– Мамо, ну скільки можна! – Аліна притиснула телефон плечем до вуха, намагаючись одночасно відкрити двері й не випустити пакети з продуктами. – Я ж сказала – ми з Андрієм поки не готові.
Ключ ніяк не хотів потрапляти в замок. Аліна поставила пакети на підлогу і нарешті впоралася з дверима.
– Ось саме так, що «поки що»! – голос матері звучав роздратувано. – Скільки можна зволікати? Тобі вже двадцять п’ять! У твоєму віці я тебе вже бавила.
Аліна закотила очі, заносячи пакети в коридор своєї крихітної однокімнатної квартири.
Цю «пісню» вона чула вже не вперше. Мати зовсім рознервувалася – кожна розмова зводилася до того самого.
– У нас все розраховано, – стомлено сказала вона, розбираючи покупки. – Андрій хоче, щоб у нас була хоча б двокімнатна. Щоб дітям було де жити.
– Ось про це я й говорю! – пожвавішала мати. – Ми з батьком усе обміркували. Ми переїдемо у твою квартиру, а ви з Андрієм – у нашу двокімнатну. І всім добре!
Аліна застигла з пакетом молока в руці.
– Мамо, я ж просила – давай не зараз! – благала вона. – Я трохи зайнята.
– Гаразд, – неохоче погодилася мати. – Але ти подумай про нашу пропозицію. Чим не варіант?
Аліна втомлено сіла на кухонний стілець. Бабусина квартира була маленькою, але затишною. Старенькі меблі, пожовклі фотографії на стінах, в’язані серветки на підвіконнях. Все дихало спогадами. Аліна любила цю квартиру. Тут вона відчувала себе захищеною, немов у коконі.
Телефон дзенькнув повідомленням. Андрій.
«Сонечко, я сьогодні затримаюся. Буду годині до восьмої».
Аліна посміхнулася. Щосуботи Андрій приїжджав до неї, вони разом готували вечерю, дивилися фільми. А в неділю він їхав до своєї бабусі в село – вона жила там зовсім одна, часто була слаба.
Коли Андрій вперше розповів їй про ці недільні поїздки, Аліна розтанула. Не кожен чоловік у наш час здатний так дбати про старших. Навіть мати, вічно незадоволена тим, що вони з Андрієм не поспішають із весіллям, із цього приводу не могла сказати нічого поганого.
– Хороший він у тебе, – зітхала вона. – Порядний. Такий не покине.
Аліна подивилася на годинник і стрепенулася. Настав час збиратися на роботу. У салоні краси, де вона працювала майстром манікюру, не любили запізнень.
Робочий день тягнувся повільно. У салоні чувся звичний коктейль запахів – лак, ацетон, арома-свічки, якими адміністраторка Світлана намагалася ці запахи перекрити.
Клієнтки одна за одною ділилися своїми історіями – хто про чоловіка, хто про дітей, хто про свекруху.
Аліна звично кивала, підтакувала, давала поради, що нічого не значили.
За три роки роботи вона навчилася бути ідеальною слухачкою.
Робота у салоні їй подобалася. Платили непогано, графік був зручний, та й колектив підібрався хороший.
Світлана, хоч і любила пліткувати, ніколи не робила цього за спиною. Старша майстриня Марина Петрівна ставилася до них по-материнськи, завжди готова була підмінити чи підказати. А вже постійні клієнтки взагалі стали майже подругами – ділилися потаємним, вітали зі святами, приносили частування.
– Ось і ще один плюс маминої пропозиції, – подумала Аліна, закінчуючи черговий манікюр. – Салон же ж поряд з маминою квартирою. А від моєї однокімнатної квартири добиратися цілу годину.
Але тут же ж обсмикнула себе. Ні, рано про це думати. Та й Андрій проти того, щоб жити у чужій квартирі, хай навіть і батьківській.
– Чоловік має сам забезпечити сім’ю житлом, – говорив він.
І Аліна в глибині душі була з ним згодна.
Згадавши про Андрія, вона посміхнулася. Сьогодні субота – то ввечері він приїде. Привезе, як завжди, щось смачненьке до чаю, розповідатиме про роботу, про своїх колег…
А завтра знову поїде до бабусі. Аліна його за це поважала – не кожен у наш час готовий віддавати вихідний заради літнього родича.
– Чого замислилася? – підморгнула їй Світлана. – Мабуть, знову про весілля мрієш?
Аліна тільки відмахнулася. З тих пір, як вони з Андрієм побралися, всі довкола чогось заворушилися – і подруги, і колеги, і особливо мама.
Усі питають – коли весілля? Чому тягнете?
А що тягти? Он збирають на квартиру потихеньку. Андрій на підвищення йде, скоро зможе взяти кредит…
– Аліночко, тут до тебе клієнтка без запису, – зазирнула адміністраторка Світлана. – Приймеш? Бо в неї якась термінова справа…
Аліна глянула на годинник – зʼявилося вікно між записами.
– Звичайно, клич!
На порозі з’явилася молода жінка – ровесниця Аліни, світловолоса, з гарними карими очима.
– Здрастуйте, – усміхнулася вона. – Вибачте, що без запису. Дуже треба привести до ладу руки, а моя майстриня занедужала.
Аліна окинула поглядом нову клієнтку. Щось у ній було… Приємне. Може, відкрита посмішка, може, манера триматися – без цієї властивої багатьом клієнткам зарозумілості.
– Проходьте, сідайте, – Аліна вказала на крісло. – Який манікюр плануєте?
День ішов до вечора, і вона відчувала втому. Руки трохи вже турбували – сьогодні було особливо багато клієнток.
Мабуть, всі вирішили привести себе до ладу перед вихідними.
Аліна знову подумала про Андрія, про майбутній вечір. Ось уже пів року вони зустрічалися тільки по суботах – він працював допізна, готував якийсь важливий проєкт, та й жив в іншому кінці міста.
– Нічого, – думала вона, дістаючи новий набір інструментів. – Ось назбираємо на двокімнатну, й одружимося…
Думки знову повернулися до ранкової розмови з матір’ю. Звичайно, пропозиція батьків була привабливою.
Переїхати в їхню двокімнатну квартиру, почати спільне життя з Андрієм… Але щось її зупиняло. Може, небажання бути зобов’язаною? Чи страх втратити свій маленький, такий затишний світ?
– А ви давно тут працюєте? – голос клієнтки, яку звали Ірина, вивів її із задуми.
– Три роки вже, – Аліна почала обробляти руки клієнтки. – Із самого відкриття салону.
– Це ж треба так збігтися, – пожвавішала Ірина. – Я теж три роки тому почала працювати. У школі, щоправда, не в салоні. Вчителькою молодших класів.
Почалася невимушена розмова. Аліна сама дивувалася, як легко спілкується із цією незнайомою дівчиною. Зазвичай вона трималася із клієнтками трохи відсторонено – професійна звичка. Але з Іриною чомусь хотілося говорити.
Вона спіймала себе на тому, що розповідає про квартирне питання, про плани на весілля, про суботні зустрічі з нареченим. Ірина слухала уважно, зрідка кивала, а в очах мелькав якийсь дивний вираз – чи то співчуття, чи то… Аліна не могла зрозуміти.
– А мій наречений теж усе турбується про квартиру, – зітхнула Ірина. – Каже, не можна сім’ю створювати поки нема житла. Ось ми і чекаємо…
Аліна мало не випустила пилочку. Треба ж як схоже!
– Ми з ним теж на вихідних бачимося, – продовжувала Ірина. – Він такий дбайливий, уявляєте – щонеділі їздить бабусю відвідувати. Вона в нього одна залишилася, слаба часто…
Щось неприємно заворушилося всередині. Аліна кліпнула, відганяючи непрохану думку. Чи мало є дбайливих онуків? Просто збіг.
– Бабуся в селі живе? – запитала вона, намагаючись, щоб голос звучав рівно.
– Так, – кивнула Ірина. – Далеко, звісно. Але він щосуботи ввечері їде і всю неділю там проводить. Зелене село начебто називається.
Аліна оторопіла.
– Ні, – твердила вона собі. – Ні–ні–ні. Цього не може бути!
– А як… – Як звуть вашого нареченого?
– Андрій, – просто відповіла Ірина. – Він не місцевий. Три роки тому перевівся сюди по роботі…
Далі Аліна не чула. Як у тумані вона дістала телефон, знайшла останнє селфі з Андрієм – вони фотографувалися минулого тижня, у неї вдома…
Ірина застигла на пів слові. Вона втупилась на екран телефону. Побіліла.
У кабінеті запала дзвінка тиша.
У двері квартири подзвонили – три короткі дзвінки, як завжди робив Андрій.
Аліна стрепенулася, поправила волосся.
– Відкрито! – гукнула вона, намагаючись, щоб голос звучав як завжди.
Клацнув замок. У коридорі почулися знайомі кроки, шарудіння пакета.
– Сонечко, я приніс тістечка! – пролунав життєрадісний голос Андрія. – Твої улюблені, із заварним кремом!
Аліна спохмурніла. Ще вчора від цього голосу в неї тепліло в грудях. А зараз кожне слово було неприємне.
– Я на кухні! – озвалася вона. – Ходи сюди, я тебе з деким познайомлю…
– О, у нас гості? – в голосі Андрія промайнуло легке невдоволення.
Він не любив сюрпризів.
Кроки наблизилися до кухні. Аліна затамувала подих.
Андрій переступив поріг і застиг від побаченого. Пакет з тістечками вислизнув із його руки. Обличчя побіліло, рот відкрився в німому подиві.
– Доброго дня, любий, – тихо сказала Ірина. – Не чекав?
Запала дзвінка тиша. Аліна дивилася на чоловіка, якого ще вранці вважала любов’ю всього свого життя, і не впізнавала його. Куди поділася його впевненість? Його чарівність?
– Я… Це не те… – забурмотів Андрій, задкуючи до дверей. – Я можу пояснити…
– Що саме? – Аліна відчула, як усередині здіймається злість. – Як ти два роки нас обох обманював? Як робив із себе дбайливого внука, а сам роз’їжджав між двома нареченими? Чи як планував наше весілля, обіцяючи одружитися з Іриною?
– Аліно, послухай…
– Ні, це ти послухай! – вона зробила крок до нього. – Забирайся. Зараз же. І не смій більше з’являтися у моєму житті. Ніколи.
Андрій перевів погляд з неї на Ірину, ніби сподіваючись знайти підтримку. Але та лише похитала головою:
– Прощавай, Андрію. І не намагайся нам дзвонити. Ні мені, ні Аліні…
Він постояв ще секунду, відкрив рота, ніби збираючись щось сказати.
Але під їхніми тяжкими поглядами тільки махнув рукою і вискочив з кухні. Гримнули вхідні двері.
Аліна знесилена сіла на стілець. Усередині було порожньо. Ні сліз, нічого – тільки дзвінка порожнеча.
– Чаю? – запитала Ірина після довгого мовчання.
Аліна кивнула. Чомусь саме зараз їй захотілося розсміятися.
– Здається, – сказала вона, дивлячись, як Ірина наливає чай. – У мене з’явилася найкраща подруга.
Ірина посміхнулася:
– У мене теж!