– А хто це там в машині сидить, добру годину вже, і не заходить? – Іван вкотре глянув у вікно.
Вони з друзями цього вечора вирішили відпочити чоловічою компанією.
Орендували котедж, на першому поверсі якого була сауна, на другому – місце для відпочинку з більярдом, караоке та іншими розвагами звичними для таких місць.
Іван не гульбанив, взагалі ніколи не гульбанив.
Надивився в дитинстві на батька, от і не хотів.
Хоча своїх дітей у нього не було поки що, та й дружини теж.
Тому, коли решта мужиків, попарившись в сауні, і випивши холодного пінного, а хто й чогось міцнішого, розімліли, йому стало нудно.
Ні, не можна сказати, що компанія складалася з гульвіс, ну зібралися мужики раз за три місяці відпочити, чому б не розслабитися?
Сашко, брат Івана, перший повеселів, зрозуміти його можна, дружина третього малюка чекає, він на двох роботах працює, щоб усе найкраще в сім’ї було.
Марина, його дружина, сварок з цього приводу не влаштовувала, попросила тільки Івана, брата в таксі посадити.
– Вдома я вже його біля під’їзду зустріну. Добре, завтра в нічну зміну йому, відіспиться, – посміхнулася вона у слухавку.
– Пощастило Сашкові з дружиною, – думав Іван – Мені б таку. І хазяйська й весела. Дітки всі під наглядом. І за грошима не женеться, скільки разів казала Сашку, щоб другу роботу покинув. Це він сам, щоб сім’ю порадувати…
Іван, хоч і був брата всього на два роки молодший, одружуватися не поспішав. Та й не зустрілася ще та, яка б у душу запала…
…– Та це за Валерієм дружина приїхала, – пояснив один із приятелів, дивлячись на автівку за вікном.
Іван озирнувся на того самого Валерія. Не вперше вони вже зустрічалися на таких ось парубоцьких вечірках, але друзями не були.
Валерій Івану не подобався: зарозумілий, похвалитися любить, а якщо зайвого хильне, що бувало практично завжди, починав правоту свою доводити, ледь не сварився.
Та й інші Валерія недолюблювали, то більше за старою пам’яттю кликали, вчилися колись усі разом. Та й бізнес свій Валерій мав з ремонту автівок, добрі знижки на друзям давав.
– Валеро, там дружина за тобою приїхала, – сказав Іван.
– А я передумав. Нічого, зачекає, – сміючись, відповів той.
– Хай зайде хоч, що сидіти в машині, – не вгавав Іван.
– А я тобі сказав, нічого! – Валерій почав закипати.
Іван зрозумів, що зв’язуватися з ним марно. Він вирішив діяти.
Заваривши чаю, чоловік вийшов надвір.
– Доброго вечора, – чемно привітався він з жінкою, що сиділа в машині.
На вигляд вона була років на п’ятнадцять молодша за чоловіка. Круглі очі на круглому обличчі злякано глянули на Івана, а потім на ворота.
– Дякую, – сказала вона і вийшла з машини.
Невисокого зросту, повненька, але все одно симпатична.
– Як він там? – запитала вона, приймаючи, кухоль з чаєм.
Іван знизав плечима:
– Їхали б ви поки що додому. Навряд-чи він скоро збереться.
– Не можна. Раптом вийде, а мене нема, – вона опустила голову. – Хвилююся, звісно. Діти вдома одні залишились. Старшому сім, а молодшій – три. Як би щось не наробили, – зітхнула вона.
– Їдь додому, – твердо сказав Іван, не помітивши, як перейшов на «ти». – На таксі добереться.
Вона мовчала. Не підводила очей, але й з місця не рушила. Ворота різко відчинилися, з них вивалився Валерій, що ледве йшов.
– Тобі хто дозволяє?! Розмовляє вона! – почав він, забираючи з рук дружини кухоль.
Наступної секунди чашка полетіла в бік паркану.
– Швидко в машину! – закомандував Валерій.
Жінка поспішила за кермо.
– А ти чого?! – Валерій підійшов до Івана.
Почалася сварка…
На шум вискочили мужики, підняли, обтрусили, посадили Валерія в машину.
Машина рушила.
– От нерозумна, Оленка, зв’язалася з цим, – сказав один із друзів.
– Може, не треба було його залишати з нею, – Іван провів поглядом машину.
– Самі розберуться, – махнув той же друг рукою.
Усі повернулися в котедж.
А Іван сів у машину і… Поїхав слідом за Оленою.
– Я тобі казав, що ти тільки моя? Казав? Твоє місце де? Отож бо й воно! – казав Валерій дружині, поки вона вела його від машини до під’їзду.
Що відповідала Олена, Іван не чув. Двері під’їзду зачинилися. Іван поїхав додому. Дорогою він все думав:
– Як же ж так? Невже можна таке терпіти?
Та й гарні очі Олени не виходили з голови.
Наступного ранку Іван, сам не знаючи чому, поїхав до будинку Олени.
Хотів переконатись, що з нею все добре.
Але сидячи в машині біля під’їзду він зрозумів, що витівка недолуга, ну не піде ж він справді до них додому?
Та й квартиру він не знав.
Тут раптом з під’їзду вийшла Олена, за руку вона вела дівчинку, слідом за ними поспішав хлопчик.
– Куди це вони? Субота, ні садочка, ні школи… – здивувався Іван.
– Олено, привіт, – гукнув її Іван, виходячи з машини.
Олена аж стрепенулася від несподіванки. Вона обернулася, впізнала Івана і швидким поглядом глянула на вікно, десь на третьому поверсі.
– Ти що? Не можна, – зашепотіла вона і поспішила далі.
Іван ішов за нею.
Завершувши за кут будинку, Олена зупинилася.
– Микольцю, погойдай Уляну, будь ласка. Я зараз, – Олена вказала головою у бік дитячого майданчика в сусідньому дворі.
– Чого тобі? – знову спитала вона, коли діти відійшли.
– Хотів переконатись, що з тобою все добре. – розгубився Іван.
– Переконався? Давай, бувай, – різко відповіла Олена.
– Олено, ти не подумай нічого, але якщо тобі потрібна допомога, ти скажи, я допоможу, – Іван не збирався йти.
– Нічого не треба, – наполягала Олена. – Іди!
Вона обернулася, щоб піти.
– Може, й справді, нерозумна, – пробурмотів Іван услід.
– Нерозумна? – Олена знову обернулася.
– Не знаю, навіщо тоді з таким жити? – Іван щиро не розумів.
– А ти знаєш, як я жила до цього? І що мене чекає, якщо піду від нього? Знаєш? – Олена дивилася на Івана.
Іван промовчав. Олена знову обернулася, щоб піти.
– Зараз ви куди? – запитав Іван.
– До подруги. Перечекаємо. Всі вихідні гульбанити буде, – вже спокійно відповіла Олена.
– Поряд живе подруга? – Іван все не міг відпустити її.
– Не можна мені машину без його дозволу брати. Доберемося з пересадкою.
– Давай підвезу, – запропонував Іван.
– Діти, проговоряться потім ще ненароком, – розвела руками Олена.
– Скажи, таксі викликала.
Дорогою Іван з Оленою не розмовляв. Спостерігав.
Олена, перевіривши, щоб дітям було зручно, дістала книгу і почала читати їм казку, щоб відволікти в дорозі. Діти слухали уважно, притулившись до неї з обох боків.
– Телефон мій. Дзвони, якщо що, – Іван дав Олені в руку клаптик паперу зі своїм номером, допомагаючи вийти з машини.
Олена не відповіла, але поклала папірець у кишеню.
Чим запала Олена Івану в душу, він і сам не розумів, чи шкода її просто було, чи очі зачарували, але всі вихідні і весь наступний тиждень вона не виходила у нього з голови. Ще приблизно через тиждень Олена зателефонувала:
– Привіт. Незручно просити, але ти не міг би мені трохи грошей позичити, гривень двісті. Валерій десь гуляє вже тиждень, гроші всі в нього, у мене було трохи на картці… Діти, їжу купувати треба, розумієш. І подруга у відпустку поїхала, недоступна. Більше й попросити нема в кого…
– Я все привезу, – відповів Іван.
За годину він стояв біля під’їзду із двома великими пакетами продуктів. Олена вийшла його зустріти. Очі її вкрили сльози. Вона намагалася не дивитись на Івана.
– Ось продукти і гроші, може, щось не те купив, – Іван передав Олені пакети і поклав у кишеню кілька купюр.
– Дякую. Я потім все віддам. Прийде, віддам, – Пообіцяла Олена.
– Не треба, – твердо сказав Іван. – Може, все ж таки розповіси мені?
– Потім, – Олена кивнула головою і зникла у під’їзді.
Увечері, коли діти заснули, вона знову зателефонувала Іванові. Історія її була невесела…
…Олена виросла в селі, в сім’ї, де окрім неї було ще четверо старших братів та сестер.
Батьки гульбанили. Діти були надані самі собі. Часом і поїсти нічого було. І діла нікому не було.
Старший брат, як тільки йому виповнилося вісімнадцять, подався до міста.
Олена його більше ніколи не бачила. Чула, що проблеми мав, але що саме не знала.
Старша сестра просто одного разу не повернулася додому, не з’явилася через тиждень, але батьки навіть не схаменулися – одним ротом менше.
Другий старший брат поїхав, коли йому було шістнадцять. Його вже не стало.
Це Олена потім дізналася, один із приятелів брата розповів.
Так згодом Олена залишилася сама. Одного літа вона продавала біля дороги гриби, зібрані нею в лісі, щоб хоч трохи підзаробити.
Тут її і примітив Валерій. Невисока, худенька.
Пожалів, грошей дав, набагато більше, аніж ті гриби коштували. Потім ще раз приїхав, знайшов її на селі, і ще.
Олені здавалося, що він її розуміє, шкодує. Любить…
Довго вмовляти її не довелося, Олена поїхала з Валерієм ще до кінця літа.
Спочатку жили непогано. Олена не могла сказати, що любила Валерія, але все-таки була йому вдячна. Та й він спочатку був спокійний.
Не минуло й року, народився Миколка. У турботах про сина, Олена і не помітила, що ставлення чоловіка до неї змінилося.
Він все частіше був роздратований. Далі почав пропадати тижнями. Олена розуміла, що в нього інші жінки, але заперечити не могла – куди їй з дитиною, без грошей, освіти?
Потім Олена завагітніла вдруге. Після пологів трохи погладшала. Тепер, до всіх інших докорів чоловіка, і це додалося:
– Скажи спасибі, що я з тобою живу.
Хоча Валерій навіть розмовляти з іншими чоловіками їй не дозволяв.
– Тепер скажи, як мені не жити таким життям? Піду, він і дітей забере. Це він мені вже чітко дав зрозуміти. Адже в мене нічого немає. Нікого немає.
Іван після недовгого мовчання сказав:
– Все одно не можна так. Вихід обов’язково має бути, — потім трохи помовчав і додав:
– У мене в селі тітка живе, старенька вже. Збирай дітей. Завезу вас туди. Ти за тіткою придивишся, вона за вами. Про тітку лише брат із дружиною знають, але вони не видадуть. Там він вас не шукатиме, а потім придумаємо щось.
– А школа як же ж? – занепокоїлася Олена.
– Поки доведеться без школи. Забереш документи, скажеш, нової школи ще не обрали. А то ниточка потягнеться. Потім надолужить.
Олена ще трохи відмовлялася, а потім погодилася.
Вже наступного дня Олександра Петрівна, тітка Івана, зустрічала гостей.
– Тітко Лесю, ти не хвилюйся, грошей я дам, – шепотів на вухо тітці Іван, поки Олена з дітьми розбирали речі.
– А я й не хвилююся. Не пропадемо, – тітка Леся була рада новій компанії.
Бабусею вона була жвавою, веселою, нудно їй було одній, але так уже склалося, що своїх дітей не було, добре хоч Іван часто відвідував.
– Оленко, ви розташовуйтеся, а я кожні вихідні відвідувати буду. Телефон відключи, потім новий привезу, поки через тітку Лесю зв’язок, – прощався Іван.
– Дякую тобі, – подякувала Олена, дивлячись, з яким захватом малеча, під керівництвом тітки Лесі вже будували снігову гірку. – Піду допомагати, – Олена вперше посміхнулася.
– Посмішка їй дуже личить, – відзначив Іван.
Валерій повернувся додому ще через чотири дні.
Зрозуміло було, що з Оленою нічого не сталося, що вона просто пішла від нього.
Єдина подруга Олени нічого про це не знала. Більше питати не було в кого. Валерій сердився, але вдіяти нічого не міг.
Іван, як і обіцяв, приїжджав кожних вихідних. Його зустрічали щасливі очі та посмішки. Тітка Леся, наче помолодшала від нових турбот, на щоках у діток з’явився рум’янець, від свіжого повітря.
А Олена… Щастя Олені дуже личило… Іван все довше тягнув з від’їздом, не хотілося прощатися.
– Мені ж у селі подобалося, куди більше, аніж у місті, – згадувала Олена. – Нізащо б не поїхала, якби… – Олена на секунду скривилася. – Ти знаєш, я ж роботу знайшла. Там на краю ферма є маленька, помічники потрібні. Зарплату невелику обіцяють, але все ж таки краще аніж нічого.
– Ти б, Іванку, і нам до весни купив козу, – вклинилася в розмову тітка Леся. – Хлопцям молочко.
– І то правда, – погодився Іван.
І на весну привіз молоденьку кізочку і з десяток курчат. Захопленню дітей, які крихітних курчаток лише на картинках бачили, і тітки Лесі, яка раніше, коли була молодша, тримала невелике господарство, не було меж.
– І мені в селі подобається. Виїжджати не хочеться, як приїду. Та й інша причина є, – зізнався Іван, дивлячись у стіл, коли вони з Оленою залишилися самі на кухні.
– Не їдь, – просто відповіла Олена і поклала йому на руку свою долоню.
Через два роки щасливі Іван з Оленою чекали на третю дитину, мав бути хлопчик. На той час Іван продав квартиру в місті, зробив прибудову, до будинку тітки.
І робота для нього у селі знайшлася.
Олена розлучилася через суд. Валера сварився, звісно, приїжджав з розбірками, та толку?
Олені тепер переживати не було чого. Вона знала, що у їхньої великої та дружної родини попереду тільки щасливе майбутнє…