– Мамо, це нечесно, – сказала Аліна, – бабуся казала, що ти маєш продати цю квартиру і розділити гроші навпіл між мною та Вікою.
– Я не відмовляюся, така розмова справді була, і ми з татом так і хотіли зробити. Але зрозумій: зараз ситуація змінилася. Ти ж бачиш: Віка виходить заміж, у них із Ігорем скоро буде дитина. Їм треба десь жити. Не колись потім, а прямо зараз. Тато з Ігорем до того, як Віка народить, має встигнути зробити ремонт. А ти поки що за свого Романа заміж не збираєшся. Ти живеш із нами, він – зі своїми батьками.
– Отже, для того, щоб отримати квартиру, я мала кинути університет, завагітніти і вийти заміж, як це зробила Віка, – сказала Аліна. – А ми з Романом теж вирішили одружитися, тільки не зараз, а через рік, коли закінчимо навчання і влаштуємося на роботу. Правда, я розраховувала, що отримаю свою частину грошей від продажу квартири бабусі, і ми зможемо взяти іпотеку. Але тепер, звісно, нам доведеться жити на орендованій та самим накопичувати на перший внесок.
– Не треба ображатись на сестру. Вона не винна, що так вийшло. Ти б повинна, навпаки, поспівчувати Віці: вона зараз має такий важкий період: вона не хоче брати академічний і просить, щоб ми всі їй допомогли – по черзі сиділи з дитиною, поки вона ходитиме на заняття, – сказала мама.
– Який академічний? Віка вже місяць не ходить на лекції. Через два тижні почнеться сесія, і якщо вона не з’явиться, її просто відрахують!
– Ось тут ти і зможеш їй допомогти: піди в деканат, поясни причину її відсутності – ти ж бачиш, як їй погано вранці. Оформи Вікторії академічну відпустку, – попросила мама.
– Я не можу це зробити за неї. По-перше, Віка навчається на іншому факультеті. І по-друге, вона має особисто написати в деканаті заяву та додати документи, що підтверджують причини, – відповіла Аліна. – І взагалі, я не на Віку ображаюся, а на вас із татом, бо це ви не виконали волю бабусі.
– Ну, знаєш, зрештою, мати заповіла квартиру мені, а що вона при цьому говорила, вже мало хто пам’ятає. Отже, я можу розпоряджатися своїм майном так, як вважаю за потрібне. А ми з батьком все обговорили і вирішили, що Вікторії квартира зараз потрібніша, – сказала мама. – Крім того, ще невідомо, чи вийдеш ти заміж за свого Романа чи ні. Мені він, до речі, не дуже подобається – жарти у нього якісь безглузді, весь час Віку зачіпає.
– А Ігор, звичайно, краще? – уїдливо помітила Аліна. – Він жартів взагалі не розуміє.
– Ну, принаймні, він вчинив благородно: не став відмовлятися від дитини і зробив Вікторії пропозицію.
– Мамо, шляхетно було б, якби він спочатку з Вікою до ЗАГСу дійшов, а потім дитину робив. І взагалі, я вважаю, що Віка поспішила – їй лише двадцять років, плюс до того ще вчитися треба три роки.
– Але Ігор уже працює! Він зможе утримувати сім’ю, – заявила мама.
– Він щойно закінчив коледж, працює лише два місяці, а йому ще й на службу йти, – нагадала Аліна. – Вікторії треба було про це подумати, перш ніж заміж виходити.
– Все, Аліна, ми цю тему закриваємо. Квартиру отримує Віка. Тобі, коли ти зберешся заміж, ми з батьком також допоможемо. Звісно, по можливості.
Але коли Аліна зібралася заміж за Романа, можливості допомогти дочці у батьків не було. Вони навіть на весілля не змогли прийти: у Віки тим часом занедужала донька, і мама переживала лишити їх самих. А батько не пішов.
Хоч і весілля, як такого, не було: Аліна та Роман розписалися та посиділи вдома у батьків нареченого з близькими родичами.
Віка, розглядаючи фотографії із одруження сестри, розчаровано простягла:
– Ну, у тебе і сукні білої не було! За фотографіями навіть не зрозуміло, що це весілля.
Аліна прибрала фотографії та не стала Віці нагадувати, що і сукню, і машини, і кафе їм з Ігорем оплачували батьки.
Аліна та Роман зняли кімнату у комунальній квартирі. Сусіди їм попалися нормальні – жінка з донькою та хлопець-студент. Роман почав працювати в тій же компанії, де до того два роки підробляв. Тільки тепер його взяли на повну ставку. Аліна теж знайшла роботу за фахом.
А в родині Віки та Ігоря не все пішло гладко. Поки не народилася Мілана – так Віка назвала доньку, все було добре. Але після народження дитини з’ясувалося, що ні Віка, ні Ігор до ролі батьків не готові.
Виявилося, що поява в сім’ї дитини – це не лише публікація на своїх сторінках у мережі милих фоточок типу «Я і моя крихітка», а й безсонні ночі, памперси, та інші «задоволення» перших двох років життя цієї «крихітки».
Батьки ще працювали – ні батько, ні мати не досягли пенсійного віку, тому вдень Віці доводилося справлятися самій. Іноді після роботи до неї забігала мама, тоді Віка могла трохи перепочити.
Ігор, приходячи з роботи, просив, щоб його було забезпечено вечерею та спокоєм. Жодної допомоги від нього не було. Якщо дружина дуже наполегливо просила його щось зробити, він міг піти, гримнувши дверима, і провести вечір з приятелями.
– Я працюю, утримую вас, тому маю право на відпочинок. Ти весь день вдома – невже сама прибрати квартиру не можеш?
Вихідні він теж часто відпочивав у компанії друзів – вони могли поїхати на рибалку або до когось на дачу, а то й просто ганяли на мотоциклах – Ігор мав спортивний мотоцикл.
У такі дні, залишившись із донькою одна, Віка дуже шкодувала, що поспішила із заміжжям, особливо коли дивилася на те, як безтурботно проводять час її колишні подруги-однокурсниці.
Минуло десять років
За цей час у сім’ях сестер сталося багато змін.
Аліна та Роман купили двокімнатну квартиру в новобудові – з великою кухнею та двома лоджіями. Щоправда, за неї треба було кілька років платити банку.
У них народилися близнюки – Петро та Павло. Хлопчаки вже ходили до дитячого садка, тож Аліна працювала.
У Віки та Ігоря народилася друга донька, але все інше було не так благополучно.
Віка не змогла повернутися до університету: спочатку одна дитина, потім друга. Друга донька – Катя – народилася слабенька, у садок майже не ходила, тому Віка не працювала. Однієї зарплати на чотирьох не вистачало.
Крім того, вчотирьох в однокімнатній квартирі було дуже тісно, а перспектив придбати щось просторішого не було.
Ігор тепер після роботи не поспішав додому – все частіше він проводив час із друзями чи по кілька днів жив у своїх батьків, говорячи, що вдома він ні відпочити, ні виспатися не може.
Якось мама прийшла до Аліни із серйозною розмовою.
– Аліно, дочко, треба допомогти Віці. Там того й дивись до розлучення, справа дійде. Живуть в тісноті. Загалом, ми з батьком вирішили нашу трикімнатну квартиру продати, собі купити двокімнатну, а різницю віддати Віці – нехай вони теж двокімнатну візьмуть. Ми вже й квартири приблизно вибрали.
– Ти хочеш, щоб я свою частку на тебе переписала? – Запитала Аліна.
– Так.
– Мамо, але мені гроші теж не завадили б – нам ще чотири роки кредит за квартиру платити. Тим більше, що Віці ви бабусину квартиру віддали.
– Аліна, я тебе прошу, будь ласка! Якщо Ігор зараз піде, із чим Віка залишиться? Адже вона навіть роботу собі нормальну не знайде – у неї ніякої спеціальності немає.
-Мені треба порадитися з Ромою. Ми такі питання вирішуємо разом.
— Звичайно, якщо за справедливістю, — сказав Роман, — то батьки повинні тобі віддати четверту частину, але тоді в них нічого не вийде. Вони собі не тільки двокімнатну, навіть однокімнатну на решту не куплять – може, студію десь. Погоджуйся, нехай між собою ділять, ми не збідніємо – виплатимо іпотеку, як і планували.
Батьки продали свою квартиру і ту, де жила Віка з родиною. Купили дві двокімнатні: Віці та Ігорю побільше, батькам – поменше та без ремонту.
Але сім’ю Віки це не вберегло – через три роки Ігор пішов та подав на розлучення. Але найцікавіше – він ще хотів отримати половину квартири – адже її в шлюбі купували. Довелося наймати адвоката та в суді доводити, на які кошти квартира купувалася. Тож нічого в Ігоря не вийшло.
Віка після розлучення вийшла на роботу – сіла за касу у сусідньому супермаркеті. Мама вже на пенсії і доглядає її дівчаток, коли Віка на роботі.
А одного разу мама прийшла до Аліни і принесла їй два заповіти – свій та батька. Там було написано, що свою частку у двокімнатній квартирі кожен із них заповідає синам Аліни.