Сашко з Андрієм подружилися практично в пологовому будинку – з’явилися на світ мало не в один день.
Почекай Сашко пів години і святкували б з Андрієм разом!
Додому їх забирали в той самий день, жили вони в одному селі, і як, з’ясувалося, були практично сусідами. Через п’ять років ніхто вже не міг розібратися до ладу – батьки подружили дітей або діти батьків.
Дитинство хлопчики провели разом. Якщо зникав Сашко – його шукали в Андрія. І навпаки.
Підросли хлопці, пішли в садок, потім до школи, де сіли за одну парту і спочатку вчилися майже однаково.
Через кілька років різниця стала помітною: Саша був кремезніший, впертий, любив техніку, постійно крутився біля батьківського трактора, з’їхав на трійки.
Андрій був білявий, тонкий, дуже любив читати і всяку домашню живність.
У дев’ятому класі хлопці, не змовляючись, розсілися за сусідні парти і почали вітатись крізь зуби.
Причина сиділа біля вікна – дівчина з сусідньої вулиці.
Здавалося, ще вчора Надя будувала з ними курінь і ганяла на велосипеді, а тут раптом виросла.
Прийшла у вересні – не впізнати. Сидить дівчина з русявою косою і дивиться у вікно. А іноді задумливо розглядає то Андрія, то Сашка.
Що вдієш, якщо подобалися їй обидва?
Посварилися хлопці всерйоз. Були друзі, стали суперники.
Поступово це перейшло і на батьків: про щось посперечалися батьки, і все, стосунки припинилися, мами холодно віталися в магазині, у гості на свята перестали ходити.
Надя спілкувалася з обома однаково. Хлопці ж розпочали змагання.
Сашко підтягувався найбільше в класі, міг навіть на одній руці, Андрій освоїв гру на гітарі.
На літні канікули Сашко разом із батьком місяць працював на комбайні.
Андрій місяць захоплено оформляв кабінет біології.
Надія, як і раніше, дивилася задумливо і прихильно на обох.
Після школи Андрій поїхав в обласний центр вступати на навчання, Сашка ж з розкритими обіймами прийняли в батьківську бригаду, бо хлопець справу знав не гірше за дорослих, не гульбанив і був охочий до роботи.
Надя теж вступила в інститут, але заочно, тож бачилася то з одним, то з іншим суперником. Вона й приносила новини – Сашко заробив найбільше під час жнив, Андрій отримував підвищену стипендію.
Коли Сашка забрали на службу, Надя писала йому суто дружньо, щоб підтримати. І з Андрієм могла у кафе сходити під час сесії – теж без жодного натяку на романтичне продовження.
Минув час.
Батьки Сашка й Андрія помирилися, тим більше, що постаріли – що там старі сварки згадувати. А сини продовжували змагатися. Сашко збудував новий будинок. Андрій сів за наукову роботу. Сашко купив машину. Андрій став завідувачем відділення однієї з лікарень.
Обидва були закохані й неодружені.
Якось Андрій приїхав додому у відпустку. Він вийшов надвір і сів на стару лавку. Через десять хвилин з’явився Сашко.
Вони помовчали.
– Ну як ти? – запитав друг дитинства.
– Нормально, – відповів Андрій. – Працюю, наукову роботу пишу. Квартиру купив.
– Класно, – похвалив Сашко. – Ти завжди з головою був. Не те, що я.
– Та облиш! – відповів Андрій. – Мені батьки, коли в гості приїжджали, все розповідали – Сашко має найкращий будинок на селі. Воду сам провів, каналізацію. З тебе он сусіди приклад беруть, дарма що зовсім молодий.
– Двадцять дев’ять. Та що будинок? У тебе також є квартира. Якщо не збудував, то купив.
– А ти на машину заробив. Перша така у селі.
– На жнивах платять добре. Якщо працювати.
Друзі захопились і, як двадцять років тому, горою стали один за одного.
Сашко вважав, що на честь Андрія, якщо той стане доктором наук, можна назвати вулицю в селі.
Андрій напирав на те, що без хліба Сашка життя немає і взагалі зараз фермером бути престижно.
Не змовляючись, пішли до Сашка в гості. Дістали хліб, варені яйця, ковбасу. Хильнули по чарці, скривилися – обидва були не великі любителі.
Тут Сашко і видав:
– А Надя ж… Знаєш що сталося?
– Що? – Андрій насторожився, не розуміючи про що це друг говорить.
– Заміж вона вийшла! За одного там… Із сусіднього села. У нашій школі працює, вчителька. Ти не знав?
– Не знав.
– Я три дні з комбайна не злазив… Думав, відпустить. Але ж ні.
Хильнули ще по одній і почали мовчки пити чай. Перезирнулися – й засміялись. Реготали довго, до сліз.
– От як вийшло, – витер Сашко очі. – Стільки років ми через неї…
– І не кажи, турнір влаштували – хто крутіший, і хто далі в житті стрибне, – Андрій теж трохи заспокоївся.
– А вона нас обох із носом залишила, – сумно підсумував Сашко.
– Її діло.
– І я кажу – її. Але ми… Ох і нерозумні.
Андрій усміхнувся й кивнув.
– А вона таки молодець, – несподівано сказав Сашко.
– Точно! – підхопив Андрій. – Старалися заради неї, а в результаті самі не останніми людьми стали. У двадцять дев’ять років.
– Тим паче!
– Між іншим, ти тоді перший почав.
– Так? Можливо, не пам’ятаю. А ти продовжив. Розумний!
– Значить, такий же ж нерозумний був, – легко погодився Андрій.
– А я, знаєш, тоді після комбайна, навіть зрадів. Усе! Закінчили змагання. Це якраз напередодні мого дня народження було, і твого – я ж не забув, що ти мене на дві години старший.
Подумав – може, і ти до своїх приїдеш, і ми все це діло разом відсвяткуємо.
– Якби ж я знав, то одразу приїхав би.
– Справді? А робота як же ж?
– Взяв би відпустку за власний рахунок і приїхав би – не сумнівайся.
Радісно стало на душі. Бо ж нормально все, життя продовжується.
Поруч сидить давній друг. Вдома чекають батьки. Через місяць пора повертатиметься на роботу, яку він любить.
І те, що Надя одружилася, добре.
І чоловік у неї, напевно, хороший, а то б не вийшла за нього…