– Наталю, що ти в ньому знайшла? Побійся Бога!
– Мамо, Олег дуже хороший, ось побачиш, він тобі ще сподобається.
– За себе не переживаєш, хоч би про дочок подумала.
Наталя промовчала. Пояснювати матері, що Олег хороший не було сенсу.
Валентина Володимирівна переживала за дочку і за внучок. Наталя ж знала, що у цьому високому, з накачаним торсом Олегу, вона знайшла те, що за дванадцять років спільного життя їй не дав колишній чоловік.
Ні, колишній чоловік Наталі спочатку був дуже хорошим сім’янином, все в дім, все для дружини й дітей. Інакше й не стала б вона народжувати від нього дітей і жити з ним під одним дахом стільки років.
Все змінилося раптово. Спочатку він встановив пароль на своєму телефоні і щоразу виходив на балкон або в туалет, якщо йому приходило повідомлення.
Потім почав затримуватися, посилаючись на роботу – стандартний набір чоловіка, у якого з’явилася коханка.
Наталя тягнути з розмовою не стала, і одразу поставила питання руба, мовляв, якщо в тебе хтось є, не хитруй, я перешкоджати тобі не стану, але й морочити собі голову не дозволю.
Степан якось аж зрадів, бо ж Наталя не сварилася, не з’ясовувала стосунків…
Правда розлучення, не дивлячись на те, що Наталя не влаштовувала сцен і відпустила чоловіка спокійно, все одно був важким.
Степан чомусь вирішив, що якщо він іде від Наталі, то повинен забрати все, що тільки можна і не можна.
Він з величезним завзяттям ділив постільну білизну, рушники, покривала й столове приладдя.
Зняв із вітальні штори, бо вони були куплені на його гроші.
Забрав мікрохвильову піч, мультиварку і кавоварку, які сам же ж і подарував дружині на восьме березня та день народження.
Наталка віддавала все, що він попросить. Вона не хотіла сперечатися, їй хотілося спокою й тиші, і щоб усе це скоріше закінчилося.
Щоправда, коли справа торкнулася аліментів, Наталя не виявила до Степана ні краплі «розуміння» – є закон, згідно з яким він зобов’язаний платити дітям аліменти, ось нехай і виплачує!
Тим більше що вона не одна цих дітей народила, та й ці гроші потрібні не їй. а її дівчаткам.
Степан сварився, відправляв навіть свою коханку розбиратися з Наталкою, яка галасувала, мовляв, я вагітна, а ти хочеш залишити нас від всього необхідного.
Тільки Наталю тепер було не розчулити нічим, вона спокійно подивилася на цю жінку, яка відвела її чоловіка і відповіла:
– Ти теж не особливо думала про моїх дітей, коли відводила одруженого чоловіка з сім’ї, то чому я повинна думати про твою дитину? Ти хотіла Степана? Я віддала його тобі з усім, що він захотів, але залишати дітей без того, що їм належить за законом, я не маю наміру.
…З того часу минуло кілька років. Наталя вже звикла до того, що їй доводилося вирішувати всі проблеми самій.
Вона навчилася лагодити розетки, навіть кран, що підтікав на кухні, сама полагодила, хоча до цього багато разів просила чоловіка зробити це.
Якось все стало легко і просто: не треба було когось годинами просити і злитися, якщо щось не було зроблено вчасно.
Тепер Наталя була і за жінку, і за чоловіка, а те, чого вона раніше робити не вміла, намагалася черпати з інтернету.
Про заміжжя вона більше не думала, та й навіщо?
Робота є, дах над головою теж, діти є, а чоловік… Чоловік це нестабільність – ніколи не знаєш, що може виробити.
З Олегом Наталка познайомилася випадково. Година була пізня, жінка поверталася з роботи, коли раптом зашпорталася і опинилася на землі.
Олег з’явився раптово. Він допоміг Наталі підвестися, акуратно зібрав вміст сумочки, бо все висипалося.
– Я вас проведу, бачу нога тепер турбуватиме. До речі, я Олег, а ви?
– Наталя.
– Ходімо, Наталко. Вас, мабуть, зачекалися вдома.
Наступного дня Олег прийшов до Наталки з квітами, потім ще і ще.
Як виявилося, вони мали багато спільного. У Олега дружина пішла до іншого, ось тільки той інший виявився його другом і ще й начальником.
Звичайно Олег дуже посварився з цим другом, після чого його було звільнено.
Дружина подала на розлучення і заборонила бачитися із сином, і тоді Олег повернувся до рідного міста, де в нього жила мати.
Діти Наталі, дізнавшись, що їхня мати зібралася заміж, сказали, що підуть до батька. Наталя не розгубилася, зібрала речі дочок і зателефонувала колишньому чоловікові.
– Степане, тут така справа… Я заміж виходжу, а дівчатка проти… Кажуть, що хочуть жити з тобою. Я їх речі зібрала, ти заїдеш за ними чи мені їх відвезти до тебе? Ти не переживай, я платитиму аліменти.
Запала незручна пауза, потім Степан закашлявся і почав говорити, що в них і так з Ларисою напружена обстановка вдома, і взагалі це твої проблеми і вирішуй їх сама.
– Я правильно зрозуміла, ти відмовляєшся, щоб дівчата жили в тебе?
– Так, Наталко, відмовляюся. Або відмовся від заміжжя, або відвези їх до своєї матері, якщо тобі так виходить.
Дівчатка притихли, жити у бабусі в селі їм не дуже й хотілося, там же ж доведеться працювати, копати, садити, прополювати, та й туалет на вулиці.
Одним словом, і Ірина й Аліна дружно змирилися.
Олег прийшов з однією валізою, як він сказав, щоб зрозуміти приживеться він тут чи ні. Дівчатка вдавали, що його не помічають, відмовлялися від їжі, зате нишком тягали тістечка, які Олег приносив. А потім Наталя завагітніла. Вагітність протікала складно, і їй довелося лягти на збереження. Олегові довелося і готувати, і прибирати, і відвідувати дружину.
…Коли Наталю виписали з лікарні, вона була приємно здивована: вдома панувала чистота, у повітрі чувся аромат смачної печені, дівчатка дружно накривали на стіл, але побачивши як батьки, про щось шепочуться, гукнули:
– Мамо, тату, ну скільки можна? Ми їсти хочемо!
– Я щось пропустила? Як давно вони називають тебе татом?!
– Сам не знаю, як ми так подружилися… У будь-якому разі, я не проти…