Жили на першому поверсі старої триповерхівки люди похилого віку.
Всього три квартири, а поверх усі жителі під’їзду й будинку називали жартома «пенсіонерським».
– Добре ще, – казала Антоніна Іванівна, мешканка однієї з цих квартир, – що не «старий».
Все–таки пенсіонерський звучить благородніше, так, Марино Петрівно?
Марина Петрівна, самотня жінка вісімдесяти п’яти років, ствердно кивала:
– Та як на мене, хоч який, – відповіла вона з властивим їй оптимізмом і сідала на лавці біля під’їзду “погуляти”.
– Ви тут ще посидите? – просила її Антоніна Іванівна, – я зараз до вас Олежика виведу.
Олег – третій мешканець пенсіонерського першого поверху, дідусь вісімдесяти двох років, останній рік став зовсім погано бачити, і дві пенсіонерки, як могли опікувалися ним.
Звісно, були й соціальні працівники, але щодня трійця: Тоня, Марина й Олег виходили зі своїх квартир поговорити, погуляти біля під’їзду, подивитись на світ.
Керівником цього всього давно стала Антоніна Іванівна, наймолодша з них. Вона вже зустріла свій сімдесят п’ятий ювілей.
Усі троє жили у своїх невеликих квартирах у цьому будинку багато років. Коли не стало дружини Олега Сергійовича, з якою Тоня була дружною, то автоматично Антоніна Іванівна почала опікуватися сусідом.
Він був у той час такий невтішний, безпорадний, а сталося це п’ять років тому, і дві сусідки не залишили його поза увагою.
Ще коли Олег вийшов на пенсію, його творча натура не дала сидіти вдома. Він з юності захоплювався малюванням, різьбленням, і навіть ліпленням. Виходило це в нього добре, і в свій час він навіть вів гурток для дітей у клубі, а потім уже тільки малював удома, коли став погіршуватися зір.
Творча професія була і в Марини Петрівни, колишньої вчительки музики. Жінка й одягалася, на думку Тоні, надто екстравагантно: старі строгі концертні сукні, які вона доношувала у дворі, прикривши плечі білим капроновим палантином, привертали увагу навіть здалеку.
Ніколи не з’являлася «на публіці» колишня музикантка без косметики. Яскраво нафарбовані губи, рум’яна на зморщених блідих щоках, чорні брови.
– Марино Петрівно, артист менш яскраво на сцену виходить аніж ви, – намагалася не раз підказати їй Тоня, – чи не час скромніше малюватися, чи як? Діти дивляться.
– Ех, Тоню. Це ти рум’яна і пишна все життя біля плити… А мені вийти без гриму, все одно, що не вдягнутися. Розумієш? Впевненішою я міцнішою стаю, коли губи нафарбую. Начебто у формі одразу. Хоч на сцену випускай…
– Хоч куди… – додавав Олег Сергійович, який сидів поруч на лавці, – малюйся, не малюйся, Петрівно, мені все одно майже нічого не бачити. А на інших озиратися нам уже пізно…
– Ой, ну вас, – Тоня йшла на свою кухню, де на плиті млів борщ.
Вона поглядала з вікна на друзів і чистила картоплю. Олег любив пюре.
Готувати Тоня любила з дитинства. Навчила її цьому мама, яка теж працювала все життя у їдальні. Тоня недовго побула заміжня, поховавши чоловіка, якого швидко не стало. Одна Тоня виховувала потім доньку.
– Шкода, що одна ти в мене донечка, – завжди говорила Тетяні Антоніна Іванівна, – на мій характер, я б і трьох виховала.
Але тепло душі вона завжди передавала колегам і сусідам. І тепер готувала і на Олежика.
– Не можу помалу готувати, – скаржилася вона, – звикла всіх годувати. Хоч Олег їсть мої борщі.
Якось задзвонив телефон у Тоні.
– Матусю, – говорила Тетяна, – приїжджай до нас, ми зустрінемо. Так вийшло, що нам треба їхати на весілля в інше місто до друзів, вірніше, до їхньої внучки, а Оленка не може побути з кішкою і собакою, ну хто ще погодує наших улюблениць і поллє вчасно квіти, як не ти?
Антоніна Іванівна заохала, захвилювалась. Оленка – її онука, щоразу відпускала батьків – Тетяну з чоловіком на відпочинок, а тут і сама поїхала з маленькою дочкою. І квартиру із собачкою й котом вирішили залишити на бабусю.
– Матусю, ти ж сама хотіла приїхати до нас у гості. Давно не була, ну, на тиждень тільки! А Оленка повернеться через п’ять днів з донькою і спілкуватиметеся цілих три дні! Давай. Ми чекаємо на тебе в середу.
– А як же мій Олег, Тетянко? – поспіхом запитала у дочки Тоня.
– Мамо, ну, Олег Сергійович всього лише сусід. Не брати ж його з собою? Є соціальні працівники. Є його син. Ну що ти як нянька, справді? Думай про своїх рідних! Не так часто ми тебе про щось просимо.
Тетяна поклала слухавку, а Тоня сіла на диван, збираючись із думками.
Звичайно, вона обожнює Оленку, і її Любу. Але як вона залишить Олежика, який без неї вже й дня прожити не може? Як вона скаже йому про від’їзд? А син Олега Сергійовича на заробітках.
Тоня пішла до сусіда. Він вислухав її новину спокійно, тільки руки трохи затремтіли, і наче стали заважати йому. Він погладив скатертину на столі і сказав:
– Їдь, Тоню, я ж не лежачий. Я люблю кефір із батоном, протримаюся. Рідні – це святе. Чекатиму від тебе дзвінка. І сама приїжджай швидше…
– Олеже, я ж наготую тобі на неділю. І борщ твій улюблений зварю, і пиріжків приготую, і пюре з котлетками. Ось зараз і піду закуповуватися!
Вона взяла гроші, які їй виділяв Олег Сергійович на продукти й вирушила на місцевий ринок.
Тоня готувала до пізнього вечора. Принесла до сусіда наступного ранку каструлі, контейнери і поставила все в холодильник.
– Якщо що – Марина розігріє. Вона сьогодні в ударі. Грає вже годину на своєму старому піаніно, – посміхнулася Тоня, – так що не журіться, мої любі. Я скоро. Одна нога тут – друга там.
– Дякую, Тоню…
Тиждень летів швидко. Тоня вигулювала собачку в парку біля будинку, гладила кота. Тваринки пам’ятали її, бо не вперше Антоніна Іванівна була в них у гостях. Однак і думки про будинок не полишали її. Коли вона стежила за порядком у квартирі дочки, у неї поливала квіти і годувала кішку молода сусідка зверху – Ліза.
Перед від’їздом Антоніна Іванівна принесла Лізі, тарілку пиріжків і попросила доглянути її кішку і квіти.
– Квіти кілька разів тільки полити, їх у мене небагато. А ось Єву треба відвідувати вечорами і хоча б трохи погладити, і поговорити з нею… Будь ласка, Лізо…
Вона повела сусідку до себе, показуючи десь у неї корм для кішки, а заразом розповіла про Олега Сергійовича.
– Добрий він старий, і дуже шанобливий, ось тільки поїсти не може собі зігріти. Плита все-таки газова, та й звик, що я його годую в основному.
– Я заходитиму і до нього вечорами, – пообіцяла Ліза, – а ваша Петрівна чому не зайде до нього?
– Ой, на неї покластися не можна, на жаль, останнім часом. Вона багато спить, і все почала забувати. Боюся, що не завжди зможе вона згадати, що й самій пора їсти…
То грає на своєму піаніно, а то спить пів дня або сидить біля телевізора… Бо ж вона самотня, і дуже старенька…
Я подзвонила соціальному працівникові, вона в них з Олегом одна, гарна жінка. Але все-таки краще, щоб хтось ще доглядав їх.
– Ясно, – посміхнулася Ліза, – на ваших плечах чимало турбот. Думаю, що за тиждень я не втомлюся, і не забуду ні про кого. Їдьте спокійно…
Тоня дзвонила Лізі через день, і дізнавалася, що все гаразд. Але все–таки, як не радували її правнучка і онука, а настав час їхати додому. І серце не на місці: як там Олег, чи добре Марина?
А вдома все виявилося благополучно. Кішка спокійно зустріла господиню, Ліза віддала ключі й пішла до себе, здавши квартиру.
– Я твоя боржниця, Лізо… – Тільки і встигла сказати їй услід Тоня.
Вона помилася, перевдягнулась і запустивши пральну машинку, пішла до сусіда.
– А, от і я! – зайшла Тоня у відкриту квартиру.
Олег вже кілька років не замикав двері. Мало що…
– Нарешті, Тоню… – Олег Сергійович простягнув до неї руки.
А відчувши її теплі долоні, поцілував їх ніжно.
– Ну, що ти… Олеже? Ти ж їсти мав? Чи приходила до тебе Ліза?
– Приходила, дякую, але я її відразу ж відсилав. Нічого мені не треба. Я ситий і задоволений. Ось тільки тебе не вистачало…
Тоня відкрила холодильник і обімліла від побаченого.
Борщ був з’їдений майже весь. А до решта страв практично не торкалися.
– Як це? – захвилювалася вона, – ти чому не їв нічого? Це що за страйк?
– Як же ж не їв? Їв, ось борщ весь… А більше мені нічого й не треба… Хліб. Кефір. Я ж казав… – почав виправдовуватися Олег Сергійович, – це ти надто багато наготувала. Хіба я можу стільки з’їсти, Тоню…
– Все зрозуміло. Ти соромився сусідки. Все сам… – обіняла його Антоніна, – та ось і бачу тепер, що схуд навіть. Ну і навіщо стільки скромності? Не годиться в такому віці так їсти… Ну, що ти, Олежику!
А він сів біля вікна і слухав її голос. Посмішка не сходила з його обличчя.
– Я подумав, що ти не приїдеш назад. Що заберуть тебе твої до себе? А ти мені не хочеш говорити правди… – раптом зізнався він, – ось і апетиту в мене не було, – а тепер бачу, що дарма я собі це придумав… Пробач, Тоню…
– От вигадник, – зі сльозами на очах відповіла Антоніна, – хіба ж я погоджуся їхати звідси? Тут мій дім. І наша дружба тут. А як там Марина? Що вона? Приходила?
– Марина не приходила, але ми один раз сиділи на лавці разом, але потім погода зіпсувалась, пішли дощі, і не виходили ми гуляти. Але Ліза казала, що була в неї.
Тоня постукала у двері Марини. Бабуся не відкривала. Тоді Тоня запасним ключем, який зберігався в неї про всяк випадок, відкрила квартиру сусідки.
Марина лежала на дивані у довгій темно–синій сукні, відвернувшись обличчям до стіни.
Серце Тоні стрепенулося. Вона тихо покликала сусідку. Та не відгукнулася. Тоді Тоня обережно доторкнулася до її плеча. Бабуся розплющила очі і слабким голосом запитала:
– Хто ще там? Невже Тоня повернулася?
– Господи, жива… – видихнула Тоня, – годі спати. День вже, а ти вічно спиш. Ні, щоб мене зустріти, попити чаю. Ану, вставай, пішли! Я цукерок вам привезла.
Вона допомогла встати усміхненій Марині Петрівні.
– Зараз прийду, ось тільки переодягнуся, не можу я в гості в халаті ходити.
– Так, так. І нафарбуватися не забудь, – через плече Тоні говорив Олег, який зайшов, – артистка ти наша.
Чаювання у Тоні затяглося. Вона, слідуючи своїй кухарській звичці, спочатку нагодувала своїх підопічних на швидку руку: канапки, омлет, картопля зварилася швидко, ковбаска була порізана і обсмажена з цибулькою.
Марина перед чаєм заспівала пісню, яку всупереч своєму сором’язливому характеру підхопив цього разу і Олег.
А Тоня привела і Лізу, яка із задоволенням посиділа зі старими, і говорила і про своє, і слухала розповіді Олега.
– А нас побільшало, – оголосила Тоня всім, – пропоную вважати Лізу нашим добрим другом.
Старенькі заплескали в долоні. Ліза розсміялася, подякувала, але незабаром пішла, проводжаючи до квартири і Марину Петрівну. Поквапився і Олег, поцілувавши руки Тоні.
– Ти цю звичку облиш, – попросила Антоніна, – нічого мені руки цілувати. І не дівка я, і не дружина твоя.
– Що ти, Тоню! Це я на знак поваги, як чудовій господині і сердешній жінці. У всі часи чоловіки жінкам руки цілували… Так що все законно і справедливо, – виправдовувався Олег.
Він пішов, а Тоня сіла на диван і зітхнула.
– Ну, все, ось я й удома. І все гаразд. І без мене всі живі, найголовніше. І ситі… – вона засміялася.
– Проте, дехто почав руки цілувати, – продовжила вона майже пошепки, – так що необачно це надовго відлучатися.
Сумують таки за мною люди… І шкода мені їх. І приємно, що цінують. Бач ти: «У всі часи руки цілували…»
Та мені ніколи ніхто рук не цілував! Ніколи!
А ось тепер довелося…
Нічого, Олежику, ще поживемо, поїмо борщику.
Треба жити і жити дружно. Ось і Ліза раніше повз проходила, вся у своїх справах.
А тепер і вона глянула на нас тепліше. Усім би так… Жити-дружити… Виходить – з другом жити…
У кімнаті вже було темно, але Тоня не вмикала світло, вона лягала спати.
А кішка слухала її тихий монолог і не зводила очей із господині. Теж скучила. Як добре… Усі вдома…