– Мишко, ну що ти як маленький! Подумаєш – два тижні! – Анжела з докором дивилася на чоловіка, котрий міряв кроками кухню. – Вона ж моя мама!
– Ось в тому й річ, що твоя, – буркнув Михайло, нервово поправляючи вузол краватки. – А жити з нею доведеться мені.
Він сів на табуретку і дивився у вікно. За склом моросив типовий для жовтня дощ, і настрій був доречний до погоди – такий же ж тужливий.
Їхня двокімнатна квартира на околиці міста здавалася затишним гніздечком, поки була лише їхньою територією.
Невелика, але світла кухня, де вони звикли снідати вдвох. Вітальня з потертим диваном та книжковими полицями до стелі. Спальня, куди Михайло затягнув антикварне ліжко – свою гордість та предмет вічних суперечок із дружиною.
– Може, готель їй знімемо? – з надією запропонував він. – У мене якраз премія планується.
Анжела обурено пирхнула:
– Ще чого! Щоб потім пів року слухати, як рідна дочка виставила матір надвір?
Дзвінок у двері змусив обох здригнутися.
– Господи, вже? – Михайло зиркнув на годинник. – Ти ж казала, о другій?
– Це мама, – зітхнула Анжела. – Завжди приїжджає на годину раніше, щоб зненацька застати і перевірити, як ми тут живемо.
Варвара Петрівна зайшла в квартиру, пахнучи французькими парфумами і сяючи доброзичливістю:
– Діточки мої! Ну, як ви тут? – вона поцілувала дочку в щоку й окинула чіпким поглядом коридор. – А шпалери у вас зовсім вицвіли. І вішалка покосилася. Мишко, ти б трохи стежив за домом!
Михайло, уже одягнений у строгий костюм, щось невиразно пробурчав і зник у ванній.
– Мамо, ти ж сказала – не раніше другої, – Анжела допомогла матері зняти пальто. – Мишко в суд спізнюється.
– Саме так! – Варвара Петрівна багатозначно підняла пальця. – Людина в суд спізнюється! А чому? Тому що порядку у домі немає! Ось я й приїхала налагодити ваш побут.
Наступний тиждень перетворився на нескінченну низку дрібних суперечок.
Варвара Петрівна з ентузіазмом взялася за зміни: переставила меблі, перемила шафи, розсортувала посуд і страшно подумати! – добралася до папок з документами Мишка.
– Мамо, скільки можна! – не витримала Анжела, виявивши ввечері ідеально розкладені за алфавітом папери. – Це ж його архів!
– А що такого? – щиро здивувалася Варвара Петрівна. – Тепер хоч порядок буде. А то скинуто все абияк.
У суботу вранці пролунав грім.
Спочатку його ніщо не віщувало. Більше того, Михайло навіть намагався заспокоїти дружину, яка рознервувалася після чергового витка «допомоги» матері.
Він обережно погладив дружину по плечу, чудово розуміючи її стан – сам ледве стримувався, бачачи чергові плоди турботи Варвари Петрівни.
То його улюблений кухоль переїде на іншу полицю, бо «так зручніше». То інструменти в коридорі будуть акуратно складені в коробку і прибрані на антресолі – «нічого їм тут припадати пилом».
А вчора він годину шукав зарядку від телефону, яку теща вважала «зайвим дротом» і кудись сховала.
Але потім Михайло побачив, що теща «прибрала» у його архіві.
– Де? – тихо спитав він. – Де старі папки?
– А я їх викинула, – безтурботно озвалася Варвара Петрівна. – М’яті якісь. Нема чого мотлох тримати! Я все у нові переклала.
Запала дзвінка тиша.
– Мамо! – ахнула Анжела. – Як ти могла?
– А що таке? – теща знизала плечима. – Дорослий мужик, а такий безлад у документах. Я там і посортувала все.
Михайло мовчки розвернувся і вийшов. Гримнули вхідні двері.
– Ну ось, образився, – пирхнула Варвара Петрівна. – Як дитя мале.
Телефонний дзвінок перервав сварку, що назрівала.
– Анжело Вікторівно? – пролунав у слухавці строгий голос головного бухгалтера. – Терміново приїжджайте, у нас проблема у квартальному звіті.
– Вже біжу! – з полегшенням видихнула Анжела.
Анжела вже втретє перевіряла ще раз цифри в квартальному звіті, але думки вперто поверталися до залишених вдома рідних. Колонки цифр пливли перед очима.
«Господи, і навіщо я пішла? – переживала вона, машинально постукуючи олівцем по столу. – Як вони там без мене?
Мама ж така… Принципова. А Мишко після цих її витівок з документами…
Вона потяглася до телефону. Гудки, гудки… «Телефон абонента вимкнено або знаходиться поза зоною досяжності». І в мами те саме.
За вікном бухгалтерії повільно густішали жовтневі сутінки. Порожній офіс тиснув тишею.
Десь у коридорі гудів принтер – єдина ознака життя у сонній будівлі.
– Так, зберися! – наказала собі Анжела, рішуче беручи папку з документами. – Які тут розбіжності?
Але замість цифр перед очима поставало мамине обличчя – ображене, зі стиснутими губами. І злий Михайло.
Ото вже! І обоє хороші, обоє улюблені – а порозумітися не можуть.
Вона знову схопилася за телефон. Без толку.
– Хоч би не посварилися там, – зітхнула Анжела, з тугою дивлячись на темне небо за вікном.
Додому вона повернулася пізно. У квартирі було порожньо й тихо.
– Мамо? Мишко? – гукнула вона.
Тиша. Де вони? Чоловік, мабуть, досі у гаражі, у нього там майстерня, йому подобається на вихідних поратися зі старими меблями, створюючи з них «красу».
А куди пішла мати? Невже образилася й поїхала? Так, ні, не повинна.
Вирішивши спочатку переконатися, де чоловік, Анжела поспішила на вулицю. З прочинених дверей гаража виднілося світло і долинали голоси.
Анжела застигла на порозі гаража, не вірячи своїм очам.
У тьмяному світлі лампи розгорталася зовсім неймовірна картина: її мати, бездоганна Варвара Петрівна, у старому фартуху, з недбало пов’язаною хусткою на голові, поралася над якимось дерев’яним предметом.
Поруч, розмахуючи пензлем, щось пояснював Михайло.
– …і уявляєш, – голос матері бринів від захоплення. – Я як побачила цю техніку – обімліла! У тебе ж справжній талант, Мишко!
– Варваро Петрівно, ви мені лестите, – Михайло ніяково потер перенісся. – Так, граюся помаленьку…
– Граєшся? – теща пирхнула. – А це, на твою думку, ігри?
Вона відступила вбік, і Анжела ахнула. На верстаті красувалося старовинне дзеркало в різьбленій рамі – те саме, що чоловік притягнув з барахолки місяць тому.
Тоді це був жалюгідний, облізлий мотлох. Тепер же ж… Тонкий рослинний орнамент, що виступав з обох боків, наче світився зсередини.
Дерево відливало медовим блиском, грало тінями.
– Мамо? – невпевнено покликала Анжела.
Обоє різко обернулися.
– А, прийшла! – Варвара Петрівна засяяла. – Іди сюди, глянь, які у твого чоловіка руки золоті! А я, стара, все бурчала…
Вона підхопила з верстата тарілку, накриту рушником:
– Ось, млинців насмажила. Миритися прийшла, а тут… – вона обвела рукою гараж. – Таке відкриття!
– Анжело, – Михайло підскочив до дружини. – Ти не повіриш! Твоя мама – справжній експерт! Вона ж все життя меблями займалася!
– Ой, облиш, – зніяковіла Варвара Петрівна. – Так, хобі було…
– Хобі? – Михайло схопив з полиці якусь скриньку. – Ти тільки глянь, як вона розфарбувала!
А я морочився, не міг знайти потрібного відтінку. А секрет простий – олію лляну додати!
Анжела повільно сіла на смугасту табуретку. У голові не вкладалося: ці двоє, які ще вранці не любили один одного, тепер щебечуть як найкращі друзі?
– Слухайте, а у вас там, на селі, багато такого добра? – допитувався Михайло. – Я маю на увазі, старих меблів?
– Повний сарай! – махнула рукою теща. – Комод стоїть, трюмо з вишні. Багато чого! Ти приїжджай, сам подивишся.
– От і приїдемо! – Михайло рішуче обернувся до дружини. – Анжело! Поїдемо до мами на все літо! Уявляєш, які там можливості?
Теща засяяла:
– Правда? Приїдете?
– Звичайно! – захоплено дивлячись на неї, вигукнув зять.
Вона говорила й говорила, а Михайло слухав з сяючими очима, постійно перепитуючи про якісь особливі лаки, про способи обробки дерева, про секрети старих майстрів.
Анжела дивилася на них – таких різних, і які раптом стали такими схожими, і відчувала, як до горла підкочує грудка.
– Ну, що застигла? – гукнула її мати. – Іди сюди, до столу! Млинці холонуть.
І справді – у кутку гаража звідкись узявся столик, застелений старою клейонкою. На ньому стояли млинці, чайник, виблискувала банка варення.
– Давайте перекусимо, – сказала Варвара Петрівна. – А потім я вам ще один секрет покажу. Є в мене одна ідея щодо цієї рами…
Анжела дивилася, як вони метушаться біля столу – мати, яка розкладає млинці, чоловік, який розливає чай по чашках – і думала, що іноді життя закручує такі сюжети, які жодному письменникові не вигадати. І що, напевно, щастя справді ховається в найнесподіваніших місцях.
Наприклад, у старому гаражі, що пропах фарбою й дерев’яною стружкою.
Де дві найближчі їй людини знайшли нарешті спільну мову…