Марина завжди вважала, що в них із Андрієм ідеальна родина.
Вони кохали одне одного, практично не сварилися.
Поява сина зблизила подружжя ще більше. На відміну від більшості чоловіків, про що розповідали Марині подруги, Андрій допомагав з малюком із самого його народження.
Купав, вставав вночі, даючи дружині поспати хоч трохи, гуляв із дитиною на вулиці.
Ніколи нічого не вимагав. Встигла приготувати обід – чудово. Не встигла – нічого страшного. У холодильнику на такий випадок завжди були вареники чи заморожена піца.
І те, що Марина помітно набрала зайвого, Андрію не заважало. Він розумів, що найчастіше це процес закономірний, і згодом його кохана обов’язково повернеться у форму.
Словом, жили вони чудово: будинок, кохання, затишок.
Ніщо не віщувало біди.
І раптом Марина помітила, що Андрій якось змінився по відношенню до неї.
Це виявлялося у дрібницях: не запропонував чашку кави, не поцілував у щічку, коли прийшов, не поцілував на ніч. Марина з подивом для себе наголосила, що вони з Андрієм взагалі цілувалися дуже давно.
Стежити за чоловіком вона почала після того, як капнула остання крапля.
В інтернеті Марина наткнулася на якийсь ролик, де сімейний спеціаліст впевнено говорила, що якщо подружжя не цілується, це перша ознака, що кохання пройшло. Потім перераховувалися затримки з роботи, відсутність уваги, походи з телефоном у ванну та туалет… Ще щось…
До кінця Марина слухати не стала. Їй вистачило, що вона вже почула. Все, про що говорив спеціаліст, кілька тижнів процвітало в її сім’ї.
Від подиву та розпачу Марина плакала цілу годину. А потім вирішила, що жити у незнанні та страшних здогадах – це не про неї. Вона дізнається, що діється! Нехай і не дуже порядними методами.
І Марина почала стежити за Андрієм. Ну як стежити? Вона ретельно вивчала історію переглядів у нього в ноутбуці, щойно з’являлася можливість заглядала в телефон.
Прочитавши в одному з повідомлень, що якийсь незнайомий їй друг призначив Андрію зустріч, Марина вирушила туди. Щось їй підказало, що вчинити треба саме так.
Прийшовши з сином на вказане місце (дитину не було з ким залишити), вона сіла подалі, в глибині парку, але так, щоб усе добре бачити. І побачила…
На зустріч із Андрієм прийшла симпатична, струнка, молода дівчина у міні-спідниці…
Збоку було очевидно: це не що інше, як любовне побачення!
Спочатку Марина хотіла підійти, влаштувати сварку, але раптом схаменулась. З нею ж дитина! Раптом він злякається? До того ж людей навколо повно…
Марина встала, вчепилася в колиску щосили, і, роблячи над собою неймовірне зусилля, граційно пішла геть.
Але пішла так, щоби Андрій її помітив.
І він помітив…
Побачивши дружину із сином, Андрій похолов. Чого-чого, але такого казусу він ніяк не чекав! Вони з Мариною жили на іншому кінці міста.
Чоловік миттєво забув про свою пасію, побіг за Мариною. Біг і думав: «Господи, аби вона мене не бачила!»
Наздогнав, спробував зобразити радість від несподіваної зустрічі, але Марина так на нього подивилася, що Андрій зрозумів: він попав!
Додому їхали мовчки. Потім мовчали цілий вечір.
Уклавши сина спати, Марина нарешті сказала:
– І? Що це було?
– Кохана, ти не так все зрозуміла, – заторотив Андрій. – Ця дівчина – моя колега, ми випадково зустрілися…
– А звати її – Віктор Мельник, – закінчила тираду чоловіка Марина, згадавши від кого було повідомлення.
Андрій застиг. Він все зрозумів: Марина копалася в його телефоні, можливо, і в комп’ютері… Яка ницість… Значить, вона знає… Боже! Що тепер робити?
Він зрадив дружині не тому, що розлюбив її, просто так вийшло. Думав, що «акція» буде разовою, але дівчина виявилася наполегливою. Ну, і закрутилося… Жодних почуттів там не було, адже Андрій любив тільки Марину, зате був азарт. І який!
Догрався…
– Марино, – Андрій підійшов до дружини ближче, – Спробуй мене зрозуміти. Це не кохання. Це… просто пригода. Ти ж знаєш, що для мене існує лише одна жінка у цьому світі. Це – ти… Будь ласка, пробач мені…
Андрій дуже сподівався, що його слова зворушать Марину, і вона обов’язково його вибачить. Вони ж не перший рік разом! Кохають одне одного! У них чудовий син!
А тут… якась інтрижка…
Андрій не схибив. Марина любила його і не хотіла втрачати. Просто не могла. Не уявляла, як вона житиме без нього.
І тому вибачила.
Принаймні спробувала пробачити…
Її вистачило на два місяці.
Але навіть ці два місяці стали для Марини випробуванням.
Вона більше не вірила Андрієві!
Варто було йому затриматися з роботи на десять хвилин або сказати щось не те, як у голові Марини починали миготіти нею ж придумані картинки, а всередині починала вирувати образа.
Зрештою Марина не витримала і подала на розлучення.
Андрій просив Марину не поспішати, клявся, що більше ніколи нічого подібного не станеться, що він любить її та сина.
Дружина не чула. Розлучення відбулося.
Не вірячи, що це таки сталося, Андрій пішов з дому в чому стояв. Квартиру і все в ній залишив дружині та синові.
І дав собі слово повернути Марину будь-що-будь.
Тепер вони жили начебто окремо, але майже разом.
Андрій щодня заїжджав до Марини після роботи. Казав, що хоче побажати синові добраніч.
У вихідні він приїжджав зранку і їхав пізно ввечері. Казав, що нудьгує за дитиною.
А сам так дивився на Марину… Чекав, що вона побачить, відчує, як йому погано без неї…
Вона, звісно, бачила. І внутрішньо тріумфувала. Переживає? Чудово! Сам винен!
Це було навіть приємно: відчувати себе господаркою становища, від одного слова якої залежить чиєсь щастя. Або нещастя. Вона думала, що так буде завжди.
Але минуло близько півроку, і Андрій став рідше приїжджати. Забігав спочатку на півгодини, потім на п’ятнадцять хвилин, потім взагалі став зустрічатися з сином тільки у вихідні (далеко не всі) і тільки на території своїх батьків.
А ще за півроку Андрій одружився.
Марина зрозуміла: це все. Тепер вона справді втратила чоловіка.
Незабаром Андрій разом із молодою дружиною поїхали до іншого міста.
Між ним та Мариною залишився єдиний контакт – аліменти.
Син поступово став забувати батька.
За два роки Марина вийшла заміж. Ігор був зовсім іншим, але теж люблячим і дбайливим. Відносився до сина Марини як до своєї дитини. Поява свого нічого не змінила.
І Марина нарешті заспокоїлася. Ненадовго…
Якось вона випадково зустріла Андрія. Він ішов, дбайливо підтримуючи під руку вагітну дружину.
Усередині Марини все обірвалося. Вона зрозуміла, що досі кохає колишнього чоловіка.
З того дня жінка втратила спокій. Як же вона шкодувала, що поспішала з розлученням! Погляд Андрія, сповнений благання про прощення, постійно стояв у неї перед очима.
Ну чому вона не вибачила його? Зараз все було б інакше! Вони були б разом! Швидше за все, народили б другу дитину.
А тепер… Тепер вона живе з людиною, яка її дратує. Причому, що далі, то більше…
Адже ще місяць тому вона думала, що їй вдалося покохати вдруге…
Що їй тепер робити? Невже розлучатися? А як діти? Її син так прив’язався до Ігоря, а молодший – так зовсім ні в чому не винен. За що вона має намір позбавити його батька?
Словом, Марина зовсім загубилася… Черв’ячок сумніву в правильності того, що вона накоїла, міцно влаштувався всередині.
На допомогу прийшла подруга. Вона знала про переживання Марини, співчувала їй і одного разу сказала:
– Знаєш, подруго, ти живеш у минулому. Те, що сталося, змінити неможливо. Щодо цього повно мудрих думок. Наприклад:
Хвилювання про втрачене – марне. Хто занадто часто озирається назад, легко може спіткнутися та впасти. Думаючи про минуле та мріючи про майбутнє, ви не живете у сьогоденні. Ти розумієш, про що я?
– Розумію, – зітхнула Марина, – все це я давно знаю, тільки від цього не легше.
– Це тому, що ти не застосовуєш ці перевірені істини на практиці, зациклилась на своїх сумнівах. Спробуй бодай. От побачиш – твоє життя зміниться.
– Добре, я спробую, – погодилася Марина, – тільки…
– Жодних тільки, – розсміялася подруга, – Скажи своєму черв’ячку – нехай заткнеться! І ще: тобі не здається, що ти даремно обожнюєш Андрія? Де гарантія, що після вашого примирення, він не став би звичайною гулякою, яких багато? Тож видихай, подруго! Стань вже, нарешті, щасливою!