Навіщо він повернувся у це місто, Андрій і сам не міг собі до пуття пояснити.
Десять років минуло, а здавалося, пів життя з того часу, як він поїхав.
Він ішов знайомими вуличками – той самий камінь під ногами, ті ж будинки, горді, гарні.
А ось центральна площа змінилася, вся в клумбах, а в центрі був фонтан.
Там, за площею починалася ще одна вузенька вуличка, на якій був особливий будинок. У ньому жила Люда. І там він, колись, коли любив її, чекав на велике неземне щастя. Але… Не вийшло.
Андрій дійшов до цієї вулички, на розі якої відкрився магазин. Раніше тут була невелика крамничка, а тепер скляні вітрини, стоянка автомобілів збоку і сходи, що наче кликали всередину. він підвівся, зайшов. Все як скрізь тепер: полиці з продуктами, візки, каси.
Він неквапливо обійшов магазин, розуміючи, що йому, власне, нічого не потрібно. Але раптом його привабив аромат свіжої полуниці! Ностальгія! І він пішов туди, звідки чувся полуничний аромат. А підійшовши до фруктового відділу, аж застиг від несподіванки. Він побачив її… Люду… Андрій впізнав її одразу!
Довга світла сукня, витончена фігура, вузол волосся на потилиці. Вона тримала в руках кошик із полуницею і розглядала великі, соковиті ягоди. На обличчі легка усмішка, наче метелик торкнувся губ. Серце стрепенулося від спогадів.
…Ось Люда стоїть біля плити і варить полуничне варення за давнім бабусиним рецептом. Вона розповідає йому про премудрості та тонкощі приготування, але він не слухає її. Не цікаві йому ці подробиці.
Він думає про те, що не бачити йому просування в карʼєрі, і роботи в цьому містечку не знайти. Ну а куди подітися? Тут Люда, яка його обожнює, її затишний батьківський дім. Вони залишили цей світ, а от бабуся жива. Андрій бачив у цьому якусь несправедливість, але Люді про це не говорив.
У цьому будинку завжди було тепло, сонячно, затишно і пахло літом. Вранці він пив свіжу каву, приготовану Людою теж за бабусиним рецептом, з корицею. На тарілці на нього чекали або млинці, або оладки. Полуничне варення й сметана.
Навколо нього ходила Люда з незмінною посмішкою та своїми розмовами про побут, бабусю та сонячну погоду чи дощик за вікном.
Як давно це було, вічність тому! А він пам’ятає все до дрібниць. Як він спочатку захоплювався нею, любив її за легку вдачу, за дитячу безпосередність, дзвінкий сміх і губки, опущені вниз, якщо вона раптом засмучувалася. Але ніколи не ображалася ні на що, оберігала свою бабусю й любила його своїм чистим, відкритим серцем.
А потім чомусь усе це стало дратувати його. Точніше, не чомусь, а через свою власну неспроможність. Він спеціально приїхав у це маленьке містечко, щоб попрацювати пару років, вийти в начальники з його знаннями та амбіціями. А потім уже рушити далі.
Але плани не справджувалися. На роботі його ніхто не просував, всі керівні посади були зайняті, ніякої кар’єри йому не світило, і майбутнє бачилося розпливчастим, а час минав. Треба було щось змінювати. А що з Людою робити? Вона нікуди не поїде, не залишить свою оселю й бабусю на самоті.
Того злощасного дня він не галасував і не обурювався. Говорив спокійно, ретельно підбираючи слова, намагаючись пом’якшити їх зміст. А він полягав у тому, що йому треба поїхати, на якийсь час. Хоча ні, назавжди. Навіщо обманювати? Вона ж чекатиме, а повертатися він точно не збирався.
Він уже незлюбив і це місто, і цей будинок, що пропах солодким ароматом ягід, і цю бабусю, яка майже кожен день приходить до них вечорами.
У пакетику постійно печиво своєї випічки і така ж, як у Люди, одвічна посмішка на старечому обличчі, з приводу і без. Вона жила через дорогу від них.
Андрій просто не міг більше цього витримати. Йому здавалося, що його затягує якась трясовина, з якої ось ще трохи, і він уже не вибереться. Потрібні термінову заходи порятунку себе від цієї рутини, йому потрібне свіже повітря, розмах.
Люда сиділа, опустивши очі і ніби не розуміючи його слів. Нарешті вона сказала майже пошепки:
– Ти їдеш? Назовсім? А я?
Андрій згадав, що тоді йшов сильний дощ, її бабуся не прийшла того вечора, тому розмова відбулася під звуки зливи, в чисто прибраній кухні, яка вже не радувала ні затишком, ні запахами кави впереміш із полуницею. Ні тим більше бабусиними пряниками у вазі.
У скронях пульсувала одна єдина думка: «Набридло все!» З нею він і поїхав, нашвидкуруч залишаючи у валізі свої речі. Люда тоді не сказала більше ні слова, не заплакала. Вона ніби скам’яніла, дивлячись на нього великими здивованими очима, ніби не вірячи в те, що відбувається.
Він пішов, залишивши по собі одну єдину річ: стару Нокіа, мабуть, через непотрібність у новому житті.
Подався у велике місто, але там не пропав, зйшов роботу із гуртожитком.
Тоді й знайшлася йому красуня Настя, самотня молода, яка шукає любові. Одружилися, розчинилися в морі безхмарного кохання, через рік народилася донька.
Але щастя молодій сім’ї це не принесло. Дівчинка народилася дуже слабенька. Настя дуже засумувала, як буває після пологів, і йому довелося покласти на свої плечі турботу про них обох. Надворі стояв дощовий листопад, холодно, сіро.
Будинок пропах ліками. Лікарі, процедури, сльози. Холод у душі й розпач. Так пережили зиму, але нарешті Настя встала, прийшла до тями, стала більше уваги приділяти доньці. Знову почала готувати свої нехитрі страви. Але тільки не пахло в хаті ні сонцем, ні щастям, ні ягодами.
Кажуть, коли людина йде, перед очима проходить все її життя. Так і в нього зараз за ці кілька хвилин промайнули ці роки, важкі морально, матеріально й фізично.
Але що зміг він для сім’ї зробив. Донька у спеціальному закладі, поруч із ним Настя, трохи посивіла, похмура, невесела. Його дружина у великій квартирі з виглядом на парк і озеро…
…Андрій дивився на Люду, не підводячи очей, причаївшись за великою вітриною з овочами. Вона накладала в кошик фрукти, вибирала ретельно, як завжди це робила, щоб жодної вм’ятинки, жодної червоточинки.
І тепла хвиля пробігла його тілом. Раптом захотілося підійти до неї, взяти за руки і відчути її аромат, завжди свіжий, як весняне листя. Він зробив крок уперед, і тут його легенько зачепив хлопчик, який вибачився і підбіг до Люди.
– Ось, мамо, я знайшов! Ти цей сік просила?!
Хлопчик простягнув Люді коробку з її улюбленим морквяним соком.
«Звички не змінилися за всі ці роки. Цікаво, чи жива бабуся?» – майнула думка не до місця, і він глянув на хлопчика і оторопів.
Коліна ослабли, на лобі виступив піт. Сумнівів не було, цей хлопчик – його син!
І він навіть не так на нього схожий, як на його дочку! Як два близнюки, тільки погляд різний. У нього жвавий і дитячий, а в доньки вже по-дорослому сумний.
Коли він залишав її, Люда ще не знала, що вагітна. Це з’ясувалося через кілька тижнів після розставання. Скільки сліз, було бажання його знайти. Але де? Як?
Допомогла все витримати бабуся. Вона не залишала Люду ні на хвилину, вселяючи їй давно відому істину: дитиною не втримаєш.
Люда довго приходила до тями, стараннями бабусі та її переконаннями, що треба берегти малюка, він ні в чому не винен. Так, вона ніколи не заохочувала їхнього роману, мріяла про те, щоб онука вийшла заміж, щоб у неї з’явилася родина. Але що тепер про це говорити?
Тяжко їм було? Звісно. Але бабуся сказала так:
– Які часи, такі й труднощі, Людо. Тримайся. Перед тим, хто знає, куди йде, всі двері відкриваються.
Вони впоралися. Мудра, турботлива бабуся, її добрі слова й теплі руки були для Люди тим рятівним колом, яке допомогло їй із синочком. І думки про нього, колишнього коханого, перестали турбувати.
Нехай він живе своїм життям, а вона житиме заради сина!
Хлопчику виповнилося три роки, коли Люді нарешті посміхнулося щастя.
Вона зустріла чоловіка, свою долю, доброго, надійного, який став і чоловіком, і батьком і внуком для жалісливої бабусі.
Зараз вони із сином підуть додому, і вона приготує вечерю до приходу чоловіка.
Люда взяла сина за руку, і вони попрямували до каси.
Вона побачила його, як він боягузливо сховався за овочами.
І впізнала одразу, тільки вигляду не показала. І пройшла повз, намагаючись не дивитися в його бік.
Андрій спробував узяти її за руку, трохи притримав, щось сказав.
Але вона відсторонилася і, сказавши: «Вибачте, ви помилилися», пройшла повз.
Хлопчик ішов за нею, весело щось говорячи.
А він дивився їм услід і думав:
– За що життя зі мною так? Де я помилився?
Напевно, стоячи на роздоріжжі життєвого шляху, він вибрав не ту доріжку.
Бо ж тільки перший крок ми робимо самі, обираючи свій шлях.
А далі нас веде доля…