Минуло 12 років відтоді, як не стало Юлі, але Андрій, як і раніше, не міг відпустити минуле.
Він приходив на берег моря і дарував вируючим хвилям пляшку з посланням колишній нареченій.
Їм було вісімнадцять, коли Юлі не стало. Купалася і… Сталося непоправне…
Це залишило в житті Андрія вічну печатку смутку.
Він приїхав у село, де почалася їхня історія, на вихідні: допомогти матері з домашніми справами і зробити головне – надіслати листа.
Здається, мати про щось здогадувалася, бо, коли син рано-вранці вийшов з дому, вона буркнула йому вслід:
– Дивися себе хоч бережи!
Він давно звик до важкого характеру матері та до її прямолінійних коментарів, тому й поїхав з дому у вісімнадцять – не було сил терпіти.
До того ж сім’я дівчини теж звинувачувала його.
– Якби не ти!.. – галасувала до нього мати Юлі.
Зараз її батьки трохи заспокоїлися, до Андрія більше ніхто не сварився – тільки ігнорували. Він би і не приїжджав більше до моря, але, тільки-но його відвідували такі думки, тут же ж в гру вступало почуття провини.
– Ну що, прогулявся? – запитала мама, коли Андрій повернувся додому.
Він забарився, бо хотілося відповісти по-доброму, але знав, що мати розкритикує і висміє його.
Вже любила вона отак поговорити з сином.
– Прогулявся, – зрештою відповів він, поспішивши сховатися від материнського погляду в кімнаті.
Цього року йому виповнилося тридцять років, а все одно варто було переступити поріг материнського будинку, як він відчував себе дитиною.
Андрій не любив і цей будинок, і це село, в якому залишалося чоловік двісті та й ті – старі люди. Раніше він любив море, але коли Юлі не стало, він і море незлюбив.
Інша справа місто – у метушні й зануреності в роботу зовсім не залишалося думок про тугу, почуття провини й абстрактні роздуми.
На щастя, в селі теж справ вистачало, тим більше мати з радістю завантажила сина роботою.
Наступного дня Андрій прокинувся рано-вранці і, відкривши вікна на провітрювання, здивувався.
На підвіконні лежав конверт.
Андрій не знав, що й думати. Він тремтячими руками розкрив його і витяг записку.
«Ти ні в чому не винен, Андрію. Живи своїм життям».
Андрій побілів від прочитаного.
Якби він вірив у духів, то б вирішив, що це Юля просить дати їй спокій.
Але він не вірив у магію, тож одразу ж подумав, що мама вирішила розіграти його.
Але на акуратні розпитування вона відповіла негативно, а коли він прямо поцікавився, чи не залишала вона на його підвіконні листа, мати уважно глянула на нього, похмуро сказавши:
– Андрійку, годі. Пий каву, прокидайся і давай у сарай рубати дрова. Якщо вже приїхав матері допомагати – допомагай.
Андрій із радістю зайнявся справами: нарубав дров, полив персиковий сад і навіть встиг прополоти грядки. І весь цей час думав над тим, хто міг залишити йому загадкову записку.
Коли сонце вже сідало за обрій, Андрій зібрався повернутися до хати, випити чаю і відпочити, коли серед дерев побачив якусь постать: високу, струнку, у просторій сукні, а головне – з яскраво-рудим волоссям.
– Юля… – прошепотів Андрій, відсахнувшись і заплющивши очі.
Але постать наблизилася до нього, і Андрій зрозумів, що помилився: то була молодша сестра його колишньої дівчини – Марійка. Вона сильно змінилася з того часу, як вони не бачилися, і, подорослішавши, стала схожа на Юлю як дві краплі води.
– Привіт, Андрію, це я, – сказала Марійка, ніяково усміхнувшись.
– Це твоя записка, – раптом здогадався він.
Від звинувачення, яке пролунало у його голосі, Марійка скривилася.
– Просто я мала щось зробити…
– Але навіщо?!
– Тому що… Після того, як Юлі не стало, ми всі незлюбили тебе. Мені було 12 років, і я не до кінця розуміла, що трапилося, але була занурена в мамині переживання. Вона весь час говорила про те, що це через тебе Юлі не стало.
– Це справді через мене…
– Але ж це не так, Андрію! – вигукнула Марійка, наблизившись до нього. – Рік тому я знайшла щоденник Юлі, у ньому вона розповідає про те, як тебе любить. Говорить про те, що ви збираєтеся поїхати з села у місто, щоб почати нове життя.
Андрій зрозумів, що не хоче це слухати. Він був зовсім не готовий до таких одкровень. Поспішно попрощавшись із Марійкою, він буквально втік із городу, але дівчина не відставала.
– Вислухай мене, Андрію! Але можеш і не слухати! Здається, тобі подобається впиватись власним горем!
Андрій застиг на місці і повільно обернувся.
– Що ти сказала?
– Те й сказала! – сміливо підняла підборіддя Марійка, в чому знову була подібність із старшою сестрою. – Ти поїхав із села і маєш шанс жити нормальним життям! Але що ти робиш насправді? Терзаєш себе і нас, залишаючи в морі ці пляшки з таємничими листами до моєї сестри. Але Юлі більше немає, і вона не повернеться, а ти продовжуєш повертатися, турбувати наші переживання…
– Марійко…
– Я хочу розповісти тобі правду, тож замовкни і слухай!
Андрій здивовано підкорився, і Марійка продовжила:
– Андрію, Юля багато писала у своєму щоденнику про вас. На останніх сторінках вона розповідає про вашу недолугу сварку.
Андрій пам’ятав той випадок: Юлі здалося, що Андрій задивляється на їхню колишню однокласницю Ольгу, яка влітку підробляла у магазині тітки.
Насправді це було брехнею, бо ж Андрій нікого не помічав окрім Юлі.
– Андрію… – Марійка раптом заплакала. – Це ж я сказала Юлі, що бачила вас разом із Олею…
– Що-о-о?
Марійка заплакала сильніше.
– Так, це так. Я дуже ревнувала сестру до тебе. Вона перестала зі мною гратися, весь час гуляла з тобою… А мені хотілося, щоб вона любила мене як раніше. Мені було так прикро!
Марійка шумно задихала, переборюючи сльози, потім, взявши себе в руки, продовжила:
– Але після вашої сварки я розповіла їй правду, що все вигадала. І вона зовсім на мене не злилася! Найкраща старша сестра… Юля сказала, що хоче влаштувати вам таємне побачення на березі моря. Вона навіть написала тобі запрошення!
– Я не отримував жодних листів, – заперечив Андрій, і між ними запала мовчанка, порушувана гавканням собак десь у сусідніх дворах, і співом півнів.
– Якщо ти не отримував листа Юлі, що це може означати? – запитала Марійка, і раптом за її спиною зʼявилася мати Андрія з мискою, повної яєць.
– Оце так! – одразу прокоментувала вона. – Одну на той світ спровадив, а тепер за другою бігає. Андрійку!
Андрій і Марійка здивувалися від таких жорстких слів.
– Мамо!
Марійка похитала головою і сказала, звертаючись до Андрія:
– Договоримо пізніше. І ти подумай про те, що я сказала.
Марійка розвернулася і пішла тим самим шляхом – через хвіртку в саду.
А Андрій обернувся до матері, щоб попросити більше не втручатися в його розмови, але раптом його осяяло.
Та це ж вона заховала листа від Юлі! Якщо, звісно, вірити Марійці, а Андрій не міг не повірити їй. Вже ставити палиці в колеса – улюблене заняття матері Андрія, тому він зовсім не здивувався своїй здогадці.
Він мовчки попрямував до будинку, проігнорувавши слова матері:
– Ти чого образився, Андрію? Я ж пожартувала! Господи, виростила сина… Який же ж ти вразливий!.. І ця теж – навіть не привіталася. Носом крутить, дивись!
Але Андрій ні на що дивитися не став, він мовчки повернувся до хати і замкнувся у своїй спальні.
Почав міряти кімнату кроками, поки думав, як вчинити. Минуло вже 12 років, і якщо мати справді причетна до зникнення листа, то його давно не існує.
А якщо питання поставити прямо, що вона зробила і навіщо так вчинила, мати тільки розсміється. Такою вона була людиною – раділа, коли іншим важко.
Зрештою, Андрій дійшов висновку: він знає матір надто добре, щоб розпізнати брехню в її словах. Він зайшов на кухню і залишився там, чекаючи на її повернення з двору.
У голові крутилися всілякі варіанти розвитку подій, і в цьому уявному вирі він не одразу помітив, як мати безшумно зайшла в кімнату.
– Ох, постав чайник на плиту, щось я втомилася!
Андрій мовчки поставив чайник, усередині в нього йшла справжнісінька боротьба.
– Андрію, а навіщо до нас приходила Марійка?
Ось воно! Андрій почув у голосі матері дивну тривогу і відвернувся від плити. Мати була не з тих, хто міг витримати мовчанку, тож вона знову заговорила:
– Ну, що там, не мовчи! Що вона тобі вже наговорила, га? До речі, вона ж у тебе була з дитинства закохана, ця мала…
– Припини, – попросив Андрій, скривившись. – Я вже не можу тебе слухати, мамо.
– А що я сказала? Що ж ви всі такі ніжні! – сплеснула вона руками, а в очах з’явився диявольський вогник задоволення.
Приготувавши чай, він простягнув матері кухоль, потім сів за табуретку і видав:
– Мамо, ти що, сховала від мене листа Юлі?
Здригнувшись, вона перекинула кухоль і розлила гарячий чай на стіл, але навіть не скривилася, не скрикнула – вона була вражена цим питанням.
Андрій повільно кивнув:
– Виходить, це правда. Ти й справді сховала листа, який надіслала Юля…
І раптом мама зробила щось, чого він від неї зовсім не очікував – вона розплакалася.
Якось скупо, але все одно настільки несподівано, що Андрій розгубився.
– Мамо, ти що…
– Андрію!.. Я ж… Не знала, що все так обернеться. Того дня Юля принесла тобі листа, але ж ти знаєш, ми з нею не ладнали, і я… Не стала віддавати його тобі.
Правда в тому, що я знала, що ви мрієте поїхати в місто, а я так боялася залишитись одна…
Тому я листа й сховала.
А вранці Юлю знайшли… Андрійку… Я дуже злякалася. А що, якщо це через мене?
– Мамо, – пробурмотів Андрій, не вірячи своїм вухам. – Це не через тебе, ти ж знаєш…
Гірко плачучи, вона похитала головою, немов заперечуючи саму ідею, що Юлі не стало через жахливий збіг обставин…
…Він обійняв маму, і від цього жесту вона розплакалася ще дужче.
– Мамо, ти не винна, чесно!
– Але й ти теж не винен, синку! Я сховала той лист і 12 років мучилася від почуття провини, але ти, Андрію? Навіщо ти продовжуєш себе картати? Чому не живеш повним життям?
Слова матері дуже нагадали йому слова Марійки, адже вона сказала те саме. Він ще раз погладив маму по плечу, потім відсторонився від неї і пішов до дверей.
– Мені треба подихати свіжим повітрям…
Вийшовши на подвірʼя, Андрій підняв голову до неба, засіяне зірками.
– Що там? – пролунав за спиною голос Марійки.
Андрій не здивувався, ніби чекав на неї.
– Зірки, – коли Марійка стала поруч, Андрій пояснив: – У місті таких зірок не побачиш. Взагалі ніяких зірок, якщо чесно.
Марійка знизала плечима:
– Можливо, треба просто краще шукати.
Вони раптом подивилися один на одного, і Андрій сказав:
– Мама зізналася, що й справді сховала листа. Всі ці 12 років вона звинувачувала себе…
– Таємниця розкрита, – з сумом відповіла Марійка. – Моєї сестри не стало через збіг обставин. Ми всі звинувачували себе в тому, що трапилося. Але правда в тому, що таке життя. І вже нічого не можна змінити…
Вони постояли один з одним пліч-о-пліч, дивлячись у небо. І раптом побачили, як одна за одною впали дві зірки.
– Загадай бажання! – захоплено вигукнула Марійка, сплеснувши в долоні.
– Ти теж! – усміхнувся Андрій.
Вони заплющили очі, і раптом Андрій відчув себе дуже дивно. Вперше він відчув неймовірне полегшення, ніби з плечей впав важкий тягар…
– Я збираюся їхати з села, – поділилася Марійка. – Хочу почати все з нуля.
– Ми ще зустрінемося? – запитав Андрій.
Вона посміхнулася:
– Іноді трапляються неймовірні речі. І може одного разу ми з тобою знову побачимо одні й ті самі зірки. Де б ми не були…