Вечір був напрочуд теплим для середини жовтня. Віра з чоловіком повечеряли, вимили посуд. Чоловік ще сидів у своїй майстерні, а Віра збиралася лягти з книжкою в ліжко.
Кішка Буся, старша із двох старих кішок, мирно спала на дивані. Вона теж чудово повечеряла. Останній рік у неї був хороший апетит. Варто Вірі вийти з квартири, а потім за п’ятнадцять хвилин повернутися, як Буся починала голосити: дайте їсти, дайте!
Хоча буквально пів години тому вона вже зʼїла пакетик корму. Віра жартувала, мовляв, у Бусі забудькуватісь на старості – забуває, що щойно їла.
Вимкнувши верхнє світло, Віра попрямувала до ліжка. Раптом Буся скрикнула раз, а другий якимось дивним звуком. Впустивши книжку, жінка кинулася до кішки:
– Буся, Бусічко, що з тобою? – Віра схопила її на руки, почала трясти, потім поклала на підлогу.
– Олежику, Олежику, щось з Бусею, їй недобре!
Чоловік прибіг, глянув на кішку, яка лежала з відкритими очима.
– Її не стало, Вірочко…
– Не може бути, вона ж була абсолютно здорова, добре їла, гуляла…
Жінка погладила кішку, потріпала за вухами. Жива Буся нізащо б не терпіла такого!
– Не забувай, люба, що кішці було вже за двадцять…
– Можливо, ти маєш рацію, – заплакала Віра, – боже, як раптово та швидко! Я готувалася до того, що вона йтиме довго, а ми доглядатимемо її.
А про себе подумала: ось би мені так! Раз і все!
Вони зачекали ще годину. Потім Віра зняла з кішки нашийник, загорнула Бусю в білу тканину, поклала в гарну коробку від чобіт.
Чоловік узяв ліхтарик і лопату, Віра – коробку, і вони вийшли на вулицю.
Був будній вечір, у селі будинки стояли темні, їх ніхто не бачив. Тільки на сусідній вулиці світилося кілька вікон.
Поховали кішку в невеликому гайку на галявині. Віра все не наважувалася опустити коробку в яму…
Декілька разів за ніч вона прокидалася, думаючи про те, що вони з чоловіком добре не перевірили чи вона була жива. Заспокоювала себе…
Вранці схопила лопату, викопала невеликий кущик квітів і помчала на лужок.
Постояла над свіжопокопаною землею, потім посадила поряд кущ.
– Ну от, Бусю, кущ навесні зацвіте, буде такий же ж гарний, як і ти. Спи, моя люба, я тебе відвідуватиму. А потім і ти зустрінеш мене…
Через день приїхала сусідка. Ліда теж жила на дачі до морозів, іноді виїжджаючи в місто у справах. Вітаючись, Віра сказала:
– У нас Бусі не стало позавчора. Раптом, раз – і нема!
Ліда заплакала:
– Ой, як шкода! Я ваш будинок без цих кішок і не уявляю. Щоразу, як проходжу повз, бачу їх. Сидять обидві на ґанку як сфінкси: одна руда, інша чорна. А як Соня? Сумує?
Соня була молодшою кішкою. Буся прийняла її маленьким кошеням, яке Віра знайшла біля смітника.
– Сама не своя, ходить, шукає. Вона Бусю як все сталося не бачила, була на вулиці. А вони ж весь час удвох стільки років. Сподіваюся, заспокоїться, звикне.
Виїжджали вони до міста у середині листопада. Сильних морозів ще не було, але Віра почувала себе некомфортно. Темніло рано, на землі працювати вже не хотілося. Та й усі важливі справи було перероблено. Часник і цибуля посаджений, листя складене в яму, кущі обрізані.
Перший час у місті вони з чоловіком відпочивали, наводили лад. Соня ходила за Вірою хвостиком. Спала тільки з нею, до Олега іноді приходила полежати, якщо той вкладався вдень на диван подрімати.
Нелюдима Соня почала проситися на руки. Тільки Віра сідала за комп’ютер, як кішка починала ходити біля крісла колами і нявкати, мовляв, візьми на ручки, візьми!
Віра брала кішку на коліна, гладила, чухала за вушками. Так і сиділи удвох годину, другу.
З січня вони з чоловіком починали нудьгувати за дачею. Віра перебирала насіння, записувала у зошит усе, що треба купити. Планували, чим займуться насамперед, що треба підготувати до приїзду онуків.
Внуків було четверо. Дві дівчинки у сина і два хлопці у доньки.
– Несправедливо, – думала Віра, – Ні б кожному по дівчинці та хлопчику, як у нас із Олегом. Але, слава богу, онуки дружать. Та й брат із сестрою постійно на зв’язку, добре, що поїхали жити до одного міста.
Син і дочка дзвонили батькам щотижня, але приїжджали тільки влітку. Робота, діти, гуртки та секції. Віра розуміла, не ображалася. А чоловік іноді бурчав: – Могли б хоч на новорічні свята приїхати!
Віра дітей виправдовувала, навіщо їм із нами сидіти, вони молоді, мають своє життя. Мовляв, згадай себе в молодості, чи багато ти з батьками часу проводив? Нехай краще з дітьми новорічні канікули проведуть. Одного разу вони всією великою родиною поїхали у на море на новорічні свята. Діти такий сюрприз зробили.
Вірі довелося поспіхом домовлятися із сусідкою, щоб та доглядала за кішками.
Вона ледь перенесла дорогу.
– Ніколи більше не поїду! – заявила вона після повернення чоловікові. – Ти можеш їздити з ними один, ображатись не буду.
Один чоловік теж їздити не хотів. Він без Віри взагалі нічого не хотів. Вона для нього була світлом у вікні, повітрям…
Ще двічі діти дарували їм поїздки за кордон. Потім Віра сказала:
– Олежику, мені вже в тягар ці екскурсії. Для мене найкращий відпочинок – це дача. Озеро велике, ліс поряд. Давай, поговори з дітьми – більше турів! Захочемо, самі можемо собі дозволити будь-яку подорож!
Внуків на дачу привозили щоліта. Діти любили дачу. Ще б пак, роздолля! Та й їхніх ровесників у селі було багато!
Діти заповнювали величезний холодильник продуктами, залишали гроші. Гостювали всі разом тиждень, потім донька з чоловіком, і син із дружиною їхали.
Місяць – півтора, поки онуки були на дачі, Віра з Олегом крутилися як білки в колесі, здавалося, тільки прокинулися, а вже час лягати! Втомлювалися? Звісно! Але то була приємна втома.
– Бабусю, коли ти спиш? Я засинаю, ти ще не лягаєш! Прокидаюся, а ти вже нам млинців насмажила! – запитувала її молодша Марійка.
– Встигну відіспатися, у мене попереду ціла вічність! – жартувала Віра.
– Я б не витримала! – казала Вірина подруга Ніна, яка приїжджала щоліта на тиждень у гості. – Бедлам справжній! Діти, добре б тільки твої, а то ще дюжина сусідських під ногами плутаються! Котів тобі своїх мало? Я вчора ще п’ятьох без домівок нарахувала. Спробуй їх усіх нагодувати! І всі на твоєму подвірʼї пасуться. Ніякої пенсії не вистачить!
Віра відмахувалася. Хіба можна не нагодувати голодного? Нехай це всього лише кіт! А діти їй не заважали. Веранда велика, місця всім вистачить. Зате під наглядом, душа на місці, що казна–де бовтаються.
Цього приїзду вона не збиралася говорити онукам про те, що старої кішки не стало. Думала збрехати: втекла, загубилася. Боялася засмутити внуків. Котів вони любили!
Син наполіг:
– Діти повинні сприймати життя таким, яким воно є, а не витати в рожевих хмарах! Бо ж в їхньому житті теж все буде, і радість, і смуток, нехай звикають!
На могилку Бусі сходили всі разом. Дівчатка принесли букети, спеціально у поле за дорогу бігали по квіти. Постояли, поговорили, заплакали. Повернулися додому і почалося звичайне дачне життя.
– Діти швидко все забувають! – подумала Віра.
Але ввечері Інна, старша онучка, запитала:
– Бабусю, а ви з дідусем не хочете взяти кошеня? І Соні буде не так сумно.
– Що ти, що ти, дитинко! Ніяких більше котиків! Ось утрьох із Сонею свій вік доживатимемо. Ти сама подумай, нам майже сімдесят! Хто після нас за котом доглядатиме?
– Перестань, бабусю, ви з дідусем ще зовсім молоді! Навіть не кажи так!
А одного дня заплакана Марійка принесла якусь коробку.
Віра зазирнула в неї і ахнула від побаченого.
Там було шість кошенят!
Марійка поставила свою ношу на веранді і, розмазуючи сльози, почала просити:
– Бабусю, люба, вони такі маленькі, гарненькі, бідненькі! Давай їх візьмемо! Подивися, які милі! Я їх у гаю на галявині знайшла там, де наша Буся лежить!
Прибігла на плач Інна, прийшли з майстерні хлопчики з Олегом. Усі скупчилися біля коробки.
Віра безпорадно дивилася на чоловіка. Що робити? Як вчинити? Сказати Марійці, щоби несла коробку туди, де знайшла? Внучка перестане їй довіряти!
Діти дивилися на Віру широко відкритими очима!
– Гаразд, давайте всі порадимося і вирішимо, як вчинити!
Кошенята попискували у коробці. Взявши одного на руки, жінка уважно оглянула його. Чистенький, очі вже дивляться. Блох, схоже, нема, але все одно доведеться всіх оглянути та обробити.
– Бабусю, ми тобі допоможемо їх виростити, – почали онуки навперебій. – А потім віддамо в хороші руки!
Перезирнувшись із чоловіком, Віра кивнула:
– Гаразд. І друзів своїх кличте, хай допомагають!
А сама подумала, ось люди, тримали кошенят, а потім взяли і отак винесли!
До кінця літа п’ятьох кошенят вдалося прилаштувати. Віддавали тільки перевіреним людям, тим, хто брав не іграшку, а друга.
Залишилася одна плямиста кішечка з великими світлими оченятками і чорним обідком навколо очей. Немов вії!
Соня кошеня ревнувала, ганяла бідного по ділянці, якщо ніхто не бачив. На щастя, не кусалася.
– Олежику, Соня її з’їсть! Дивись, як за нею ганяє!
– Вірочко, не кажи нісенітниць, кішки просто граються одна з одною! Хотіла б з’їсти, давно б упоралася.
Кішечка прив’язалася до Віри, бігла на поклик, лащилася, терлася об ноги. Зазирала в очі, ніби питала: ти не кинеш мене, ти не залишиш мене тут одну зимувати?
– Олежику, ну що ми будемо з Муркою (так Віра стала називати кішечку) робити? В мене душа за неї не на місці. Усіх, кого могли, розібрали. Вже тиждень жодного дзвінка!
Чоловік тільки зітхав, мовчав.
За всіх вирішили Інна та Марійка. Перед від’їздом, сідаючи в машину, вони сказали бабусі і діду:
– Ми хочемо, щоб ви жили довго-довго! А оскільки кішки продовжують життя, ми це точно знаємо, Мурка повинна залишитися у вас, і крапка!
Всі розсміялися і подивилися на веранду – на ґанку поряд сиділи Соня і Мурка, чорна і плямиста…