Антон зайшов у вагон приміської електрички і озирнувся. Вільних місць повно, вибирай будь-яке. Він сів біля вікна. Раз у раз двері в вагон з шумом від’їжджали вбік, впускаючи нових пасажирів.
Навпроти нього сіла немолода пара. Жінка зашаруділа пакетом, дістала дві здобні булочки і вони стали їсти. Апетитно запахло свіжою випічкою. Антон делікатно відвернувся до вікна.
– Молодий, чоловіче, візьміть, – жінка простягла йому теж булочку.
– Не треба, дякую, – посміхнувся Антон.
– Беріть–беріть, майже дві години їхати.
Антон взяв булочку і відкусив від неї чималий шматок. Якою ж смачною вона йому здалася! У динаміці заскреготіло, крізь шум почувся чоловічий голос: «Відправлення поїзда через… хвилин…»
– Молодий чоловіче, що він сказав? Які станції проїжджає? – захвилювалася жінка.
Антон знизав плечима. Йому їхати до кінцевої, він не слухав.
– Говорила тобі, що звичайною електричкою треба їхати з усіма зупинками. Ніколи мене не слухаєш, – почала вона виказувати чоловікові. – Що тепер робити? Доведеться раніше виходити і чекати наступну електричку.
Жінка заспокоїлася лише тоді, коли чоловік із сусіднього ряду сказав, що електричка на їхній станції зупиниться.
Суперечки вщухли, Антон доїв булочку і дивився у вікно, на дерева, що мелькали за ним, на сонячні промені, що пробивалися крізь молоду зелень листя, станції та міста.
У вагоні стало душно, по спині стікали струмки поту.
Антон уявляв, як він приїде, як зрадіє мама, як він стане під пружні струмені душу… Швидше б доїхати додому, зняти форму, яка набридла за час служби, одягти джинси, футболку, кеди і не думати про ранні підйоми.
Йому здавалося, що він проспить добу на своєму м’якому дивані, а вранці знайде на кухонному столі під рушником гірку рум’яних сирників, залишених мамою на сніданок.
«Цікаво, якою стала Настя. Хоча, всього рік минув, навряд чи вона сильно змінилася…»
Перед його очима виник образ тендітної дівчини з каштановим волоссям та зеленими очима. Вона була на рік молодша, жила в сусідньому будинку і цього року тільки закінчувала школу. Він на неї не звертав уваги. Дівча як дівча, нічого особливого.
Увечері, перед його від’їздом, вони сиділи всією компанією у дворі на дитячому майданчику. Максим сварився до Антона за необдумане поспішне рішення покинути університет і піти служити. Павло підтримав Антона, сказав, що якби не мати, він, може, теж пішов би. Дівчата шкодували, що компанія розвалюється, але самі дивилися в телефони й хихикали.
Настя, яку вони всі вважали малою, раптом серйозно заявила, що чекатиме його. Всі відразу замовкли, а дівчина зніяковіла і почервоніла.
– Антон, та в тебе наречена з’явилася, – сказав Павло і засміявся.
– Ну, вас, – образилася Настя і втекла.
– Чого смієшся? Нехай чекає. Повернуся й одружуся, – напівжартома–напівсерйозно сказав Антон.
Антон нікому не сказав причину свого вчинку, навіть Павлу й Максиму. Він вступив до університету, як хотів батько. Провчився до весни, а потім батько раптом пішов із сім’ї.
Виявилося, що він має іншу жінку, яка чекала від нього дитину.
Світ раптом звалився, як і авторитет батька. Антон покинув навчання і пішов служити. То був його протест проти вчинку батька.
Мама, звісно, плакала. А він обіцяв, що скоро повернеться і вирішить, як жити далі, може, продовжить навчання, але вже на заочному.
Рік служби залишився позаду, Антон повертався додому. Думки про відплату батькові перестали його турбувати. Він скучив за мамою, своїм домом і друзями. Він усе правильно зробив, попереду ціле життя.
На черговій станції вийшло подружжя, їх місця зайняли хлопець із дівчиною. Вони їхали мовчки, тримаючись за руки. І Антон знову почав думати про Настю. Він цілий рік згадував її слова та свою відповідь. І це вже не здавалося йому жартом.
Електричка зупинилася біля платформи, Антон вийшов з вагона і пружною ходою попрямував до підземного переходу. Малим він любив слухати, як від стін відбивалися кроки, і йому здавалося, що переходом одночасно йшли сотні людей. Він навіть оглядався, перевіряв, чи це так. А батько сміявся і казав, що це лише ефект відлуння.
Антон виринув із переходу на привокзальній площі і пішки пішов додому. Хотілося надихатися рідним повітрям, розім’яти ноги й охолонути. Біля будинку він зустрів сусідку.
– Невже Антон повернувся? От мати зрадіє…
Він не став викликати ліфт, побіг угору, перестрибуючи через три сходинки. Натиснув на кнопку дзвінка біля дверей у квартиру й прислухався. Тільки-но подумав, що мама могла кудись піти, він же ж не попередив, коли точно приїде.
Але замок клацнув, двері відчинилися, і мама радісно сплеснула руками.
Вона то обіймала його, то відступала на крок, щоб переконатися, що це він живий і здоровий, а не сон.
Нарікала, що не попередив, заметушилась на кухні.
Поки вона готувала вечерю, Антон став під душ. Мама встиглала покласти на пральну машину рушник і чистий одяг.
Джинси виявилися тісними й короткими, як і футболка.
– Ти виріс! – здивувалася мама, коли він зайшов на кухню. – Нічого, зараз погодую тебе і збігаю в магазин, куплю тобі новий одяг.
– Не треба, так піде, – сказав Антон, сідаючи за стіл.
– А в чому ти ходитимеш? Так жодна дівчина на тебе не гляне.
Поки він їв, мати дивилася на нього і розповідала новини.
– Павло твій в пригоду втрапив на дорозі. Кілька місяців у лікарні пролежав. Тепер у візку сидить. Лікарі сказали, що не ходитиме. Добре, що живий. Взяв батькову машину коли погульбанив і отаке. Добре, що нікого не було з ним. Ото пішов би з тобою, може, не трапилося б нічого. – Мама зітхнула. – А Максима давно не бачила. Іра заміж вийшла…
Антонові не терпілося почути про Настю, але мама, говорила про всіх, окрім неї, наче спеціально уникала.
Потім пішла в магазин. А Антон ходив по квартирі, оглядав предмети, звикаючи до колишнього життя.
Мама прийшла за півтори години. Антон одягнув нову сорочку і джинси, свої старі кеди і пішов до Павла. Двері відчинила його мати. Павло сидів у кріслі, він не показав особливої радості побачивши друга. Розмова не клеїлася. Антон спитав про Максима, не знаючи, про що ще говорити.
– Не заходить. У лікарню зайшов до мене кілька разів і все, – Павло дивився на друга насторожено і похмуро, наче чекав чогось від нього нехорошого.
Антон попрощався й пішов, пообіцявши обов’язково зайти ще.
Максим, навпаки, щиро зрадів, обійняв. Антон спитав, яка кішка між ними з Павлом пробігла. Через пригоду?
– Та до чого тут це? Не буду нічого говорити, сам все дізнаєшся.
– Та що дізнаюся?! Що сталося, доки мене не було? – обурився Антон.
– Сказав, сам дізнаєшся. Досить про це. Що робити збираєшся? Працювати підеш чи на навчанні відновишся?
– Не знаю, не вирішив, може, й те й інше…
До Насті заходити було вже пізно, хоч дуже хотілося побачити її, дізнатися, чи дочекалася. Але він пішов додому, досить на сьогодні таємниць та новин. Думав, засне одразу, але не зміг, згадував довгий день і намагався зрозуміти, що трапилося тут за його відсутності.
Зранку він чув, як мама йшла на роботу. Вона кілька разів заглядала в його кімнату, але він вдав, що спить. Нарешті, гримнули вхідні двері, клацнув замок – мама пішла. Антон підвівся, потягся і пішов на кухню. Чайник був гарячий, а на столі під рушником лежали на тарілці теплі сирники, як він і мріяв. Поснідавши, Антон одягнувся і пішов до Насті. Хотілося застати її вдома одну, без батьків.
Він підійшов до її дверей, натиснув на кнопку дзвону. Тиша. Він ще раз подзвонив і вже хотів піти, як клацнув замок.
Перед ним стояла Настя, така, якою він її запам’ятав.
– Ти обіцяла мене чекати. Я повернувся, – сказав він, посміхаючись.
На мить у її очі спалахнули радість, і одразу згасла. Настя відступила на крок… Антон побачив округлий живіт під квітчастим халатом.
– Проходь, – сказала Настя і відійшла вбік, впускаючи його.
– Ти вийшла заміж? – спитав Антон, скинувши кеди і проходячи у кімнату.
Він був тут лише один раз, рік тому, на дні народження Насті.
Він боявся дивитись на її живіт, відводив очі. А що він хотів? Вона сказала фразу, але нічого не обіцяла, як і він їй.
– Ні, – сказала Настя.
– Що ні? – не зрозумів Антон.
– Я не вийшла заміж.
– А хто батько дитини?
– Павло.
Антон не одразу зрозумів, про кого вона говорить.
– Він же ж…
– В пригоду він потрапив уже потім, через два дні. Я поставлю чайник, – Настя пішла на кухню.
Антон пішов за нею.
– У тебе сесія?
Настя заперечливо похитала головою, не обертаючись до нього.
– Я покинула навчання. Яке навчання з дитиною?
– Павло знає?
– Знає. Я була в лікарні, сказала.
– Він тобі поганого не зробив? – прямо запитав Антон.
– Ні… Ми випадково зустрілися у дворі. Вони з Максимом гульбанили. Павло покликав мене на день народження до нього. Сказав, що дівчата прийдуть незабаром.
Але ніхто більше не прийшов.
Я пригубила тільки ігристого і погано все розуміла… Думаю він щось таки зробив, але я не знаю…
Батьки хотіли змусити його одружитися, але він уже втрапив у пригоду.
Та й не подобається мені він. Хотіла не залишати малюка, але лікарі сказали, що може не бути більше дітей.
Настя наливала чай, ставила чашки на стіл, руки в неї тремтіли.
– Не дочекалася я тебе. Вибач.
Антон не міг більше дивитись на Настю, слухати її. Він вискочив з-за столу і вибіг з квартири. Не пам’ятав, як біг через двір, як дзвонив у двері Павла.
Перед ним раптом з’явилися злякані очі його матері. Павло сидів у кріслі посеред кімнати. Антон рішуче пішов на нього.
Павло став від’їжджати назад, крісло уперлося у підвіконня.
Антон зрозумів, що перед ним сидить не колишній Павло, а слаба людина.
– Знаєш? – запитав Павло.
– Якби ти був здоровим, то я б тобі влаштував.
– Антоне, не треба, будь ласка. Він і так уже покараний! – мати Павла стояла поруч, простягаючи до Антона руки.
– Що ти їй дав? Ну? Говори!
– Та нічого я їй… – Павло побачив напружений погляд Антона. – Не хотів я… Я й був не в собі… Погано пам’ятаю…
– Не пам’ятаєш, значить? – Антон нависав над другом.
– Не хотів я, так вийшло! – вигукнув він…
…Антон прийшов додому, ліг на диван обличчям в подушку. Хотілося кричати.
Коли він трохи заспокоївся, то подзвонив Максиму, не вітаючись, а одразу запитав:
– Чому ти не захистив її?
– Я тоді майже одразу пішов. Мати зателефонувала, просила прийти, батькові стало недобре. Вибач, я не знав, що він задумав… – відповів Максим, одразу зрозумівши, про що йдеться.
– Гаразд, розберемося, – сказав Антон і відкинув телефон убік.
Він ходив по квартирі доки не прийшла з роботи мати. Антон одразу оголосив їй, що одружується.
– Не поспішай, синку. Вона чекає дитину від іншого… Ти не зможеш…
– Зможу. Не відмовляй мене. Вона не винна. Завтра я влаштуюсь на роботу.
– Антоне, не псуй собі життя, подумай. Дівчат навколо повно, у тебе будуть свої діти… Подумай гарненько. Ти не знаєш, що таке виховувати чужу дитину…
– Я подумав, мамо. Мені не потрібний ніхто, крім неї. А дитина… Вона ні в чому не винна. Адже так? Дитині потрібен батько, нормальний і здоровий.
– Ні, ти не знаєш, що кажеш. У тобі говорить образа. Ти схаменешся і пошкодуєш…
– Мамо!
– Не пущу до неї! – сона встала, розчепіривши руки, закриваючи собою вихід, чим нагадала матір Павла.
– Мамо, заспокойся. Я все вирішив. Якщо ти не приймеш мого вибору, я піду. Назовсім.
Мама безпорадно опустила руки.
– Все буде гаразд, – Антон обійняв матір. – Обіцяю, у тебе будуть рідні онуки, найкращі онуки на світі.
Наступного дня Антон влаштувався на роботу, попросив кімнату в гуртожитку, сказав, що одружиться, і у нього незабаром буде дитина.
Кімнату дали. Він пішов до Насті і зробив їй пропозицію.
Вони тихо розписалися. Антон вступив на заочне. А наприкінці серпня у них народилася дівчинка, як дві краплі води схожа на Настю.
Дочку він любив, вважав своєю і мріяв про сина. Але це могло зачекати.
Коли Оленку віддали в садок, він наполіг, щоб Настя пішла вчитися.
В інститут вона відмовилася повертатися, вступила в медичне. Мама допомагала з дитиною, і поступово її серце відтануло.
Антон жодного разу не пошкодував, що одружився з Настею.
З Павлом вони більше не бачилися, та й з Максимом дружба зійшла нанівець.
Антон тепер мав велику сім’ю, а скоро в ній з’явиться ще одна дитина.
Життя набирало обертів…