– Все-таки ти нерозумна і романтична, як дитина, Оленко, – говорила Алла, збираючи пляжну сумку, – ну, як можна було розлучитися з хлопцем, навіть не обмінявшись номерами, якщо він тобі сподобався?
Олена дивилася на подружку підібгавши губи.
– Я й сама не знаю, як так вийшло. Тиждень зустрічей, а пам’ятаю цілий рік. А їхали ми тоді швидко, поспішали. Думала, що ще в запасі в мене хоч одне побачення з ним, на тій лавці… На нашій лавці… – тихо говорила Олена.
– Ти шалена! Така вродлива, розумна, і весь рік ні з ким не зустрічалася через нього! Знаєш, всі ці романи на відпочинку нічого не означають. Фух! Як морський вітерець. Зараз було добре і весело, а роз’їхалися – і забули, – вчила Алла подругу.
– Ну, він не поїхав. Він же ж місцевий. І тут у кафе на пляжі і працював… – відповіла Олена.
– Тим паче, нерозумна. У них у місцевих знаєш скільки таких курортних романів за сезон? Вони, напевно, й імена запам’ятовувати не встигають. А тим більше ти казала, що хлопець видний, молодий… – трималася свого погляду Алла, причісуючись біля дзеркала.
– Ну, не знаю. Він так дивився, як ніхто і ніколи… – зітхнувши відповіла Олена, – цей його погляд я всю зиму згадувала. Можна сказати – грілася…
– Ой, знову ти зі своєю романтикою. Ти вже доросла дівчинка. Ну, не можна ж вигадувати більше, аніж є насправді! Зрозуміло, що, дивлячись на тебе, він був у захваті: сімнадцятирічна вродлива дівчина, явно закохана. Чого не радіти? – говорила Алла, – але чи не думаєш ти, що він дотримувався тобі вірності весь рік сумуючи, коли ви навіть і про кохання не говорили, і не залишили свої дані! Місто наше воно, знаєш, велике. І його теж не маленьке…
– Я не знаю, але чомусь серце мені підказує, що я знову знайду його… – мрійливо сказала Олена.
– Ну, якщо й знайдеш, то він може тебе й не згадати. Тож не радій передчасно. І май гордість, не кидайся до нього першою. Можливо, він уже й одружений. Чи вже тоді був одружений? – запитала Алла, – а що?
– Ні… Він працював на пляжі весь день. Звільнявся тільки надвечір, і ми гуляли до ночі. Він навіть додому не поспішав, все просив мене ще побути з ним… От ми й сиділи подовгу на тій самій лавці, яку вже вважали нашою… Адже він мене вперше на тій лавці й побачив. Так ми й познайомилися… – Олена намагалася довести серйозність її почуттів і намірів хлопця.
Дівчата поспішали до моря. Вони приїхали у відпустку на два тижні й раділи теплу, сонцю, свободі.
На пляжі було вже багатолюдно, хоч тільки починався червень. Море, ще прохолодне, освіжало й іскрилося на сонці мільйонами золотих монет.
– Добре… – зітхала Алла, – а я ось так би лежала і лежала всю відпустку біля моря… Мені ніяких романів не треба, ні концертів, ні танців… До чого море люблю! Як подумаю, що всю зиму сидимо в офісі від дзвінка до дзвінка… І часом здається, ось взяла б і як твій цей знайомий із кафе на пляжі, і почала б працювати тут хоч офіціанткою чи кухаркою. А весь вечір та вихідні – на морі відпочивати…
– То хто ж не дає? Переїдь, і живи… А краще – заміж виходь за місцевого і буде тобі щастя, – засміялася Олена.
– Ні, місто так не відпустить. Це я так… Гаряча. Поки що не надихалася відпусткою. А весь рік тут навряд чи добре. Зима вона скрізь нудна, холодна і непривітна … – підвела підсумок своїм міркуванням Алла.
Вони купалися кілька разів, і, втомившись, пішли додому, на орендовану квартиру. Здалеку Олена помітила ту саму лавку в парку біля пляжу і показала її Аллі.
– Потім посидимо там, посумуємо, – відповіла Алла, – а зараз там люди. І я дуже зголодніла. Пора обідати.
Дівчата пішли додому. Але щоразу проходячи повз парк, Олена повертала голову до заповітної лавки, що завжди помічала Алла і посміхалася.
– Ну, спробуй його пошукати, що тобі? Сходи в те кафе… – порадила вона.
– Та ходила я вже. У перший же день, коли ти купалася… – тихо озвалася Олена, – але там мені сказали, що цього року цей хлопець тут не працює…
– Так може, його й у місті зовсім нема. Міг і поїхати, чи місце роботи зовсім інше вибрати… Забудь і не переживай. Відпочивай! – Алла поплескала подругу по плечу, – а чи не сходити нам на танці увечері?
– Ти ж не хотіла? – Відповіла Олена.
– Та я заради тебе. Ну, і сама б пострибала. Не лягати ж нам спати о дев’ятій годині? – З усмішкою сказала Алла.
Вони прямували до моря. Олена, як завжди, подивилася в бік лавки. Там не було нікого.
– Ти йди, – попросила вона, – я зараз тебе наздожену … Посиджу трохи, і наздожену.
Алла похитала головою і пішла повільно. А Олена повернула до лавки і скоро вже сиділа на ній, згадуючи як вони тут цілувалися всі вечори з Віктором …
Дівчина усміхалася своїм спогадам і подумала, а що вона зараз зробила б, якби він з’явився перед нею? Такий самий усміхнений, закоханий, гарний…
Вона не встигла придумати, як раптом відчула рукою щось дивне.
Вона глянула, що то й оторопіла.
То був напис: «Оленка»!
Дівчина аж стрепенулася. Вона дивилася на ці літери і була впевнена в авторстві. Тільки він міг надряпати так акуратно і досить помітно саме її ім’я!
Серце її затріпотіло, вона стала озиратися на всі боки, але нікого не було поруч. Та й кого вона хотіла зараз побачити тут?
Дівчина зрозуміла цей напис, як переживання Віктора, коли він сидів тут давно, чекаючи її приходу, а вона на той час уже мчала поїздом додому, так і не встигнувши попрощатися з ним і сказати якісь важливі слова.
Вона вдивилася в напис уважніше. Написано послання було давно, бо воно встигло обвітритися й потемніти. Але Олена дістала з сумочки пилочку для нігтів і почала теж «писати» ім’я: «Віктор» поряд зі своїм.
Вона ні на що не сподівалася. Тільки хотілося їй зараз, щоб їхні імена були поряд. Як пам’ять. І, може, колись і він, присяде на цю лавку і побачить, що вона теж пам’ятає його.
Зробивши діло, вона встала й пішла на пляж.
– Ну, як, полегшало? – Запитала Алла, насунувши солом’яний капелюх на очі, – а що ти так довго?
Олена розповіла про свою “знахідку” на лавці, і Алла здивувалася.
– Треба ж! Можливо, за рік він теж побачить цей напис. І залишить тобі відповідь. Так і переписуватиметеся, як первісні люди. Успіху. До речі, передавай йому й від мене привіт.
Вона засміялася, встала і пішла купатися. Але Олені було не до сміху. Вона все думала про Віктора, і їй було приємно, що він написав її ім’я на їхній лавці.
Тепер щоранку вона підходила до лавки і сідала на неї, щоб доторкнутися до написів. І одного разу, – о диво! – Дівчина помітила доповнення: між іменами стояв знак “плюс”, після імен знак “дорівнює”, а потім було серце. Олена плюс Віктор дорівнює кохання!
Олена аж засміялася. Але хто ж так міг пожартувати? Напевно, якийсь підліток увечері. Бо ж таке продовження напису таке передбачуване! Можна сказати, звична справа. Вона трохи посиділа і пішла до моря.
А коли ввечері того ж дня дівчата пішли в магазин, їхній шлях проходив через цей парк. Ще здалеку на лавці Олена помітила хлопця, що сидів сам, і він був приголомшливо схожий на Віктора!
– Ой, Алло, та це ж він! – Прошепотіла вона, хвилюючись і ховаючись за подругу.
– Ти тільки не перехвилюйся. Господи, аж побіліла, – злякалася Алла, – і одразу не підходь. Він нас не помітив поки, давай зайдемо ззаду…
– Та як я ззаду побачу, що це точно він? – Прошепотіла Олена.
– А ти підійди і закрий йому ззаду очі руками. Якщо відгадає, що ти – значить, він і точно пам’ятає. А якщо ні, або ти помилилася, то перепросиш, що переплутала. І все! – порадила швидко Алла.
– Та незручно якось! – шепотіла Олена, і руки її затремтіли.
– Іди і нічого не бійся. Заходь ззаду, як я говорю. І взагалі, ми обидві, здається, здуріли. Ну тебе. Коротше, чекаю біля цього дерева, – сказала Алла.
Олена зробивши гак, обійшла лавку, підійшла ззаду до хлопця навшпиньки і закрила його очі руками.
Серце її відчайдушно стрепенулося, і вона вже готувалася вибачатися, як раптом почула за мить голос Віктора:
– Олена? – Він поклав свої долоні на її руки і не відпускав, а потім різко обернувся і обоє ахнули.
Алла могла спостерігати, як ті зраділи. Олена перелізла до нього через спинку лавки, і він, підхопивши дівчину на руки, закружляв її.
– Господи, – прошепотіла Алла, – це й справді він… І є ще любов на світі… Але як вони могли знову знайти один одного? Незбагненно. Написи… Нісенітниця якась…
Вона вже йшла назустріч Олені і Вікторові, а ті все обіймалися і сміялися, і цілувалися, обмінюючись короткими фразами.
– Здрастуйте, шановний Вікторе, – Алла простягла йому руку для знайомства, – вітаю із зустріччю. І скажіть нарешті де ви навчилися писати такі листи? І вас не вчили у школі, що псувати міське майно недобре?
Всі розсміялися, а потім сіли, і Віктор розповів, як довго того літа чекав Олену, приходив сюди не раз, але її не було, і як він сумував, що так і не встиг з нею обмінятися номерами. Думав, що ще буде побачення.
– Але хто написав продовження після наших імен? Ти? – Запитала Олена.
– Ні, не я. Я писав тільки твоє ім’я, а потім побачив своє і знак плюс і серце. І все зрозумів, – відповів Вітя.
– Що зрозумів? – перепитала Олена.
– Що ти тут і що не забула мене, і любиш! – впевнено сказав Віктор.
Дівчата засміялися.
– А я так часто проходив повз, і згадував про нас. Я не забув тебе теж, Оленко, і вражений, що ти повернулася! Тепер я просто так тебе не відпущу! – Віктор тримав Олену за руку.
І було видно, як обоє раді зустрічі.
– То куди ти пропав з кафе? – поцікавилася Алла.
– А я тепер працюю в ресторані. У мене є диплом кухаря, стажуюсь, і там зарплата більша, і набираюся досвіду, – почав розповідати Віктор, – і живу поблизу, там же.
– Ось тепер ми візьмемо ваш номер телефону. І Олена, і я. Про всяк випадок, – серйозно сказала Алла, записуючи номер Віктора, – я бачу, вам є про що поговорити. Гуляйте, а я піду повечеряю і буду Олену чекати вдома.
– Вона мені як старша сестра, – сказала Олена Віктору, – і строга, і розумна, і добра.
Алла пішла додому, а щаслива пара так і залишилася сидіти на своїй лавці, наче магнітом до неї притягнута.
Вони обіймалися, розповідали один одному про себе, про все, що трапилося цікавого за рік, і обіцяли не втрачати один одного. Побачень їм відпустка відміряла вже зовсім небагато, але щовечора вони гуляли разом.
Коли відпустка дівчат добігла кінця, Віктор проводжав їх на вокзалі.
– Як тільки залагодиш усі справи, дзвони! І тримай мене в курсі, – просив Віктор, – я чекатиму.
Потяг рушив, і дівчата пішли шукати своє купе.
– Ну і що вирішили? – Запитала Алла, викладаючи вечерю на столик.
– Ой, поки мені треба закінчити навчання. А потім приїду сюди, до нього, – зітхнула Олена, – з батьками теж треба залагодити все, познайомитись. Це найголовніше. Але він у відпустку приїде до мене. Можливо, влаштується у нас працювати, щоб бути разом.
Так і вийшло. Після закінчення сезону Віктор приїхав до Олени і влаштувався працювати в кафе неподалік її будинку. Він винайняв кімнату, і вони часто зустрічалися.
Коли Олена закінчила навчання навесні, пара одружилася. Віктору вже на той час вдалося перейти працювати у ресторан. Олена теж почала працювати економісткою, і вони винайняли невелику окрему квартиру.
– А як же ж море? – Запитала при зустрічі Алла? – Хіба ти не мріяла жити біля моря?
– На море ми завжди можемо їздити відпочивати. Хоч кожну відпустку чи свято, і жити у батьків Віктора, вони тільки раді будуть, – засміялася Олена, – а заразом і посидіти на нашій щасливій лавці! Ти поїдеш із нами цього липня?
– Треба подумати… – посміхнулася Алла, – якщо лавка справді щаслива… Може й мені почати на ній сидіти?
– Не думаю, що наш випадок – виняток, подруго, – обійняла Олена Аллу. – І я тобі бажаю щастя й любові від щирого серця!