Алла та Сашко жили разом три роки. Якоїсь миті пара вважала, що так далі не може продовжуватися і нишком розписалася в РАГСі.
Так як їм було вже трохи за тридцять, було вирішено не влаштовувати жодних свят, а просто поставити родичів перед фактом.
– Ой як це розписалися?! Некрасиво вийшло. Син все-таки у мене єдиний, я мріяла, що його одруження пройде дещо по-іншому, – сплеснула руками Олена Ігорівна і ображено підібгала губки.
Жінка не лукавила. Вона, дійсно, мріяла про те, як буде у шикарній сукні стояти під ручку із сином.
А тепер, виходить, ніякого тобі весілля, жодної урочистості, бо молоді так вирішили.
– Мамо, ми вирішили не витрачатися на весілля через квартиру. Ти ж знаєш, що ми живемо на орендованій, довго так точно не може продовжуватися, – розважливим тоном промовив Сашко. – Ще трохи, і ми купимо своє житло.
Олена Ігорівна здивовано підняла брови. Вона й не здогадувалася, що пара всі ці роки збирала на свою квартиру.
Однак слова Алли змусили її усвідомити, що половиною суми погодився допомогти батько невістки.
Жінка знала, що батьки дівчини мали невеликий бізнес, тому вони могли дозволити допомогти дітям.
Олена Ігорівна, на відміну від сватів, не могла похвалитися такою щедрістю.
Вона багато років відпрацювала штукатуром-маляром, а потім, ближче до пенсії, влаштувалася на касу в супермаркет.
Те, що мати не могла допомогти синові у придбанні квартири, трохи пригнічувало жінку.
Вона заспокоювала себе тим, що її час ще настане.
Коли народитися онук чи онука, Олена Ігорівна вирішила, що допомагатиме молодій сім’ї сидіти з дитиною.
– Коли плануєте купувати? – поцікавилася жінка, якій не терпілося подивитися на квартиру сина.
– Наступного тижня, – повідомив Сашко, якому й самому хотілося якнайшвидше переїхати у власне житло.
Через десять днів пара стала власниками однокімнатної квартири у центрі міста.
На новому місці був лише один недолік: однокімнатна квартира була не новою і треба було робити ремонт.
– Я скажу, що треба купити! – закомандувала Олена Ігорівна, оглянувши масштаб роботи.
– Мамо, ти хочеш зробити нам ремонт? – здивувався Сашко дбайливості матері.
– Так, я теж хочу зробити свій внесок, а то якось незручно, що свати вклалися в покупку квартири, а я ні, – стала виправдовуватися жінка і почала перераховувати синові та невістці все, що потрібно.
Конфлікт інтересів виник, коли Олена Ігорівна зголосилася поїхати з молодим подружжям у будівельний магазин.
Там вона почала командувати й вибирати шпалери на свій смак. Всі пропозиції Сашка та Алли жінка рубала на корені.
– Ні, ці шпалери надто бліді й маркі, – з виглядом знавця пробурчала свекруха. – А ці надто темні. Ви ж не хочете жити у гробниці?
Якщо син заперечував, Олена Ігорівна надувала губи і строго зупиняла його зі словами:
– Я штукатур-маляр із тридцятирічним стажем, не треба мені говорити, що краще, а що ні!
У результаті молодим так набридло з нею сперечатись, що вони погодилися купити все, що вибрала мати.
У квартирі невдоволення продовжились. Жінка робила так, як вважала за потрібне, не збираючись враховувати той факт, що жити потім у цій квартирі не їй.
Іноді дрібна сварка розросталася до таких розмірів, що в Сашка ледь не уривався терпець, і він ледве стримувався від того, щоб не вказати Олені Ігорівні на двері.
Аллі щастило більше: дівчина завжди знаходилася на роботі і не бачила, як син і мати гарчали один на одного.
Проте вечорами вона виказувала чоловікові, який був у відпустці й допомагав матері з ремонтом, своє невдоволення з приводу шпалер, лінолеуму та інших моментів.
– Я вже з нею стільки разів сварився, що на пальцях не порахувати. Але вона настільки вперта, що вже немає жодних сил, – бурчав у відповідь Сашко, який сто разів встиг пошкодувати про те, що дозволив Олені Ігорівні брати участь у ремонті житла.
Зрозумівши, що зі свекрухою не впоратися, Алла з нетерпінням чекала, коли нарешті закінчиться злощасний ремонт.
Через півтора місяці з ним було закінчено, і пара нарешті могла з полегшенням видихнути.
– Приймайте роботу! – гордо промовила Олена Ігорівна, обвівши захопленим поглядом квартиру.
Алла та Сашко мимоволі перезирнулися. Їм ремонт квартири дався важко не лише морально, а й матеріально.
Від волі їх відокремлював лише один крок. Вирішивши відсвяткувати закінчення ремонту, хазяйка квартири накрила стіл.
На радощах трійця навіть трішки пригубила ігристого. Близько двох годин родичі просиділи за столом, і Алла помітила, що свекруха не збирається йти.
– Будете ще ігристого? – запропонувала невістка.
– Ні, я вдосталь напилася і наїлася, – Олена Ігорівна з задоволеним виглядом погладила живіт. – Таксі треба викликати й додому їхати. Але спочатку я хотіла б ось це.
Жінка витягла з кишені зімʼятий аркуш паперу і, поклавши його на стіл, розгладила руками.
Сашко глянув у папірець і застиг з курячою ніжкою в руці.
– Я тут учора підрахувала все і хотіла б отримати свою оплату, – Олена Ігорівна вказала на папірець.
На кухні запала тиша.
Жирними пальцями Сашко мовчки взяв списаний листок і почав бігати очима.
– Двадцять сім тисяч? – побачивши слово «Разом» наприкінці, перепитав чоловік.
– Так, це зі знижкою. Рідня все таки, – посміхнулася Олена Ігорівна.
– Почекай-но, коли я в тебе питав з приводу ремонту, ти відповіла, що хочеш зробити свій внесок, але так як грошей не маєш, то допоможеш працею, – розгублено промовив Сашко, якого слова матері дуже вразили.
– Ну так, все правильно. Я і так зробила вам знижку – внесла свій внесок. Просто ти мене, синку, неправильно зрозумів, – сором’язливо посміхнулася жінка. – Я ж працювала, робила у вас ремонт. А кожна робота, як ти знаєш, має бути оплачена…
Син і невістка здивовано перезирнулися. До їхніх планів не входила оплата Олені Ігорівні.
– Якби ти відразу сказала, що твоя праця платна, ми найняли б людей, як і хотіли, – не стримався від докору син.
Він з гіркотою подумав про те, що весь місяць терпів витівки матері і зважав на її думку, думаючи, що вона витрачає своє здоров’я і час на ремонт їхньої квартири.
– У нас поки що немає такої суми, – після кількох хвилин мовчання розвів руками Сашко. – Віддавати зможемо частинами.
– Мені хотілося б, щоб це сталося, якомога раніше. Я просто розраховувала на ці гроші, – натягнуто посміхнулася Олена Ігорівна.
– Ми віддамо завтра! – втрутилася в розмову невістка.
Вона вирішила позичити гроші у батька і розплатитися зі свекрухою. Дівчині хотілося якнайшвидше закінчити цю історію і забути про неї, як про поганий сон.
Наступного дня вона мовчки переказала Олені Ігорівні двадцять сім тисяч гривень.
«Якщо треба підремонтувати щось, то звертайтеся», – у відповідь відправила їй повідомлення свекруха.
Алла нічого не відповіла родичці, вона лише мовчки перехрестилася і дала собі обіцянку більше не зв’язуватися з цією жінкою…
…А коли через рік у них із Сашком народилася дитина, дівчина одразу ж відмовилася від допомоги свекрухи.
Вона переживала, що та потім виставить рахунок і скаже, що вони її не так зрозуміли…