Аліна була вже на порозі, коли сестра вискочила з ванни.
– Алінко, ти вже на роботу?! – запитала вона.
– Так, – сказала Аліна. – А що сталося?
– Ой, слухай, я тут учора твої туфлі взула. Ну, знаєш, ті самі бежеві, на шпильці. І ось…
Аліна закотила очі. Ну звісно, як інакше?! Оксана і її вічні – «позич-поверну».
– І що з ними? – запитала вона.
– Та нічого особливого! – сказала сестра. – Просто каблук трохи той. Хитався щось, коли я йшла. Але я все виправлю, чесне слово! Ти не гнівайся, гаразд?
Аліна гнівалася. Ще й як! Але що толку? Мати все одно стане на бік молодшої. “Оксанка ненавмисне”, “Оксанка ще дитина”, “Оксанка виправиться».
Нудно й слухати.
– Гаразд, – буркнула вона. – Потім розберемося.
– Дівчатка, ви там що, сваритеся? – почувся з кухні голос матері. – Що сталося?
– Нічого, – відмахнулась Аліна. – Все нормально.
Вона вискочила за двері, не чекаючи продовження цієї розмови. У під’їзді пахло вогкістю й котами. Аліна скривилася.
Ось у Максима в під’їзді завжди свіжо – сусідка з першого поверху щоранку миє підлогу з хвойним ароматизатором.
Максим. При думці про нього в Аліни потепліло на душі.
Рік тому вона й уявити не могла, що іноді вечорами поспішатиме не додому, а до коханого чоловіка. Що кілька разів на тиждень прокидатиметься в його обіймах, снідатиме разом, а потім буде неохоче прощатися на порозі – йому до роботи близько, а їй доводиться виходити на годину раніше.
– Цікаво, він пам’ятає, що сьогодні я ночую в нього? – подумала Аліна, крокуючи до зупинки.
Телефон знову дзенькнув. На екрані зʼявилося повідомлення від Максима:
– Доброго ранку, соня! Як спалося? Не забудь, що ввечері у нас важлива справа!
Аліна посміхнулася. Пам’ятає вона! Коли рік тому вони познайомилися, Аліна тоді одразу відчула, що це її доля. І не помилилась.
– Привіт! – написала вона у відповідь. – Без тебе завжди сумно. Чекаю не дочекаюся вечора!
– Ти чого така щаслива? – гукнула її сусідка тітка Валя, яка вигулює свою собачку. – Сяєш прямо!
– Та так, – зніяковіла Аліна. – Просто гарний настрій.
– Ну-ну, – хитро примружилась сусідка. – Ми знаємо ці «хороші настрої». Максим твій коли вже зробить пропозицію?
Аліна почервоніла.
– Ой, тітко Валю, ну що ви таке кажете?
– А що ж тут такого? – здивувалася сусідка. – Рік уже разом. Пора б і про весілля подумати. Он, моя Оленка…
Аліна кивала, не вслухаючись. Їй і самій іноді хотілося натякнути Максимові, що пора уже… Але щоразу вона зупиняла себе. Раптом злякає? Раптом він вирішить, що вона надто наполеглива?
– Нічого, – подумала вона. – Усьому свій час. Головне – ми любимо один одного. А решта додасться.
Після роботи Аліна поїхала до Максима. Вона піднімалася сходами, перестрибуючи через сходинку. Ліфта не було, але вона звикла. На четвертому поверсі вона зустрілася із сусідкою.
– А, це знову ви, – сказала та, неприязно оглядаючи Аліну.
– Ніколи ні посміхнеться, ні пожартує, – подумала Аліна.
– Здрастуйте, Галино, – чемно кивнула вона.
– І що ти тут знайшла? – раптом запитала жінка. – Погуляє і кине тебе, як і всіх.
Аліна здивувалася. Та як вона сміє?!
– Вибачте, але це не ваша справа, – сказала вона.
– Ой, та годі тобі! – махнула рукою Галина Петрівна. – Я ж добра тобі бажаю. Ось згадай моє слово – кине він тебе. Він усіх кидає. Думаєш, ти єдина, кого він додому запрошує?
– Ви помиляєтесь, – холодно відповіла Аліна. – Максим не такий.
– Ну-ну, – хмикнула сусідка. – Поживемо – побачимо.
Аліна, не прощаючись, прошмигнула повз і забігла на п’ятий поверх. Руки тремтіли, коли вона натискала на кнопку дзвінка.
– Що трапилося? – запереживав Максим, побачивши її обличчя.
– Та так, нічого, – відмахнулася Аліна. – Твоя сусідка знову…
– А-а-а, – посміхнувся Максим. – Не звертай уваги. Вона просто не любить мене.
– Але чому? – здивувалася Аліна. – Всі інші сусіди тебе обожнюють. Он, Марія Іванівна з першого поверху каже, що ти молодець. А Петро Степанович взагалі тебе мало не в сини записав.
– Ну, може, я їй на килимок став, – пожартував Максим. – Або музику надто голосно вмикав. Хто її розбере?
Аліна насупилась. Щось тут було не так, але вона ніяк не могла вловити, що саме.
– Гаразд, забудь, – махнув рукою Максим. – Слухай, у мене тут таке діло.
– Яке? – насторожилася Аліна.
– Та нічого страшного, – поспішно запевнив він. – Просто в суботу мені треба зустрітися з другом. Важлива справа, не можу відмовити.
– У суботу? – перепитала Аліна. – Але ж у нас у неділю були плани.
– Я пам’ятаю, – кивнув Максим. – У неділю сходимо в ресторан. А в суботу я трохи буду зайнятий. Гаразд?
Аліна зам’ялася. З одного боку, річниця у неділю. З іншого – неприємний осад таки залишився.
– А що за друг? – ніби ненароком поцікавилася вона.
– Та ти його не знаєш, – відмахнувся Максим. – Давній друг, сто років не бачилися. Раптом з’явився, ну як тут відмовиш?
– Гаразд, – зітхнула Аліна.
– От і чудово! – розплився в посмішці Максим. – Ну що, по філіжанці кави?
Аліна кивнула, все ще занурена у свої думки. Щось не давало спокою. Але що? Вона ніяк не могла вловити цю думку.
– Агов, ти чого замислилась? – гукнув її Максим із кухні. – Ходи сюди, я тут тістечка купив. Спробуєш?
Аліна стрепенулася. Мабуть, просто втомилася. Потрібно відпочити на вихідних – і все буде добре.
– Іду! – гукнула вона. – Тільки руки помию.
На ранок Аліна спускалася сходами, занурена у свої думки. Раптом зі своєї квартири випурхнула Галина.
– А я на вас чекаю, – сказала вона, посміхаючись.
– Навіщо? – здивовано спитала Аліна.
– Правду сказати хочу, – змовницьки прошепотіла сусідка. – Про неочевидне.
Аліна закотила очі:
– Знову почалося. Ви можеш дати нам спокій?
– Не можу, – похитала головою Галина. – Совість не дозволяє. У Максима інша з’явилась.
– Що за нісенітниця! – почала нервувати Аліна. – Ви зовсім вже?
– Ой, не вірите – і не треба, – знизала плечима Галина. – Тільки номер залиште. Я фотографії надішлю – самі побачите.
– Які ще фотографії? – здивувалася Аліна.
– Які зроблю наступного разу, як він приведе її до себе, – заявила Галина.
Аліна сама від себе не очікуючи, продиктувала номер.
– Та нехай надсилає, – подумала вона. – Хоч посміюся.
До кінця тижня Аліна була втомлена, як ніколи. А ще треба встигнути на манікюр і до перукарні. у неділю треба бути гарною! Тож субота видалася метушнішою. Аліна й думати забула про розмову з Галиною.
Оксана повернулася за північ, прошмигнула до своєї кімнати, навіть не привітавшись.
– Дивно, – подумала Аліна. – Зазвичай вона така говірка.
Ранок неділі почався з гуркоту. Аліна, ледве відкривши очі, визирнула в коридор. Оксана, вбрана з голочки, намагалася безшумно вислизнути з квартири. Правда дорогою зачепила трюмо і тепер потирала лікоть.
– Ти куди так рано? – сонно поцікавилася Аліна.
Оксана стрепенулася:
– Ой, Аліно! Я тебе розбудила? Вибач, будь ласка! Я? А… Та я з подружкою на каву.
– О восьмій ранку? – здивувалася Аліна.
– Так, – зам’ялася сестра. – У нас важлива розмова.
І вискочила за двері, не чекаючи на відповідь.
Аліна знизала плечима. Та мало які у сестри розваги? Вона потяглася і вирушила назад у ліжко. За годину задзвенів телефон.
«Два нові повідомлення», – висвітлилося на екрані.
Незнайомий номер. Дві фотографії. Очевидно зроблені з вікна Галини.
Аліна відкрила першу і аж очі вирячила від побаченого.
На першому фото – Максим і Оксана! Вони заходили в під’їзд, з пакетами в руках. З одного стирчало ігристе, з іншого – чубчик ананаса. Друге фото – Оксана, гарно вдягнена, заходить у під’їзд Максима. П’ять хвилин тому.
Всередині Аліни піднялася хвиля гіркоти й образи, готова виплеснутися назовні.
– Ні, – твердила вона собі. – Цього не може бути. Просто не може!
Уява вже малювала картини одна гірша іншої. Аліна замотала головою. Але зрадницькі думки лізли і лізли.
– Як вони могли? – думала вона. – Як?! За що? Чому?!
Аліна заскочила у квартиру, наче ураган. Сльози застилали очі, але вона вперто витирала їх, не бажаючи показувати слабкість.
– Доню, що трапилося? – ахнула мати, визирнувши з кухні.
– Нічого, – сказала Аліна. – Абсолютно нічого.
– Та на тобі лиця немає! – застигла мати. – Що сталося?
Аліна раптом відчула, що злиться:
– Що сталося? Ти ще питаєш?! Твоя улюблена донечка, твоя Оксаночка – он що наробила!
– Оксана? До чого тут вона? – здивувалася мати.
– Нне сестра вона мені більше! Чуєш? Не сестра!
– Та що ти таке кажеш? Опам’ятайся!
– Максим! – вигукнула Аліна. – Максим мені зрадив! З Оксаною! У річницю! У наш із ним день! Усе! З мене досить!
Вона розвернулась і вискочила за двері, гримнувши ними наостанок.
Ноги самі понесли її у парк. Там, на далекій лавці, куди вони часто приходили з Оксаною в дитинстві, Аліна нарешті дала волю сльозам.
Телефон не затихав від дзвінків. Вона вимкнула його і кинула в сумку.
Вже темніло, коли Аліна почула кроки. Оксана.
– Аліно, – тихо покликала сестра. – Можна з тобою поговорити?
Аліна підвела голову.
– Про що? Про те, як ти відвела мого хлопця?
– Аліне, послухай…
– Ні, це ти послухай! – вигукнула Аліна. – Я ніколи, чуєш? Ніколи тобі цього не вибачу!
Слова зникли. Аліна закрила обличчя долонями і заплакала.
– Аліночко, – Оксана присіла поруч. – Благаю, дай мені все пояснити. Будь ласка!
– Що тут пояснювати? – гірко посміхнулася Аліна. – Я все бачила. Фотографії не брешуть.
– Брешуть! – вигукнула Оксана. – Ще й як брешуть! Поїхали, я тобі все покажу. Будь ласка! Я благаю тебе! Це моє останнє прохання у житті до тебе. Сестричко! Я викличу таксі, добре?
– Куди ми їдемо? – насупилась Аліна, коли таксі рушило з місця.
– Побачиш, – загадково посміхнулася Ксенія.
Машина завернула на подвір’я, Аліна впізнала будинок Максима.
– Навіщо ми приїхали сюди? – прошепотіла вона.
– Ходімо, ти все зрозумієш, – Оксана потягла її за собою.
Біля дверей квартири сестри зупинилися:
– Аліно, прошу тебе. Зайди й вислухай його. Я зачекаю тут.
Аліна зробила крок усередину. І застигла на порозі.
Вся квартира була прикрашена квітами й повітряними кульками. На столі улюблені страви. А серед кімнати, ставши на одне коліно, стояв Максим.
– Аліно, – промовив він тремтячим голосом. – Ти вийдеш за мене заміж?
Алина похитала головою.
– Що? – тільки й спромоглася сказати вона.
Максим підвівся і обійняв її:
– Вибач, що довелося все приховати. Оксана допомагала мені все купити й прикрасити, я б один не впорався. Я дуже хотів зробити сюрприз.
– Сюрприз вдався, – пробурмотіла Аліна.
У цей момент з вулиці долинув галас. Аліна кинулась до вікна. На подвір’ї Оксана сварилася з Галиною.
– Ану, припиніть! – відчинила вікно сусідка з першого поверху. – Галино, май совість! Усі знають, що ти закохана у Максима. Але це не привід галсувати на все подвір’я!
Галина, червона від сорому, кинулася геть із двору.
Аліна обернулася до Максима:
– Я подумала, що ти і Оксана…
– Хочемо, щоб ти була щаслива і приготували для тебе сюрприз, – посміхаючись, закінчив він. – Ти вийдеш за мене заміж?
Замість відповіді Аліна кинулася йому в обійми.
– Так! – прошепотіла вона. – Звісно, так!