Борис з’явився на селі несподівано, напередодні Великодня.
Нових мешканців місцеві остерігалися. Мало, що за пройдисвіт може бути.
Борис оселився в домі свого діда на самій околиці біля лісу, але всі його вважали чужим.
Років тридцять ніхто не з’являвся, а тут нате вам. Приїхав. І що таке треба? Може життя сімейне не вдалося, а може ще що. Всяке буває у житті. А розповідати Борис не любив.
Прийшов він не один, а з собачкою. Те, як він приїхав, бачили сусіди. Борис зайшов на подвірʼя з великою сумкою в руках.
– Ну от, я й удома. Як тебе звуть? – звернувся він до собачки. – Біжи додому.
Він думав, що собачка сільська, але вона нікуди не йшла від нього. Прибилася, поки ішов від автобуса. Потім він дізнався, що немає в селі таких собак і зроду не було.
– У нас звичайні дворняги, – сказали жінки біля магазину, і почали обговорювати Бориса.
Впізнав його тільки старий дід Петро, якому навіть не сто років було, а цілих сто два. Він памʼятав діда Бориса. Обіцяв прийти в гості.
За літо Борис впорався з ремонтом. Вставив де-не-де шибки, підлатав дах, поремонтував паркан. Літня кухня вимагала не ремонту, а зносу. Що він і зробив. Все це зайняло багато часу, інструменту гарного не було, а просити він не звик. Щоб купити, треба їхати в місто, але це іншим разом. Потрібно було ще зробити будку для собаки.
– Як тебе назвати? Був колись у діда Дейк. Дуже розумний пес. Будеш Дейком? – пес завиляв хвостом. – Значить, вирішено…
…За пів року до його приїзду в село.
Дружина, доживши майже п’ятдесят років, раптом вирішила змінити своє життя.
Вона завела коханця. Далі було розлучення.
За квартиру залицяльник дав Борисові відступні.
Але потім щось пішло не так, і він зник разом з Маргаритою.
Діти Маргарити відмовляли матір, але вона нікого не слухала, окрім свого нового кумира. Борис дітям був не рідним батьком, але любив їх, Маргариту він узяв за дружину з двома дітьми. Своїх у них не було. Діти залишилися жити з матір’ю – тісно. Маргарита зникла і на зв’язок більше не виходила…
Борис дочекався Великодніх свят і поїхав у село. З квартири його одразу виписали, а діти вже були дорослі, заважати він більше нікому не став, хоч його й не виставляли. Згадав про будинок діда. А гроші зайвими не будуть, все змінюється, все дорожчає. Будинок ремонту вимагає, та ще й якого.
…Був початок жовтня. Приморозки пішли рано.
Дейк спав на веранді, до будинку Борис його не пускав. Раптом серед ночі він почав щось хвилюватися. Чоловік вирішив випустити. Дейк рвонув у бік лісу.
– Куди тебе понесло? А раптом вовки?!
Пес повернувся і ніби почав кликати господаря.
– Гаразд, ліхтарик візьму…
У яру біля лісу хтось борсався. Усе застихло, коли Борис посвітив туди. Нічого не було видно. Дивно. Борис хотів уже йти назад, раптом просто маленький звір шурхотів листям, але Дейк стрибнув униз.
– Іди, іди, чого тобі треба?! – почувся голос.
– Хто там?
– Ой! – за голосом це була жінка.
Борис не розумів, що там робиться.
– Що ви тут робите, та ще й вночі і в таку погоду? Заблукали?
– Майже.
– Майже заблукали? Це як? Давайте вилазьте.
– Я краще тут залишусь.
– Чого це? Змерзнути хочеш?
– Краще змерзнути, аніж таке життя.
– Вилазь, все обговоримо потім.
– Я ногу підвернула.
– Нічого серйозного, – сказав уже вдома Борис оглядаючи ногу. – Подивіться, як Дейк у вікно дивиться. Це він вас урятував, а тепер спостерігає.
У цей час Борис смикнув ногу жінки, та ахнула.
– Ну ось, все на місці.
– А ви лікар?
– Так. Тільки поки не працюю, в село переїхав. І давно ви в яру були?
– Ні. Я йшла у пошуках покинутої дачі чи будинку, де можна пережити зиму. Випадково послизнулась.
– Вам це навіщо? Вас виставили, забрали житло? І чому вночі?
– Як вам сказати? Була я заміжня, чоловік знайшов собі молоду. Розлучилися, він дав мені грошей і виставив. Він готівкою давав. Треба було б у банк покласти. Відібрали у мене. Це я потім зрозуміла, що він найняв когось.
Я заяву написала, а він сказав, що сама все загубила.
Свідків нема.
Добре, що більша частина грошей у мене схована була і собачка якась величезна їх налякала. Ну, я й пішла. На останньому автобусі доїхала, а далі пішки.
Я тут була влітку, ми з подругою приїжджали. От хотіла до їхнього дому добратися. Вона мені дозволила, але там літній будиночок, грубки немає. Вона мені порадила у сусідів спитати. Є покинуті будинки.
– А чому в місті не лишилися?
– Та я ще й роботу втратила, а знайти зараз проблема. Родичів немає, житла немає, їхати нікуди. Я зовсім одна. Тут буде дешевше жити.
– А діти?
– Немає дітей, чоловік не хотів. Дякую вам. Мені, напевно, треба йти.
– Ще ранній ранок, темно. Сплять усі. Та й куди? Ах, так, на дачу без опалення. А звуть вас як?
– Таня.
– Тетяно. Давайте зробимо так: скажемо всім, що ви моя дружина. Кімнат у мене багато, займайте будь-яку.
– Ні.
– Так. Ось та кімната замикається зсередини. Гачок хороший, міцний. А якщо ви підете у літній будиночок, то невідомо, що люди скажуть. А так ви будете моєю дружиною. Документів ніхто не спитає.
– Та ви й так багато зробили для мене, урятували. А документи я маю, от.
– Залишаєтесь? Значить, ідіть відпочивати, ви напевно не спали всю ніч. А документи мені не треба, я звик довіряти людям. Так, треба перейти на «ти».
– Добре…
…Борис будував літню кухню. Він міг би зиму і перетерпіти, але тепер у будинку була жінка.
– А ти й кухню будуєш? А чому один? – дід Петро стояв поруч, розмахуючи ціпками. — А я прийшов, як і обіцяв. Ти тут не так зробив. Треба було пічника покликати.
– А є у вас?
– А як же ж. Я пічник.
– Ну, діду, ти мене здивував.
– Ти роби, а я говорити буду. І каміння треба перебрати, від цих чад буде.
– От, дякую, діду. А я думав хороше воно.
– А це хто?
– Це дружина моя, Тетяна.
– Ну, це добре. Не один.
Зиму пережили, настала весна. Тетяна влаштувалася нянькою у дитсадок, звільнилося місце. Борис почав працювати у лісі в нового підприємця. Гроші мають властивість закінчуватися і треба їх заробляти. Борис розорав город, посадили картоплю. Тетяна посадила квіти, зелень. Будинок із приходом весни ожив.
– Борисе. Вагітна я.
– Вагітна. Так це ж… Швидко збирайся!
– Куди? Краще я піду від тебе.
– Ти чого? У ЗАГС!
– Поспішай, ти тепер будеш моєю дружиною, справжньою, і дитина в мене буде! Наша! У мене ж двоє прийомних було. Я більше року їх не бачив.
– Прийомні?
– Вони вже дорослі. У п’ятдесят навіть не думав, що можу батьком стати. Ти ж у мене ще молода, і сорока нема. Тетянко.
Вони тихо розписалися, адже для всього села вони й так були чоловіком і дружиною. Борис знайшов прийомних дітей. Їхня мати так і не з’явилася, куди вона зникла ніхто не знав. Вони жили у тій же квартирі, працювали. Іти не було куди, дві родини. У дочки двоє дітей, син один. Тісно, але дружно.
– Ми такі раді, що ти знайшовся. Ми шукали. А мами так і не було.
– Я одружився. Це Таня, у нас скоро буде дитина. Ось наша адреса, приїжджайте у гості. Це зовсім недалеко. Ми будемо раді.
Час минав. У Бориса й Тетяни народилася донька. Діти Бориса приїжджали з онуками. Тетяна стала для них молодою бабусею. Якщо дід є, то його дружина має бути бабусею. Тані було незвично, але вона прийняла це. Матірʼю вона стала, а водночас і трьох онуків отримала. Прийомні діти Бориса Тетяну прийняли добре, а от їхня мати не знайшлася.
Нині вже виросли онуки, виросла донька Бориса та Тетяни. Усі живуть дружно. Квартиру діти розміняли та роз’їхалися. Адже кожен тепер має свою сім’ю…