– Олексію, я просила тебе хліб купити! І де він?
Олексій так важко зітхнув, ніби його дружина Алла спитала щось дуже складне.
– Ну, я забув, – буркнув чоловік.
– Забув! – передражнила його дружина. – А ми тепер без хліба маємо їсти? І на сніданок на бутерброди нічого не буде.
– Між іншим, – почав підвищувати Олексій голос, – ти б і сама могла купити! Повз магазин додому йшла.
– Сама?! А що я ще маю сама робити?! Я і так кручусь, як білка в колесі! І попросила тебе зробити щось гранично просте: купити хліб! Сходи в магазин!
– Та нікуди я не піду!
– Ну, і сиди без хліба.
Такі сварки у родині Мельників траплялися нерідко. Точніше, як сварки, швидше, побутові суперечки.
Вже ні Олексій, ні Алла не звертали на них уваги. Вже через п’ять хвилин подружжя спокійно спілкувалося, забувши про той самий хліб розбрату.
Адже раніше все було інакше. Раніше Алла називала свого чоловіка «коханий», а він її «зайчик».
Одружилися вони сім років тому. Знайомі були ще з університету, але там якось не звертали один на одного уваги. А за рік після закінчення ВНЗ випадково зустрілися. Розговорилися, зрозуміли, що їм вдвох цікаво. І після цього Олексій покликав Аллу на побачення. А вона взяла та погодилася.
Так почався їхній роман. Вони були закохані, намагалися все робити один одному. Олексій міг серед ночі приїхати та привезти Аллі букет. А вона готувала йому смачні вечері і намагалася постійно здивувати.
Вони кілька разів разом відпочивали до заміжжя, і це був найкращий відпочинок. Олексій з Аллою зовсім не сварилися, їм було дуже зручно разом. Всі довкола вважали їх ідеальною парою. Та й вони так думали. Тому через рік відносин Олексій зробив Аллі пропозиції.
Після весілля якийсь час вони жили вдвох, а потім Алла завагітніла. На світ з’явився син Андрій.
І ось, власне, відтоді щось змінилося. Незначно, просто зникла та романтика і дика закоханість.
З’явилося багато проблем, багато турбот. Алла була замкнена у чотирьох стінах, і до чоловіка почалися якісь претензії. Пізно прийшов із роботи, мало погуляв із дитиною, купив не ті підгузки, бо зовсім не слухає свою дружину.
Але й Олексій не відставав. Постійно бурчав, що дружина завжди незадоволена, що вона його постійно завантажує. Вважав, що Алла розслабилася, нічого не хоче робити.
Сварки ставали частіше. Але коли синок пішов у садок, а Алла вийшла на роботу, стало краще. У Алли знову з’явилося якесь життя поза домом, і воно стало спокійнішим. Та й Олексій перестав бубнити, намагався допомогти.
Але час минав, а в сім’ї не відбувалося нічого нового. І Алла, і Олексій багато працювали, вибратися кудись із сином було складно, а бабусь-дідусів поряд не було. Ось їхній світ і крутився навколо їхньої невеликої квартири.
Якось вони навіть поїхали на море, але враження від відпочинку залишилося неоднозначним. Там вони сильно посварилися, бо з дитиною виявилося не так уже й чудово відпочивати. Знову з’явилися претензії одна до одної, Аллі здавалося, що чоловік мало допомагає, а Олексій думав, що Алла контролює кожен його крок.
Загалом, спільний відпочинок не виправив становище, а лише посилив.
Власне, відтоді вони так і жили. Щодня нова претензія, нова сварка. І обоє розуміли, що можна було все мирно вирішити, але втома, одноманітність і нудьга робили свою справу. Саме так вони вихлюпували свої емоції. А потім заспокоювалися і продовжували разом жити.
І Алла з Олексієм вже звикли до такої моделі поведінки. Можна навіть сказати, що вони так відводили душу, скидали напругу.
Не розуміли вони лише одного: все це чує і бачить їхній п’ятирічний син Андрій.
– А чого ви сварилися? – Зайшов він на кухню після тієї сварки через хліб.
– Ми не сварилися, – одразу промовила мама. – Ми розмовляли. Тато забув хліб купити, а я йому сказала, що треба бути уважнішими.
– Або самій купувати, – втрутився Олексій, не зумівши змовчати.
– Звичайно, я взагалі сама все можу робити, – єхидно додала Алла, накладаючи їжу, – а навіщо ти тоді мені?
– А я тобі заради хліба потрібний?
– Ну, ось знову. Ви сваритеся, – насупився хлопчик.
– Ні, синку, ми не сваримося. Ми так розмовляємо. Чоловік та дружина часто так розмовляють.
– А коли я одружуся, то теж так говоритиму з дружиною? – спитав Андрій.
– Ну, якщо вибереш ту, що схожа на твою маму, то так, – пожартував Олексій.
Алла кинула в нього рушником, але чоловік ухилився.
Ці розмови, які були для Алли та Олексія чимось особливим, для Андрія звучали серйозно. Він усе мотав на вус, запам’ятовуючи різні слова та вирази.
Але мама та тато про це не думали. Вони навіть не помічали своїх сварок. Але це було до певного моменту.
Одного дня Алла прийшла за Андрійком в садок. Як завжди, вона його квапила, щоб він швидше одягався. А то ще вечерю готувати треба.
Але тут несподівано її гукнула вихователька.
– Алло Сергіївно, можна з вами поговорити?
Алла ледве стримала важке зітхання. І так поспішає, то ще й вихователю щось треба. Напевно, гроші за щось проситиме. Або роль якусь просить вивчати. Аллі було простіше розлучитися з грошима, ніж сидіти з Андрійком вечорами, ледве стримуючи своє роздратування.
– Так, що таке, Наталю Федорівно?
Було видно, що вихователь наче збентежена. І Алла навіть напружилася.
– Розумієте, Андрійко дуже контактний хлопчик. З ним багато хто в садку товаришує.
Алла уважно слухала, чекаючи, коли прозвучить те саме «але».
– Але останнім часом ми почали помічати, що він почав сваритися з дітьми.
– Це діти, буває, – знизала Алла плечима.
– Справа не в цьому. Якби він сварився, коли був чимось невдоволений – це одне. Але він просто так розмовляє.
– У сенсі?
Вихователь зітхнула. Андрійко саме одягався, тому не чув їхньої розмови.
– Ось сьогодні він із Сонею почав грати в сім’ю. Вона сказала, що готуватиме їжу для нього та дітей, а він почав тут же сваритися:
– Швидше! Не бачиш, я втомився! А ти що, не купила хліба? Чому ти забула?
Алла почервоніла. Хотіла вона сказати, що не розуміє причин такої поведінки, але це було не так.
– Або вчора, – продовжувала Наталя Федорівна, – вони з Михайликом грали в машинки. І Андрійко тут же почав сваритися на нього. Говорив, що він надто повільно їде, що через нього вони запізняться. А коли Михайлик йому щось відповів, Андрій сказав, що просто не хоче з ним зараз говорити. І що хай Михайло спочатку заспокоїться, а потім вони продовжать грати.
Алла була вже як помідор.
– Зрозуміло, що він не сам прийшов до цього. Тут два варіанти: або у нього приклад такого спілкування перед очима, або він дивиться на якісь мультики, в яких таке спілкування – це норма.
– Я піду за ним, – тихо промовила Алла. – Вибачте.
– Ні, це ви пробачте мені. Просто не хотілося б, щоб Андрій з усіма у групі пересварився. З ним і так уже деякі діти не хочуть спілкуватись.
Додому Алла йшла дуже задумливою. Вона думала про те, скільки разів при дитині вони ось так з Олексієм сварилися. Для них це просто слова, а ось для їхнього сина – це приклад сім’ї.
Цього разу Андрійко біг додому навіть швидше за маму.
– Мамо, ти ж казала, що треба поспішати, – докірливо промовив він.
– А знаєш, синку, давай не поспішатимемо. Замовимо сьогодні піцу. А поки що просто погуляємо.
Андрій зрадів, хоч і дуже здивувався. Зазвичай від мами не дочекаєшся прогулянки після садка.
Увечері додому повернувся Олексій, готовий до нового словесного раунду зі своєю дружиною. Але Алла була напрочуд тихою, навіть нічого не сказала про те, що він забув викинути сміття. Спокійно налила йому чай, спитала, як пройшов його день. І, зрештою, Олексій не витримав.
– Щось сталося? Ти сама на себе сьогодні не схожа.
Алла навіть здригнулася. Як вийшло так, що її спокій та доброзичливість насторожують чоловіка? Коли вона стала такою буркотливою та озлобленою?
Алла зачинила двері на кухню, а потім все розповіла Олексію.
– І що робити? – Запитав він.
– Треба щось міняти.
– Але ж ми не зі зла… Ти ж знаєш, що я тебе люблю. А бубню так, за звичкою.
– Знаю. Але час цю звичку викорінювати.
З того моменту, як Олексію чи Аллі хотілося влаштувати сварку на рівному місці, вони згадували слова вихователя. І відразу передумивали.
А ще вони вирішили, що треба змінювати не лише стиль спілкування, а й життя загалом. У них зовсім немає позитивних емоцій, ось вони і використовують негативні на максимум.
Вони пообіцяли собі, що кожен вихідні будуть кудись усією сім’єю ходити. У кіно, у парк, у театр, у кафе – не має значення. Просто відвідуватимуть нові місця.
А ще щовечора п’ятниці вони влаштовували спільний кіноперегляд. Вибирали якийсь добрий фільм і дивилися його разом із сином. При цьому всі сиділи поряд, обійнявши.
Вони не помітили, як це перестало бути необхідністю. У їхній звичці з’явилися посмішки, з’явилося бажання допомогти іншому. Фраза «як минув твій день?» стала стандартною.
А ще вони перестали бурчати. Адже лягати спати у хорошому настрої виявилося дуже приємно.
Але найголовніше, що й син рівнявся за ними. Від вихователів більше скарг не надходило. Та й Алла була вдячна Наталі Федорівні, що не залишила такої, здавалося б, дрібниці без уваги. Що вчасно показала Аллі, як не треба жити.