Андрій сидів на кухні, крутячи в руках чашку з кавою. Юля шукала щось у кухонній шафі, шархаючи пакетами. Тиша між ними була звичною останнім часом, але сьогодні вона здавалася особливо гучною.
– Юля, – почав він, не дивлячись на неї. – Давай розлучимося.
– Що? – вона обернулася, тримаючи в руках пачку гречки. – Ти про що?
– Про нас. – Андрій поставив чашку на стіл. – Ну, ти сама бачиш, як все. Ми… ніби чужі. Раніше було простіше, коли ми просто дружили. А зараз… іскри немає.
Юля застигла, потім поволі опустила гречку на стіл.
– Ти хочеш розлучення? – спитала вона, дивлячись йому в очі.
Андрій кивнув головою.
– Думаю, так. Ми намагалися, але… не виходить. Може, краще лишитися друзями? Як раніше. Ділити нам нічого, живемо на орендованій квартирі. Дітей немає. Хоча… Є кіт. Якого ми обоє любимо. Але, сподіваюся, обійдемося без розборок у суді, вирішимо полюбовно це питання.
Юля зітхнула, але не стала сперечатися.
– Гаразд. Ти маєш рацію. Давай розлучимося.
– Серйозно? Ти згодна? Вау! За це я тебе люблю. Жодних претензій і сварок… Юля, ти найкраща! Але, на жаль, ми не підходимо один одному як чоловік та дружина. І добре, що можемо спокійно все обговорити. Згодна?
– Згодна, Андрію! Якщо чесно, я й сама розумію, що даремно ми з тобою затіяли сімейне життя. Стільки років дружили і було все чудово, поки на квартирі Бориса тоді не провели разом ніч. І дружбі кінець. Ти, як порядний, почав доглядати і таке інше. Але не вийшло у нас щасливої родини.
Юля замовкла, а потім продовжила.
– Ми залишимося друзями, я сподіваюся? Адже в мене і подруг особливо немає. Тож я на тебе розраховую!
– Пропоную цю справу відсвяткувати. Відкриваю ігристе, а ти поки що сир дістань і фрукти. Ну його цю нудну гречку!
Вечір пройшов чудово. Легко і невимушено, як і раніше. Адже вони майже вже колишні чоловік та дружина.
– Андрію, а ти зраджував мені хоч раз? Зізнайся чесно.
– Ні, Юля. Жодного разу. А ти? – Андрій з цікавістю глянув на Юлю.
– І я ніколи. Але тепер ми вільні люди, і нічого не винні один одному! Тільки давай ділитися всім. Якщо з’явиться хтось. Добре?
– Добре. Адже ми просто друзі. Слухай, а батькам як пояснимо? Зараз почнуть мирити нас… А ми й не сварилися!
– Так і скажемо – минуло кохання, ми просто друзі. Хоча, і не кохання це було зовсім. Ану, зроби музику голосніше, станцюємо наостанок!
Вони веселилися і сміялися. Начебто й не було цього року сімейного життя. Вони знов старі добрі друзі!
Розлучилися швидко, і навіть відзначили цю справу у ресторані. Батьки прийняли новину спокійно, переживали більше.
Юля залишилася в квартирі, а Андрій перебрався в іншу орендовану, ближче до роботи. Кіт залишився у Юлі, Андрій великодушно вирішив, що з нею йому буде краще.
Минув місяць після розлучення. Колишнє подружжя іноді зустрічалося, ходило в кіно, обговорювало справи по телефону. Але потім дзвінки та зустрічі стали все рідше і рідше.
Якось Андрій зателефонував Юлі.
– Юля, ти вільна завтра ввечері? Хочу, щоб ти оцінила мою нову дівчину. Ну, знаєш, як раніше…
– Серйозно? – засміялася вона. – Ну, ти швидкий… Розповідай, хто вона, звідки?
– Звати Катя. Нещодавно прийшла до нас в офіс. Цікава особистість, грає в онлайн ігри, вся така креативна, і фігурка нічого… Але сама розумієш, у мені гормони вирують, і я не можу адекватно оцінити її. А ти, зі своїм жіночим чуттям та інтуїцією одразу зрозумієш, що вона за штучка. Ну що, допоможеш приятелю? Завтра о сьомій, у нашому кафе, якщо що. Скажу, що ти – моя подруга дитинства.
– Допоможу, звичайно! Як я можу пропустити таке! У мене чуйка на поганих дівчат, а поганого нам не треба, згоден? Все, до зустрічі!
Юля після розмови дослухалася до себе. Що вона відчуває? Ревнощі? Є трохи. Адже вони стільки часу були поруч… Але, насправді, Андрій ніколи не приваблював її як чоловік. Симпатичний, приємний, але не її типаж. Сама не зрозуміла, як так сталося, що вони одружилися.
Проте на зустріч вона ретельно підготувалася. Уклала гелем волосся, влізла у старі шкіряні штани, що валялися у шафі. І навіщось нафарбувала губи червоною помадою. Яка, зважаючи на все вже зіпсувалася. Але на один раз зійде. Хотілося виглядати ефектно. Нехай знає ця Катя, яка подруга в Андрія…
Нова дівчина Андрія помітно нервувала. У неї було довге чорне волосся, коса чубчик, густо підведений чорним олівцем очі. Одягнена була у щось яскраве, незрозуміле. Це все, що встигла розгледіти Юля.
– Ну що, Катю, приємно познайомитись. Я, свого роду, друг Андрія. З дитинства разом. Знаю його, як облупленого. А як ви познайомились?
– Прикольно, Юля … Ви чудово виглядаєте. Андрій вас зовсім не такою описував… А ми познайомилися на роботі. Обговорювали ігри, і Андрій зацікавився мною. Не так часто зустрінеш дівчину, яка грає в онлайн-ігри.
– Та я змінила імідж. Хочу нові стосунки розпочати. У пошуку можна сказати. Тож вирішила виглядати яскраво. Ну, давайте за вас вип’ємо!
Юля жартувала, розповідала кумедні історії з їхнього минулого. Андрій сміявся, підтакував, і в якийсь момент вони просто забули, навіщо взагалі тут опинилися.
– Пам’ятаєш, як ти на весіллі впав у фонтан? – хихотіла Юля.
– А ти тоді ледве стрималася від сміху! – Додав Андрій.
– А пам’ятаєш, як Борис штани переплутав? От сміху було… А коли ми Вітю Мельника загубили на морі? А він у піску був закопаним.
Катя сиділа, посміхаючись, але її посмішка ставала все більш натягнутою. Нарешті вона встала.
– Ви, здається, чудово проводите без мене час, – холодно сказала вона. – Я піду.
– Катю, почекай! – Спробував зупинити її Андрій, але вона вже йшла.
– Так… Щось пішло не так. Слухай, як вона тобі? По ходу вона образилася. Ну, сама винна. Сидить мовчить. Могла б також розповісти щось.
– Вона нічого така, але нудна. Хоча твоїм гормонам це не пояснити, – посміхаючись, сказала Юля.
– Ех, мені нічого не світить з нею, мабуть. Даремно я, напевно, тебе покликав…
– Ну, дякую, любий колишній чоловік! Більше не клич тоді на подібні оглядини!
Юля ображено пішла. Адже чудово посиділи. Але, у Андрія зіпсувалося побачення, виходить. Чомусь їй було приємно від цієї думки.
Тиждень мовчання. Юля хотіла написати повідомлення, спитати як справи, але передумала. Потрібно відвикати від нього.
На роботі був корпоратив. Цілий вечір з неї не зводив очей Роман, колега. Вони мило спілкувалися на роботі, жартували, але ніякого натяку на флірт не було. А тут він почав приділяти увагу і запропонував підвезти до будинку після вечірки. Юля погодилася. Все ж таки краще, ніж викликати таксі.
– Ну що, колего, запросиш мене до себе? – Роман вийшов з машини після того, як довіз Юлю до будинку.
– Ой, ні, я хочу спати жахливо. Від ігристого щось розморило. Старію…
– Та облиш… Я люблю дівчат, яких разморило…
І Роман взяв Юлю за талію.
– Що ти робиш? Відпусти!
Юля спробувала відсторонити його, але не виходило. Міцні руки колеги не відпускали її.
– Та що ти як дівчинка? Я ж знаю, що ти в розлученні, явно чоловіка не вистачає… Та й очі мені будувала сьогодні весь вечір!
– Що ти несеш, Романе? Які очі? Не потрібний мені ніякий чоловік, відпусти, а то почну гукати когось!
– Гукай, нікому й справи нема. Ходімо до тебе, не впирайся. Запевняю, що не пошкодуєш…
Раптом десь вийшов Андрій.
– Ану швидко руки прибрав!
– Це що за лицар тут намалювався? Чоловіче, йди повз! – з усмішкою промовив Роман, продовжуючи тримати Юлю.
Далі почалася сутичка. Юля відскочила убік.
– Та годі вам! Концерт влаштували! Романе, їдь звідси, бо патрульних викликаю зараз!
– Та ну вас!
Роман сів у машину та поїхав.
– Ти як, Санчо Панса? Як тут опинився у моїх краях?
– Та я тут… Хотів у гості зайти, а тебе вдома немає. Вирішив почекати… А ось ви. Як побачив, як він взяв тебе, розлютився так… Що він собі дозволяє?!
– Андрію, та ти ніяк заревнував?! Ну, підемо, вмиєшся хоч.
Юля акуратно вмила Андрія і налила гарячого чаю.
– Юля, а він тобі подобається? Тип цей…
– Роман чи що? Ні, звісно. Придумав там щось…
– А взагалі, у тебе є хтось?
– Ні. А в тебе? Катя як поживає, до речі?
– Катя з іншим уже. Не зрослося. Нудна вона виявилася.
– Не доля, значить…
– Так, – погодився Андрій. – Але, знаєш, чомусь мені не шкода. Навіщо мені така?
Вони засміялися. І раптом у цьому сміхі щось змінилося. Вони дивилися один на одного, і в їхніх поглядах з’явилася та сама іскра, яку вони так довго шукали.
– Юль, – почав Андрій, але вона зупинила його.
– Не треба слів. Я знаю…
І в цей момент вони зрозуміли, що весь цей час були потрібні одне одному. Просто надто довго намагалися бути кимось іншим.
Іскра, виявляється, була. Просто її треба було розпалити.
А за дев’ять місяців у них народилася донька, Віра. Розпалили іскру від душі.