– Кажуть, наш Ігор кралю знайшов, – поділилася новиною сусідка. – Навіть не віриться. Стільки років один жив! Я вже думала так один і залишиться. А тут на тобі!
– Та яку кралю, Ніно Сергіївно? – усміхнулася Віка. – У неї двоє дітей! І на обличчі років 40 намальовано! Такий, як Ігор міг і молодшу собі жінку знайти.
– Ну, не знайшов! А може, й не шукав. Мабуть зачепила… Він чоловік непростий, аби когось до хати не приведе. Ой, постривай, он вони йдуть…
Сусідки притихли.
До під’їзду наближалися цей Ігор – цікавий чоловік років сорока п’яти, з ним під руку мініатюрна жінка, навколо них кружляли хлопчик-підліток і дівчинка дитсадкового віку.
Ігор привітався, його супутниця привітно усміхнулася, діти, схоже, сусідок навіть не помітили.
Коли компанія зникла в під’їзді, Ніна Сергіївна здивовано вимовила:
– А я, здається, її знаю! Це дружина директора торгового центру!
– Та гаразд! – ахнула Віка. – Дружина? Ти не помилилась?
– Та ні, це точно вона! Якось я до нього ходила скаржитися на одну продавчиню, і ця жінка була в кабінеті. Вони розмовляли. І знаєш, так розмовляють лише із дружиною.
– Як?
– Він сварився на неї, ображав. Я суті не зрозуміла, але було дуже неприємно. Побачивши мене, директор замовк, а вона вискочила з кабінету.
– І відразу в обійми нашого Ігора! – уїдливо сказала Віка.
– Хто знає, може й не одразу. Це давно було.
– Яка різниця! Цікаво інше: навіщо йому жінка із двома дітьми? Такий чоловік! Не міг собі кращу знайти?
– Тебе, наприклад? – усміхнулася Ніна Сергіївна.
– А хоч би й мене! – з викликом промовила Віка. – Мав би власних дітей!
– Діти – це чудово, – Ніна Сергіївна уважно подивилася на Віку. – Шкода, що їхня наявність щастя у шлюбі не гарантує…
***
Андрій та Наталя познайомилися на ринку. Вона працювала у приватника, продавала взуття. Він працював адміністратором.
Молоді люди почали зустрічатись. Коли Наталка завагітніла, щасливі були обоє. Ні секунди не вагаючись, Андрій зробив коханій пропозицію, вони розписалися.
Жили добре, дружно.
Спочатку житло винаймали.
Згодом, коли Андрій став заступником директора, купили квартиру.
А потім, коли Андрій збудував свій бізнес, відкривши торговий центр, родина переїхала у великий особняк.
Збудував бізнес… Звучить просто. Насправді це була важка праця і досить тривалий час.
Андрій увесь час пропадав на роботі. Приходив вимотаний, стомлений. Наталка робила все, щоб вдома чоловік міг нормально відпочити, відновитись.
У жодних домашніх справах він, зрозуміло, не брав участі. Наталя все завжди робила сама.
Не скаржилася. Розуміла: Андрію потрібна підтримка, він старається заради сім’ї.
Траплялося, подружжя сварилося. Але ж швидко мирилися. Та й як інакше? Син підростав, уже готувався йти до першого класу. Все розумів! От батьки й намагалися бути для нього прикладом.
У день відкриття довгоочікуваного торговельного центру Наталка вирішила порадувати чоловіка ще більше: повідомила, що чекає на дитину.
Реакція Андрія її здивувала. Він ніби пропустив новину повз вуха.
Не зрадів!
Наталці навіть здалося, що він розлютився.
Увечері її хвилювання підтвердились. Андрій сказав, що друга дитина – це розкіш. Що йому зараз треба будувати будинок, а не займатися пелюшками. І що треба з цим щось робити.
«Щось робити» Наталя категорично відмовилася.
– Як знаєш, – кинув їй Андрій і до самого народження дочки поводився так, ніби ніякої вагітності немає.
Особняк збудували.
Наталя сподівалася, що в ньому розпочнеться новий, благополучний етап у житті їхньої колись дружної родини. Вірила, що стосунки з чоловіком, які розладналися, відновляться.
Що він нарешті зверне увагу на дочку, яка народилася проти його волі.
Нічого подібного не сталося.
А хаті, повній чаші, поступово ставало нестерпно жити.
Андрій чіплявся до Наталки постійно. Сварився, ображав. Казав, що вижене її «у чому мати народила»
– Хто ти така? – часто казав він, – Та ти без мене – нуль! Так що сиди й мовчи!
Наталя закривала очі на витівки чоловіка не тому, що кохала. Їй просто не було куди йти з двома дітьми.
Вона облаштовувала свій новий будинок, весь час щось робила, щоб відволіктися, не думати про погане. І продовжувала сподіватися на… диво. Мріяла, що кохання Андрія повернеться. Не могло воно зникнути назавжди?
Але час минав, а стосунки між подружжям ставали лише гіршими.
А тут ще далека родичка Наталки занедужала. Єдина.
Наталка, звичайно, взялася за нею доглядати.
Щодня їздила! Цілих півтора роки!
Андрій возити її відмовився одразу.
Сказав, щоб викликала таксі. Вона викликала.
Так Наталка познайомилася з Ігором.
Він підвіз її раз, другий, третій. Потім дав свій телефон і сказав дзвонити, коли треба.
І Наталка дзвонила.
Невдовзі їхні зустрічі стали щоденними. І не просто зустрічі. Ігор допомагав Наталі у всьому.
Поки вона займалася старенькою, він прибирав квартиру, готував якусь просту їжу.
Якось, коли Ігор привіз Наталку додому, він не втримався і поцілував її на прощання.
Вона розплакалася від несподіванки.
– Наталю, вибач, я не знаю, як це вийшло, – злякався її сліз Ігор, – Просто я… люблю тебе…
– Правда? – Вона підняла на нього повні сліз очі.
– Правда, – тихо промовив Ігор, – я розумію хто ти, а хто я… Але я так хочу, щоб ми були разом…
– Я теж, – прошепотіла Наталка…
Наступного дня Ігор під’їхав до будинку, завантажив у машину речі та відвіз Наталку з дітьми до себе додому.
Андрій зателефонував пізно, майже вночі. Він був злий:
– Де тебе носить? Де діти? Чому в будинку безлад? Бігом додому!
Інакше я за себе не ручаюся!
– Я не повернуся, Андрію, – твердо сказала Наталя, – я люблю іншу людину…
Андрій не повірив:
– Ти що, собі вигадала?
Наталка не відповіла. Відключила телефон.
Андрій подзвонив наступного дня. Говорив про розлученням, казав, що залишить без копійки та відбере дітей, сварився, що не пустить на поріг за рештою речей.
Наталка слухала мовчки. І знову вимикала телефон.
Так тривало кілька днів.
Потім потік сварок оновився:
– Ти проміняла мене на якогось таксиста?! Живеш у його будці? Чудово! Там тобі місце!
Ну, почекай, ти ще пошкодуєш!
Наталя на ці слова не реагувала. Жила своїм життям.
Її родички невдовзі не стало. Виявилося, що квартиру вона заповіла Наталі…
Та, коли вступила у спадок, почала її здавати: вона знову навчилася рахувати гроші.
Адже Андрій так і не давав їй ні копійки.
Але жінка не сумувала! Вона була як ніколи щаслива!
Андрій хоч і був на відстані, добре знав, як мешкає колишня дружина: добрі люди розповідали.
Її щастя не давало йому спокою.
І він вирішив поквитатися Наталі через дітей.
Несподівано почав обсипати сина подарунками. Дещо перепадало й дочці.
І хлопчик, який на той час уже був підлітком, спокусився. Заявив Наталі, що хоче жити з татом…
Наталка не стала сперечатися.
Не могла та й не хотіла.
Відпустила.
Андрій тріумфував! Син вибрав його!
За рік, ні слова не сказавши батькові, син повернувся до матері. У маленьку квартирку. З особняка.
Його, звісно, зустріли як рідного…
Не сказавши ні слова закиду.
Більше він до батька не просився і навіть відмовлявся розмовляти з ним по телефону.
Розібрався, що до чого.
Життя з батьком у його хоромах не витримало порівняння з невеликою квартиркою дядька Ігора, де всі любили одне одного.
***
– А в мене новина, – повідомила Ніна Сергіївна, зустрівши Віку. – Наталка з Ігором переїжджають до її квартири.
– Звідки ви знаєте?
– Так мені Наталка сказала. Там у них трикімнатна.
– Ну й правильно. Я взагалі не розумію, навіщо вони стільки років сиділи у двох кімнатах.
– Можливо й далі б сиділи, тільки обставини змінилися, – Ніна Сергіївна загадково посміхнулася.
– Які ще обставини?
– Поповнення у них очікується! Наталя вагітна!
– Та ви що? – ахнула Віка, – і навіщо їй це в такому віці?
– Ну, ти даєш, Віка! – Здивувалася Ніна Сергіївна, – вони ж кохають один одного! Розумієш? Кохають!