– Мужики, я одружуюся! – заявив Андрій, з’явившись вранці в понеділок на роботу.
Колеги, які сиділи за сусідніми столами, аж кавою поперхнулися від такої заяви.
– Андрійку, ти там цей… Температуру давно міряв? – почав Стас.
– У лікарів давно був? – підтримав його Євген.
– Та ну вас, аби тільки кимось мене виставити не таким…
– Ну, а ти сам чув, що сказав? Ти ж тиждень тому кричав, що більше ні з ким, ніколи і ні за які гроші, тепер будуть зустрічі тільки «для здоров’я» і все в такому дусі.
– А потім я зустрів її. Анжела – мрія всього мого життя. Одружуюсь! Не прямо зараз, звісно, ми вирішили з’їхатися і пожити разом, звичайно перед тим, як подальші плани будувати… Але плани у мене найсерйозніші.
– Що там за Анжела така, що в тебе вже плани… – зацікавилися друзі.
Андрій розвів руки убік, а потім почав розповідати.
– Зачепились у коментарях до одного поста у соцмережі. Перейшли в особисті, продовжили спілкування. Я запропонував зустрітися, вона одразу така:
– Це побачення чи ні?
Ну і мені ж не п’ятнадцять років, щоб відмовлятися – говорю, мовляв, побачення.
Вона мені відразу, мовляв, на квітки алергія, тож приходь без букета.
Ну, я теж знаю, що з порожніми руками якось некрасиво йти, питаю напівжартома, чи немає на шоколад.
Вона мені відразу кидає кілька посилань із припискою «ось такий люблю».
– Тобто як це? – Євген зі Стасом аж здивувалися.
– А ось так. Далі – більше. Погуляли в п’ятницю ввечері, ну, думаю, в суботу в кіно запрошу.
Запитую, які плани? Каже, мовляв, знову на побачення хочеш покликати?
Погоджуюся, домовляємось про час. Знову ж таки, відразу сказала, які фільми подобаються, які ні.
Ну, пішли, посиділи на комедії, навіть трохи посміялися. Прохідний варіант, як на мене, але Анжелі зайшло.
– Ну, а далі третє побачення – і це найцікавіше, я так розумію?
– Правильно розумієш, Євгене. Подробиць не буде, ти мене знаєш, але уяви, що вона і в коханні така сама, як у спілкуванні.
Жодних «ну ти там здогадайся сам», «ну ти вже постарайся», або «вгадай, на що я не образилася»…
Снідали сьогодні вранці, я запропонував допомогти може з чимось, вона мені відразу відро для сміття дала, мовляв, іди, винеси, баки там.
Жодних тобі «ой та нічого не треба» з наступними образами «міг би й допомогти».
Я вражений, мужики!
– Вітаю, ти вперше вибрав собі дівчину, не схожу на твою маму, – пирхнув Стас.
– Та йди ти, – відмахнувся Андрій.
Внутрішньо, втім, визнаючи правоту друга.
Мама в нього була з тієї категорії людей, які ніколи не говорили прямо, чого хочуть. Відмовлялися від допомоги, коли пропонували.
А потім при нагоді не упускали можливості поскаржитися на те, як їх усі заїздили, як їм не можна ні на кого покластися. І, звісно, коронне – як ніхто про них не дбає.
Батько витримав ці каруселі до повноліття Андрія, після чого подав на розлучення і поїхав на батьківщину в іншу область.
З сином періодично спілкувався, а ось із колишньою дружиною усі контакти обірвав. Сам Андрій теж постарався якнайшвидше з’їхати спочатку до університетського гуртожитку, а потім уже – у свою, хай і в взяту кредит, квартиру. Спілкування з матір’ю він практично розірвав, бо терпіти щоденне винесення мозку не було ні сил, ні бажання.
Яке ж було здивування Андрія, коли всі його чотири дівчини поводилися так само, як це робила в минулому мама!
Стосунки довго не трималися, звичайно, але щоразу хлопець, відійшовши від розриву з черговою пасією, пробував знову побудувати-склеїти-збити щось уже з іншою кандидаткою, щоразу наступаючи у результаті на ті самі граблі.
І ось… Анжела.
Хтось із серії «таких не буває».
Може і справді виняток який, одна з десяти?
І дивно, як це її не забрали досі?
– А не забрали, бо нудно зі мною! Троє хлопців було до тебе, і всі, як один, говорили, мовляв, немає в мені родзинки, немає загадки, пряма, як палиця, а це нецікаво! – сказала Анжела, коли в Андрія через два тижні виникло це питання. – Мовляв, дівчина має робити так, щоб чоловік прагнув її добитися, шукав способи і підбирав ключі. А я прямо кажу, що люблю, чого не люблю і ледь не інструкцію даю!
– Беру з усіма інструкціями, – промуркотів Андрій. – Піцу замовити?
– Мені з грибами, – одразу була відповідь.
І жодних тобі – «ну не знаю, треба подумати, можливо, але це неточно».
І жодних наступних образ за те, що замовив, чи не замовив, чи взяв зовсім не те, що вона хотіла…
Мрія, а не жінка!
Вибір Андрія, що закономірно, абсолютно не схвалила його мама.
Анжелу хлопець одразу попередив, мовляв, мама своєрідна, тому на «другу родину» там одразу можна не розраховувати.
Але й не познайомити її із жінкою, з якою збираєшся сім’ю будувати, теж буде непорядно.
Знайомство, сказати так, не пішло…
– Може, вам чимось допомогти? – ввічливо спитала Анжела, коли вони прийшли у гості до матері Андрія.
Та метушилася, накриваючи на стіл.І, як будь-яка порядна дівчина, Анжела просто не могла не запропонувати допомогу.
– Ой, не треба, я впораюся з усім сама.
– Добре, – посміхнулася Анжела…
І тут же сіла на запропоноване місце, спостерігаючи за метушнею майбутньої свекрухи.
Обличчя матері, Андрій це чітко помітив, закам’яніло.
Звісно, що вже через пів години почалися скарги про те, що їй ніхто не допомагає, що одній дуже важко.
Ось тільки Анжела замість того, щоб засоромитися і кинутися питати, що може вона зробити для бідної жінки, яка втомилася, невимушено підтримала розмову і навіть навела пару випадків із власного життя, коли «то двері не притримали, то місцем не поступилися».
Після цієї розмови обличчя матері Андрія взагалі скривилося.
– Я не сподобалася їй, зважаючи на все, – фиркнула Анжела, коли вони вийшли з чужого під’їзду.
Відразу в Андрія задзвонив телефон.
Слухавка голосом матері галасувала про те, яка Анжела погана, невихована, неввічлива і байдужа, черства, холодна, і взагалі:
– Якщо ти на ній одружитися надумаєш, то ти мені більше не син!
– Значить, я тобі більше не син, – посміхнувся Андрій, кладучи телефон у кишеню.
І повернувся до Анжелі, яка єхидно посміхалася.
– Що смієшся? Бачиш, матуся забороняє з тобою одружуватися.
– А ти вже плануєш?
– Якщо ти згодна – можемо хоч завтра поїхати обручки вибирати! – пообіцяв Андрій.
– Згодна. Тільки в мене є одна умова, – примружилася Анжела.
– Яка ще умова? – Андрій застиг від здивування.
– Якщо твоя мама приходитиме до нас у гості частіше аніж раз на місяць, я перевезу в наше місто свою маму. А в мене така сама за триста кілометрів звідси живе.
– О, серйозна заява. Мені доведеться здатися без суперечок, – підняв руки Андрій. – А якщо серйозно, то я ось думаю навіть на весілля своє матір не кликати.
– Образиться ж.
– Вона все одно образиться. Тільки краще вже нехай ображається після весілля, ніж псує важливий день своїм кислим обличчям та очікуваннями, що всі навколо неї скакатимуть. Я вже наскакався за перші вісімнадцять років життя, більше не треба. Тобі, я думаю, тим паче.
– Я зі своєю так само натерпілася. Власне, за рахунок цього й не люблю всіх цих ребусів-загадок.
– Зате, як я тебе без ребусів і загадок люблю! – посміхнувся Андрій, цілуючи кохану дівчину.
…Розписалися вони за два місяці. І, звичайно ж, ніякої матері на весілля не покликали.
Для компанії Андрію вистачило Стаса і Євгена, а наречена запросила пару інститутських подруг.
Вийшло цілком миле і скромне сімейне свято. Як вони й хотіли.
І найголовніше – ніхто з гостей ні на що не образився.
Світлана, подружка Анжели, навіть букет упіймала, а потім пішла на побачення зі Стасом.
І вже через три місяці саме Стас прийшов на роботу з вражаючим вигуком.
– Мужики, я одружуюся!
– А ти чого, зраднику? – Євген, який залишався єдиним холостяком у компанії, відволікся від вивчення графіків на моніторі і почав дивитися на друга, чекаючи пояснень.
Андрій чекав їх не менше, тому що уявити Стаса як чийогось чоловіка не міг взагалі.
– Вона вечерю не готує! – радісно посміхнувся Стас.
– А детальніше?
– Та легко! Ось, дивись, зазвичай, як бувало? Приходиш додому – там дівчина з вечерею. Все в неї накрито, по тарілках розкладено… І не дай Боже ти на роботі перекусив або до приятеля зайшов і тебе там почастували чимось!
Про те, що я взагалі не можу до шостої терпіти і зазвичай намагаюся години о четвертій повечеряти, а вдома тільки перед сном перекусити булкою якоюсь, я вже промовчу.
І ось я усім пояснював, неодноразово причому – не треба до мого приходу нічого робити, все одно з імовірністю дев’яносто дев’ять відсотків я це відразу їсти не буду.
На сніданок – будь ласка, з собою на роботу загорнути – можна відразу дві порції з розрахунком ранньої вечері якраз, але до мого приходу з роботи просто не треба ось цього!
Так, так, все зрозуміло…
А потім я повертаюся з роботи, а там стіл накритий, вона у фартуху і на відмову за стіл сідати – образи до сліз.
А Світлана…
Це просто неймовірно!
– Котлети й пюре в холодильнику, далі сам! – каже.
І ніхто тарілку під ніс не пхає. Ідеальний варіант!
На весіллі Світлани букет спіймала вже Ліда, друга подруга Анжели.
І Євген, певне, вирішив спробувати щастя просто заради експерименту.
– Ну що, одружуєшся? – не витримали друзі через два місяці.
– Якраз хотів сказати, – зітхнув Євген. – Одружуюся, мабуть. Щоб жінка, і не діставала питанням – «ти мене любиш?» по п’ятдесят разів на день – та не бувало ще в мене такого!
Андрій усміхнувся. І сказав, що є тепер тільки одна проблема – на весіллі Євгена, здається, не буде кому ловити букет.
Адже в їхній компанії це просто якась щаслива традиція стала прямо шкода відмовлятися!
Хоч бери – і якихось родичок і подруг запрошуй, свої всі вже прилаштовані…
Родичок не знайшлося.
Ліда мала тільки брата. Але традиція збереглася, тому що її букет упіймала зовсім випадково офіціантка, на яку цей самий брат з цікавістю поглядав увесь вечір.
– Все, Дмитре, йди, запрошуй на побачення! І не дай Боже ти на ній не одружишся – ми тебе не пробачимо! – пожартував Євген.
Вже невідомо, хто спіймав букет на останньому весіллі, але можна було бути впевненим в одному – і в тих молодих теж все склалося якнайкраще.
Бо ж головне – зустріти людину, яка не дістає… А вже весілля і букет – це завжди можна встигнути!