості, здавався Артему тим же вітряним хлопчиськом.
– Ну, Даринка гарна, сумнівів немає, але не на мій смак! А ось Олеська – вогонь!
Ярик натхненно жестикулював, ніби розповідав про виграну битву, – А тут Даринка приходить і заявляє, що матиме дитину! І що я одружитися обіцяв! Та я так, ляпнув просто!
Артем спохмурнів.
Він пам’ятав Ярика з пелюшок, захищав його, ділився останньою цукеркою. Але зараз йому хотілося виказати брату.
– Ти на зріст виріс, Ярику, а душею так і залишився…
Артем затнувся, підбираючи слова, не хотів ображати брата ось так одразу.
А Ярик, не помітивши докору, відразу перейшов до справи,
– Коротше Артеме, рятуй! Поговори з нею, га? Поясни, що я не поганий, просто… ну, не доля це! Нехай сама розбереться, вона сама про що думала?
Артем неохоче погодився. Він не любив втручатися в чужі справи, тим паче такі заплутані. Але відмовити братові не міг, хоч у таких справах був зовсім не досвідченим. До того ж була ще одна перешкода, Артему сказали, що в нього, швидше за все, дітей не буде і він переживав і з дівчатами навіть не знайомився.
Але коли він побачив Дарину, всі його плани впали. Вона була ніжна, тендітна, з величезними, повними сліз очима. У ній не було ні грама тієї істеричності, яку він очікував побачити. Артем відчув, як у грудях щось стислося.
Він почав зустрічатися з Дариною, щоб просто підтримати, вислуховував її, допомагав. Але непомітно для себе закохався. В її тихий смуток, в її боязку посмішку, в її доброту. Він зрозумів, що саме про таку дружину завжди мріяв, про жінку, яка вміє кохати та прощати.
Дарина ж бачила в Артемі тільки друга, надійного та розуміючого. Вона все ще сподівалася, що Ярик схаменеться.
Одного разу, після чергової розмови з Дариною, Артем викликав Ярика на серйозну розмову,
– Я одружуся з нею і дитину на себе запишу, зрозумів? – сказав він, дивлячись братові прямо в очі,
– І ти більше на них не претендуй, зрозуміло?
Ярик засяяв. – Дякую, брате! Ти мене просто врятував!
Час минав. Артем та Дарина продовжували зустрічатися. Він оточував її турботою та увагою, намагаючись не тиснути. Він розумів, що їй потрібен час, щоб розібратися у своїх почуттях.
І одного разу Дарина зрозуміла. Вона побачила в Артемі не просто друга, а чоловіка, котрий любить її по–справжньому. Вона побачила його спокійну впевненість, його надійність, доброту. І зрозуміла, що з Яриком у них була лише зовнішня прихильність, а з Артемом – спорідненість душ.
Коли Артем зробив їй пропозицію, вона погодилася, не роздумуючи. Вона вже відчувала, що з ним буде щаслива.
Весілля було скромним, але душевним. Дарина світилася від щастя, а Артем не зводив з неї очей, наче боявся, що вона зникне. Ярик теж був на весіллі, сидів осторонь і, здавалося, щиро радів за брата. Після торжества він підійшов до Артема і міцно обійняв його.
– Дякую, Артеме. Ти справжній мужик. Я б так не зміг.
Артем мовчки поплескав його по плечу. Він не знав, що відповісти.
Минуло кілька місяців. Дарина народила здорового хлопчика, який і справді був дуже схожий на діда, його назвали Сашком. Артем душі не чув у синочку і в дружині. Він почував себе найщасливішою людиною на світі.
Якось увечері, коли Дарина укладала Сашка спати, у двері подзвонили. На порозі стояв Ярик, він виглядав пом’ятим і втомленим.
– Можна увійти? – спитав він тихо.
Артем кивнув головою. Ярик пройшов у вітальню і сів на диван. Деякий час вони мовчали.
– Я йду, – нарешті сказав Ярик, – їду з міста.
Артем здивовано глянув на нього. – Що сталося?
– Нічого особливого. Просто… зрозумів, що тут мені більше нема чого робити. Олеська виявилася не такою вже й вогонь. А я… я просто не вмію кохати.
Артем мовчав.
– Я хотів вибачитися, – продовжив Ярик,
– За все. За Дарину, за дитину, за те, що переклав на тебе свої проблеми. Ти вчинив як справжній брат. А я… я напевно був егоїстом.
– Все гаразд, Ярику. Забудь про це. Головне, щоб ти був щасливим.
І він пішов. Артем довго дивився йому услід. Йому було шкода брата, але кожен сам господар своєї долі.
Дарина посміхнулася і пригорнулася до нього ще дужче. Вона знала, що Артем завжди буде поряд. Він був її надією, її опорою, її коханням. І вона була йому дуже вдячна за те, що він з’явився в її житті.
Артем дивився на сплячого Сашка в дитячому ліжечку. Він розумів, що його життя змінилося назавжди. І він був вдячний долі за те, що вона подарувала йому Дарину та Сашка…
За кілька років у цієї люблячої пари народилася донька Юля.
А від Ярослава рідко приходять звістки, доки він свою долю так і не влаштував. Кидається від однієї до іншої. Та й роботу змінює, але ніяк не знайде себе.
Мати з батьком переживають, але надія гріє їхнє серце, що колись Ярослав повернеться і теж буде не один…
А поки що, як і обіцяв їм Артем, у хаті вже підростають онуки. Сашко – копія дідуся Віктора та Юлечка – копія бабусі Віри.
Добре, хоч Артема вони тоді таки дочекалися…