– А ти певен, що це не жарт? – запитала Віра у чоловіка, здивовано розглядаючи повідомлення, яке прийшло на його телефон.
– Та які ж тут можуть бути жарти? Так, Марина і раніше не відрізнялася логікою, різне можна було від неї чекати. Але ось щоб так… Так хіба жартують? – здивувався Андрій.
– Та хто її знає, що в неї тепер у голові. Ти сам коли її востаннє бачив? – не могла заспокоїтися Віра, яку цей факт вивів із себе.
– Тоді ж, коли й ти. Два роки тому на зупинці, – відповів Андрій.
Він був похмурим, здавалося, не хотів зараз обговорювати з дружиною цю новину. Потрібно було подумати. Осмислити, що сталося. І чому його перша дружина, з якою він розлучився десять років тому, не проживши разом і року, зараз надіслала йому таке повідомлення.
– А звідки ж у неї твій телефон? – не вгамовувалась Віра.
– Не знаю… Господи, ну про що ти?! – надто емоційно відреагував чоловік. – Хіба зараз це проблема? Захотіла – і знайшла.
– Дивно, і навіщо вона захотіла, якщо ти зовсім не підтримував з нею зв’язок? – випитувала у чоловіка Віра.
Вона ревнувала його до минулого, була насторожена і не розуміла, що відбувається.
Андрій обернувся до неї з дивним обличчям. На ньому було стільки емоцій, що дружина ахнула. Але найяскравіше там відбивалася його розгубленість. Так, Андрій був дуже розгублений, і Віра це добре бачила…
Повідомлення, яке прийшло вчора пізно ввечері і про яке чоловік дізнався лише вранці, за звичкою відкривши телефон після пробудження, потрясло його.
Нинішня дружина Віра, з якою було прожито разом у коханні та злагоді вже майже десять років, не знала про те, що він колись дав Марині свій телефон. І сьогодні злукавив, не став говорити їй правду. Навіщо? Засмучувати Віру чоловік не хотів. Привід для ревнощів давати дружині теж не було сенсу. Ревнувати його – це абсурд. Якось він поставив ТАМ жирну крапку. І потім доля першої дружини його мало хвилювала. Він знав, що вона жива і здорова. І все на цьому.
“Приходь зі мною попрощатися” – було написано в повідомленні. І нічого більше. Чому попрощатися, коли приходити, куди… Вона що, занедужала, дізналася про те, що скоро її не стане? Що взагалі відбувається?
Коли Андрій прочитав ці слова, спочатку навіть не зрозумів, що це. Але потім побачив, хто йому надіслав це сумне послання, і втратив спокій.
– Що з тобою? – Віра з цікавістю подивилася на зблідлого чоловіка, який ще й від сніданку відмовився.
– Ось, – він простягнув їй телефон з відкритим повідомленням. – Це Марина. Пише, що мені треба попрощатися з нею.
– Хто? – не повірила Віра. – Марина?!
– Так. Можливо, їй потрібна якась допомога? Якщо ще не пізно допомогти? – припустив Андрій.
– Допомога? Яка? На біленьку не вистачає? Чи витягти її треба звідкись? – єхидно сказала Віра. – Вигадала ж, як заманити тебе! Попрощатися з нею треба. Не в космос відлітає!
І хоч ця незнайома жінка, яку Віра бачила у своєму житті лише кілька разів, та й то випадково, нічого поганого їй не зробила, вона зараз обурювалася. Інтуїтивно відчувала – чоловікові не все одно. Він переживає. І всі роки сімейного життя тінь цієї Марини незримо стояла між ними.
– Вона не гульбанить… Не гульбанила.
– А звідки ти знаєш? Тоді, два роки тому на зупинці, вона виглядала як справжня гульвіса! І не кажи мені, що вона веде нормальний спосіб життя. Була б нормальною, з тобою так не вчинила б. Та й потім, після… Могла б влаштувати свою долю, вийшла заміж, дітей народила б. А так – не зрозумій що!
– Ну, про що ти? Людина просить прийти попрощатися з нею! Не чужа мені людина… Навіщо ти зараз усе на купу валиш?
– Не чужа? Он, значить, як! Так і не зміг вивести з душі цю зрадницю! Ну-ну, давай, продовжуй переживати незрозуміло за кого.
Андрій пішов із дому засмучений. Він невпопад відповідав на запитання дружини і зрештою сказав, щоб вона від нього відчепилася. Гримнув дверима і подався на роботу.
Усі його думки були про Марину. Можна сміливо проігнорувати її повідомлення. Але ж колись він сам, САМ! записав у її телефон свій номер. І сказав, щоб вона не соромилася звернутися до нього, якщо будуть проблеми.
– Один раз допоможу, більше не зможу. Сама розумієш, у мене сім’я, дружина, діти, – сказав він тоді дуже худій і сумній Марині, яка зустрілася йому біля парку, де вони колись познайомилися.
– Дякую. Сподіваюся, не знадобиться, – з сумною усмішкою дивлячись, як чоловік записує номер у її телефон, тихо сказала Марина.
– Ти де живеш, на що? Працюєш хоч? – Запитав Андрій у колишньої коханої. Від її жалюгідного вигляду серце стрепенулося.
– Нормально все, не хвилюйся. Та ти не переживаєш… Не до того тобі…
Вона пішла, а в душі чоловіка залишився важкий осад і думки про те, що колись, не розібравшись до ладу, що сталося, він кинув її напризволяще.
А чи треба було розумітися на тому, що й так було ясно будь-кому. Ось саме будь-кому! Але тільки не йому. Він сам повинен був зрозуміти, вникнути, розібратися в тому, що сталося. Щоб не помилитись. А він не став. Гордо пішов геть.
– Маринко, мені мама зателефонувала, я повинен їхати. Вона на дачі зараз, і їй там недобре стало. Тиск, чи що. З’їжджу швиденько туди й назад. Привезу її в місто, гаразд? – Сказав молодій дружині стривожений Андрій.
Вони жили у гуртожитку. Одразу після весілля орендували там невелику кімнату і були щасливі вже тим, що можуть сховатись від усього світу в цій убогій невеликій комірчині. Не могли натішитися, що тепер вони завжди вдвох разом.
Серед сусідів була ще одна молода сімейна пара, з якими Андрій із Мариною одразу подружилися. Ті теж винаймали невелику кімнатку в надії незабаром купити собі квартиру.
Того вечора Михайло зі Світланою сиділи в них у гостях. Вони пили якесь дешеве ігристе, співали пісні.
– Як же ти поїдеш? Ти ж пив ігристе? – Запитала тоді в нього Марина.
– А я на таксі. Все, я швидко! Не сумуй без мене.
Андрій поїхав, а на душі в нього чомусь було неспокійно.
Маму довелося везти в лікарню й чекати там майже пів ночі, коли скажуть щось певне. Потім він довго не міг викликати таксі, щоб повернутися додому до Марини. Вона весь цей час чомусь наполегливо не відповідала на його дзвінки.
– Ну й добре, напевно, гості пішли, вона лягла спати, – заспокоїв себе Андрій, хоч у душі дедалі більше наростала тривога.
А коли він накручений і втомлений, уже майже рано повернувся додому, то в кімнаті застав дивну картину.
Світлани, дружини Мишка там не було, зате Марина сиділа за столом поряд із сусідом. І їхній вигляд красномовно говорив про те, що всю ніч вони не тільки співали пісні і пили ігристе. Так здалося тоді Андрію.
– А що тут відбувається? – спитав чоловік, ледве стримуючи себе.
– Та Світлана моя щось рознервувалася, ми з нею тут трошки посварилися, і вона пішла. А я залишився. Ось сидимо, про життя з Мариною балакаємо, пісні співаємо, на тебе чекаємо. Ти ж просив тебе дочекатися, – говорив Михайло спокійно і навіть не хвилюючись.
Марина ж у цей час мовчала. На запитання чоловіка про те, чому вона весь цей час не відповідала на дзвінки, тільки здивовано глянула на нього своїми великими блакитними очима.
– Ну просто як наївна дитина – подумав тоді Андрій.
– А я навіть не знаю, де в мене телефон. Зараз пошукаю.
Андрій почав сваритися.
– Ти що?! Облиш, Андрію! Нічого ж не було! Вона тебе любить! – намагався заступитися за Марину сусід, але сам у цей час потихеньку вже просувався ближче до виходу. – Так, не думав, що ти зовсім вже!
Андрій зібрав свої речі й поїхав на квартиру до матері. Сам подав на розлучення. Розлучили їх швидко, дітей не було, майно вони нажити не встигли. Марина хотіла йому щось сказати, дзвонила кілька разів, але Андрій навіть слухати її не став.
А через рік він зустрів Віру. І тут же ж одружився з жінкою, яка була на п’ять років його старша і вже мала своє житло.
Чи любив Андрій свою другу дружину? Йому здавалося, що так. Вона виявилася турботливою, з нею поряд було затишно та спокійно. Але те, перше, приголомшливе почуття, яке він відчував з Мариною, більше до нього так і не повернулося.
Андрій думав недовго. З роботи зателефонував Марині, щоб дізнатися, що відбувається.
– Так, – майже одразу відповів тихий і такий рідний голос. – Добре, що зателефонував. Чекаю на тебе сьогодні до вечора. Завтра буде пізно. Хочеш попрощатися, приходь. Адреса буде у повідомленні.
– Слухай, я хотів дізнатися… Стривай…
Марина поклала слухавку, а Андрій так і не дізнався про те, що з нею відбувається.
Через хвилину дзенькнула смс-ка. Там була адреса, за якою його сьогодні чекала Марина, щоб попрощатися з ним назавжди.
Андрій не міг дочекатися вечора. Працював абияк, не став навіть обідати. Хоч і вранці, окрім чашки чаю, нічого не зміг зʼїсти. У голові пульсувало лише одне слово – «попрощатися».
Щось трапилося, і нічого не виправити. І можливо, він винен у тому, що відбувається зараз з його першим коханням. І єдиним коханням, як він тепер зрозумів.
Андрій майже бігцем піднявся сходами на п’ятий поверх старенької панельної багатоповерхівки у центрі міста. Саме ця адреса була вказана у повідомленні. Хвилюючись і важко дихаючи від бігу сходами, він натиснув на дзвінок. За хвилину двері відчинилися, і Андрій побачив Марину.
Так, вона була худа, але не слаба. Чоловік це зрозумів одразу. Її очі були сповнені якимось новим живим світлом.
– Слава Богу! – не стримавшись, видихнув він. – Я вже думав, що тебе не стане…
Андрій зайшов слідом за Мариною до квартири, яка була орендована. Здогадатися неважко. Тут не було того домашнього затишку й тепла.
– Що з тобою? Чому ти написала, що хочеш зі мною попрощатися? – спитав Андрій, боячись дивитись на Марину.
Ставши дорослішою, вона розквітла і стала ще прекраснішою, аніж в молодості. Як хороше ігристе, зовнішність коханої жінки з віком лише виграла, набувши ті фарби, яких їй не вистачало раніше.
– Чому? Тому що ми ніколи більше з тобою не побачимось, Андрію. А я так не хочу… Мені треба знати, що між нами більше немає питань.
– А вони є? – Спробував здивуватися чоловік. – Стільки років минуло…
– Є. І ти знаєш це краще за мене.
Андрій сів на диван. Ноги чомусь відмовлялися його тримати. Марина сіла навпроти крісла.
– Я сподіваюся, що ти вже пробачив сам себе за те, що зруйнував моє життя? – запитала вона, дивлячись в очі Андрію. – І якщо ти хочеш попросити у мене за це пробачення, то зараз саме час. Більше такого випадку не будеш.
– Маринко, ну ти ж сама…
– Сама? Ні! Ні, і ти це знаєш краще за мене. Нічого не було. І не могло бути. Ти знав, ЯК я тебе любила. Не міг не знати, не відчувати, не міг не розуміти, що мені, окрім тебе, ніхто не потрібний. А без тебе і весь світ не милий.
– А ти, як так любила, як кажеш, могла б поборотися за мене. Пояснила б мені, знайшла б можливість. Гордість у мені зіграла тоді й ревнощі. І очі мої були заплющені. І серце закрилося тоді.
– Андрію, я сьогодні хотіла тобі дещо сказати, тому що більше ми не побачимося. Я завжди любила тільки тебе. Я однолюбка. Бувають такі люди землі. Я пробувала, чесно! Намагалася будувати життя з іншими чоловіками, і навіть гульбанити намагалася, щоб забути, і багато чого ще…
Про все не розповіси. Але до мене нічого не пристало. І нічого мене не захопило і не заманило. І я така сама, як десять років тому. Але ти ніколи не будеш зі мною. І тому я ухвалила рішення – я їду в далеку країну, за океан. Назавжди.
– Навіщо? – здивувався Андрій, який уже подумки перенісся в той час, коли вони були молодими й щасливими.
– Заміж виходжу. Я познайомилася в інтернеті із чоловіком. Ще два роки тому. Він приїжджав до мене вже кілька разів. Наполегливо кличе до себе. І ось тепер я їду до нього. Сюди я більше не повернуся. От і вирішила з тобою попрощатися.
Марина встала, підійшла до Андрія, поклала свою тонку прохолодну долоню на його плече. Чоловіка аж стрепенувся.
– Марино, ні! Не треба, прошу тебе! Не їдь! Пробач мені, пробач за все! – Раптом схопив цю руку Андрій і став її цілувати. Сльози зрадливо бризнули з очей. – Ні, не їдь. Я кину дружину, і ми будемо разом! Ми повинні бути разом, ти маєш рацію. Ми створені один для одного, Мариночко…
Саме зараз, коли він зрозумів, що назавжди втрачає кохану, у ньому прокинулося почуття власника.
– Перестань, Андрійку. Це все нісенітниці. Нічого не можна повернути назад. І нічого вже не змінити. І ти краще за мене це розумієш.
Вона сіла поряд, і від її запаху й такого близького тепла в Андрія закрутилася голова. Боже, він його не забув! Всі ці роки він пам’ятав цей рідний, хвилюючий, чарівний запах, який давно колись так зводив його з розуму.
– Марина …
Він їхав від неї за північ. Щасливий від набуття втраченої коханої жінки і нещасний від думки, що більше її ніколи не побачить.
Андрію було байдуже, що він скаже зараз дружині. Він розумів – все, що не скажи, буде брехнею. Отже, і говорити нічого не потрібно. Чи зможе пробачити його, хай пробачає, ні – справа тільки її.
Але Віра виявилася мудрою дружиною. Вона тільки спитала, що з Мариною. І почувши від чоловіка, що колишня дружина більше ніколи його не потурбує, тому що вийшла заміж і поїхала на інший кінець землі, була задоволена відповіддю.
А ось Андрій з того часу втратив спокій. Він так сильно сумував за Мариною, яка поїхала, що йому часом ставало несила.
Бідолашний чоловік ніяк не міг збагнути, навіщо їй це було потрібно – зустрічатися з ним перед від’їздом. Для чого вона була така ніжна з ним, так палко тримала його у своїх обіймах, такі слова говорила, які й зараз звучали у голові чоловіка.
Навіщо їй це було потрібно?!
І тільки згодом ця істина раптом відкрилася так ясно, що Андрій спочатку навіть здивувався своєму відкриттю.
Та вона просто помстилася йому!
Марина таким чином взяла реванш за те, що колись зробив Андрій, не повіривши в те, що вона йому не зраджувала, і зруйнувавши їхню сімʼю…
…Минули роки, Андрій із Вірою виростили дітей, дочекалися внуків.
Вони живуть міцною й дружньою родиною.
Але в пам’яті чоловіка ні, та й пролунає ніжний шепіт уночі?:
– Марино, де ти? Що з тобою? Чи щаслива ти? Моє єдине кохання…