– Аліночко, люба, я маю відрити тобі душу… – казала Марія Вікторівна, тримаючи руку невістки. – Чую, що скоро прийде мій час… Ти маєш знати правду. Хай і незлюбиш ти мене після цього.
Коли вона встигла стати Аліною, жінка не розуміла.
Зазвичай її свекруха єхидно називала невісточкою.
І то ще в кращому разі.
А тут раптом Аліночка! Хоча правду говорять люди – перед відходом людина змінюється, починає усвідомлювати свої помилки.
Напевно, саме це сталося з Марією Вікторівною.
Аліна працювала медсестрою в лікарні, куди її колишня свекруха потрапила із серцем. Судити про те, наскільки ситуація важка, жінка не могла, бо не була лікаркою, але говорили, що нічого хорошого очікувати не слід.
Зі своїм колишнім чоловіком Аліна не зустрілася жодного разу – або він не приходив відвідувати матір, або їм щастило випадково не зустрітися в коридорі.
Та й не було про що їм говорити… Він образив Аліну свого часу, тож вона бачити його не хотіла.
Все сталося, коли настав час народжувати. Чоловік не дуже радів думці про те, що у них буде дитина. Буркотів, що вони ще на ноги не встигли стати, а тепер йому доведеться працювати і утримувати сім’ю.
Аліна обіцяла, що придумає щось, може, якийсь підробіток зможе відшукати вдома. Вона не хотіла повністю сідати на шию чоловіка і планувала поєднувати роботу з доглядом за дитиною.
Мабуть, малюк тоді не потрібен був нікому, адже свекруха теж скоса поглядала на невістку і казала, що аж надто вона поспішає.
Коли Аліна потрапила у лікарню, їй вирішили робити кесарів, хоч і показань для цього раніше не було.
Жінка намагалася додзвонитися до своєї свекрухи, бо та працювала завідувачкою пологового відділення.
Аліна хотіла, щоб Марія Вікторівна заступилася за неї, адже показань не було, і ніхто не збирався робити їй кесарів раніше.
Боялася вона, що це буде недобре для дитини. Та й для неї теж…
Але слухати ніхто не став, а свекруха не відповіла на дзвінки.
Коли Аліна прокинулася після процедур, їй сказали, що дівчинки не стало… Не стало, мовляв, ще до процедур…
Це була найстрашніша новина, яку Аліна отримувала за своє життя.
Того дня якась частинка її самої зникла…
Стосунки із чоловіком відтоді зіпсувалися. Аліна не хотіла бачити його, а він звинувачував саме її в тому, що не зуміла вберегти малюка.
Свекруха теж підливала свою частку, і все закінчилося розлученням. Розлученням, у якому чоловік звинуватив її, Аліну.
І ось тепер Марія Вікторівна лежала в лікарні, куди Аліна влаштувалася працювати медсестрою, і потребувала догляду. А сина поруч із нею не було. Як і його нової дружини. Найімовірніше, жінка залишилася непотрібною своїм рідним…
…– Не кажіть нісенітниць! Ви обов’язково видужаєте! – постаралася втішити колишню свекруху Аліна, але та тільки відмахнулася.
– Та нічого вже не буде гаразд… Ти це й сама розумієш… Але жінка ти хороша. Жаль, що я це відразу цього не розгледіла і підтримала сина, коли він вирішив розлучитися з тобою. Ти маєш знати, Аліночко, що не просто так тобі кесарів зробили…
Серце тьохнуло.
Аліна здогадувалася, звісно, що все було не просто так…
Але все одно почути це на власні вуха було важко.
– І твоя дитинка жива! Підмінили її на іншу, якої не стало… А твою дитину, внучечку мою… Вашу донечку… Віддали в багату родину.
У вухах почало так свистіти, що захотілося кричати. Ноги ослабли, і Аліна ледь втрималася.
Вона дивилася на свекруху і бачила не немічну ослаблену жінку, а невідомо кого…
– Чому? – просто спитала Аліна глухим голосом.
– Андрійко не хотів дітей. Ти ж знала… Він ще сам на ноги не став, давав великі надії. Та ти знаєш, мабуть, що він багато чого досяг тепер. Дитина б завадила йому.
Він боявся, що ти почнеш вимагати аліменти, якщо вирішить розлучитися… Що нервуватимеш його, а йому треба було роботою зайнятися…
Він вмовив мене на це, віддати дитину і переконати тебе, що малюка не стало.
Ти сама подумай, я для сина все що завгодно зробити готова була, аби він став успішним…
От тільки лячно йти в інший світ з таким тягарем… Чи зможеш ти пробачити мені цю провину?
– Як ви могли? – прошепотіла Аліна.
Вона не знала, що робити, як бути, що сказати… Думки в голові губилися. По щоках текли сльози.
– Де? Де моя дочка? – запитала Аліна.
– У мене записник у тумбочці… Там на першій сторінці адреса… Тільки нічого вже зробити не вийде. Він дуже серйозна людина. Дуже багатий. Він не віддасть тобі дочку…
– Це ми ще побачимо! – сказала Аліна і почала тремтячими руками шукати блокнот.
Вона знайшла його, вирвала листок з адресою і поспішила вийти.
– Аліно, пробач мені… – хрипкуватим голосом звернулася до жінки Марія Вікторівна.
– Бог пробачить…
Аліна не хотіла більше бути поруч із людиною, яка так вчинила з нею, забрала із неї частину душі й розтоптала.
А ще в її голові пульсувало лише одне бажання – якнайшвидше побачити дочку.
Минуло вже п’ять із половиною років! Адже вона вже така доросла… Жива… Сльози лилися по щоках.
Аліна забігла у кабінет начальства і сказала, що їй треба піти. Вона не пам’ятала, як добралася до зазначеної адреси, але стоячи біля воріт величезного особняка розуміла, що просто так дитину забрати не вийде.
Потихеньку до неї стало доходити усвідомлення того, що і для дитини це стане важким випробуванням. Адже її дочка звикла вже до іншої мами. Але хоча б побачити її…
На ґанку особняка Аліну зустрів чоловік. Він був гарний, але в його погляді читалася порожнеча.
Десь із внутрішнього двору чувся дитячий спів, і серце рвалося туди… До дочки…
– Ви нянькою влаштовуватись прийшли? – запитав чоловік.
– Нянькою? – перепитала Аліна, дивлячись туди, звідки чувся дитячий голос.
– Хіба ні? – здивувався незнайомець.
– Сергій? – запитала Аліна, і чоловік кивнув. – Я прийшла не нянькою влаштовуватися, а по дочку…
Сергій миттєво побілів. Жовна на його обличчі почали рухатися.
Але вона не збиралася відступати.
– Це непроста історія… Вислухайте мене, прошу вас… – Аліна почала плакати і розповідати чоловікові про те, що трапилося з нею, про те, як найближча людина, чоловік, підмовив матір.
– Я ж не знала! Не знала, що моя дочка жива… Я до останнього думала, що її нема! Я так боялася… І ось тепер…
– Я не віддам вам доньку, – заходився хитати головою чоловік. – Вона все, що я маю. Катруся все моє життя.
Катруся…
Аліна стала ще дужче плакати, бо саме так і хотіла назвати свою дочку.
Вона вже ледве трималася на ногах. Не знала, як їй бути далі. І Сергій міг би виставити її… Та він продовжував слухати.
– Ходімо в дім, я пригощу вас чаєм і поділюся своєю історією.
Аліна кивнула, хоч серце рвалося туди, де була дочка, щоб побачити її.
Опинившись усередині будинку, Аліна з сумом усвідомила, що не зможе дати дочці таку саму розкіш.
Вона не могла дати їй всього того, що в неї було тепер. Чи буде щаслива донька з нею в її обшарпаній квартирці? Звичайно, вона віддасть доньці всю себе без залишку, але чи вистачить їй цього?
Краєм ока Аліна помітила шикарні лялькові палаци, швидше за все, у там була кімната для ігор Катрусі. Пройшовши на кухню і присівши за стіл, Аліна почала слухати історію хазяїна будинку.
– У дружини не могло бути дітей. Ми мріяли про дитину, а потім нам подзвонили з пологового будинку і сказали, що є здорова дівчинка, від якої відмовилася мати. Ми навіть не думали.
Відразу почали оформляти документи, і наш будинок наповнився щастям. Ми стали батьками. Коли Каті виповнилося три роки, не стало моєї дружини. Серце. Це був грім серед ясного неба – втрата з втрат…
Я досі важко усвідомлюю це, хоч минуло два з половиною роки.
А Катя постійно питає, коли матуся повернеться до неї з неба. Це дуже важко… Вона чекає на маму, але не на вас…
Серце тріпотіло. Аліна поставила склянку з чаєм, яку їй налив Сергій, і встала. Вона побачила через матове скло кухні дівчинку. То була вона. Її донечка. Її копія.
Аліна хотіла кинутися до неї, але трималася на тому, що не можна так зразу до дитини. Бо ж Катруся любить свого батька.
– Ви сказали, що вам потрібна нянька, – сказала Аліна рішучим голосом.
– Нянька, але не ви… Ви не зможете тримати себе в руках і контролювати емоції. Я не зможу вам довіряти. Раптом ви вирішите забрати дитину?
– Забрати? Ні! Я присягаюся вам! Ні! Я йшла сюди з бажанням забрати дочку, але тепер усвідомлюю, що в неї своє життя. Я не можу псувати життя дитини, але я благаю вас, дайте мені знаходитися поряд з нею. Прошу! Дозвольте стати нянькою!
– Я дам вам відповідь через два дні, – сухо сказав чоловік.
Весь цей час у Аліни серце було не на місці. Вона так хотіла обійняти свою малечу, поговорити з нею, подивитися в маленькі оченята… Було важко тримати себе в руках і почати вимагати повернути дитину.
Через два дні Сергій передзвонив і сказав, що він готовий піти на поступки, що перевірив Аліну, і якщо вона підпише договір, згідно з яким не посміє розповісти Каті про те, що вона її мати, то він погодиться прийняти її на роботу нянькою.
Аліна погодилася на все.
Коли все було готово, Сергій протягнув Аліні договір, а вона, не читаючи його, поставила всі необхідні підписи.
Того ж дня чоловік познайомив дочку із новою нянькою. Цей день став найщасливішим у житті Аліни. Спочатку чоловік дозволив їй працювати два через два, а через місяць наполіг на тому, що Аліна повинна звільнитися з лікарні і переїхати до них.
– Будете постійно доглядати Катрусю. Вона дуже симпатизує вам! – казав він.
Аліна навіть оплату не хотіла брати за роботу няньки, але Сергій наполягав і постійно посилався на договір.
Вона прибирала в будинку, готувала сніданок, обід і вечерю, прала і проводила багато часу з Катрусею. Так хотілося назвати її донечкою і пригорнути до себе, але не можна було…
…Минуло вісім місяців. Потихеньку Сергій відтанув. Він розумів, що Аліна не забере у нього дитину, а його серце почало тягтися до цієї турботливої жінки, над якою доля зіграла злий жарт.
Він усе частіше став спілкуватися з Аліною і запрошувати її прогулятися в саду. Вони мали багато спільних інтересів і чимало тих, які можна було обговорити.
Непомітно для самого себе Сергій розкрив своє серце для Аліни.
Ось тільки він гадки не мав, як вона відреагує на його теплі почуття.
У Аліни був день народження. Цілий день Сергій поводився так, ніби нічого не знає, а ввечері вони з Катрусею влаштували жінці сюрприз. Вони запросили її пити чай з тортом, і Катруся простягла жінці маленьку коробочку з бантиком.
– Тато розповів мені правду, – сказала Катя, ховаючи погляд. – Ти моя матуся, яка спустилася до нас із неба!
Аліна ахнула. Сльози потекли по щоках. Вона глянула на Сергія, а той усміхнувся куточками губ.
– Але мама і тато мають бути одружені. Правда ж? Тато хоче одружитися з тобою! Ти погодишся, матусю?
Аліна плакала.
Вона пригортала доньку до себе, вдихаючи запах рідної дитини, цілувала її і знову пригортала.
– Я люблю тебе! Дякую, що спустилася до нас, – усміхнулася Катруся. – Але ти не сказала, чи будеш одружуватися з моїм татом…
– Катю, – шикнув Сергій. – Заміж виходити за тата, ми ж кілька разів репетирували…
Аліна засміялася. Усі підхопили її сміх.
– Буду! Звісно, буду, – усміхнулася вона, продовжуючи обіймати дочку.
А Сергій приєднався до них і обійняв своїх принцес…