– Ну що скажете? Він вам сподобався? – Нетерпляче поцікавилася Віра, тільки-но за її нареченим зачинилися двері. – Погодьтеся – він просто чудовий! З ним я буду як за кам’яною стіною!
– Це твій вибір, – трохи байдуже знизала плечима Галина, мама дівчини. – На личко симпатичний, ввічливий, цілеспрямований. І якщо він справді заробляє стільки, скільки сказав – то він добрий претендент на роль чоловіка. Але вирішувати все ж таки тобі.
– Я знала, що ти підтримаєш мене! – Як лампочка засвітилася дівчина. – А ти що скажеш? Хочу почути чоловічу думку.
Леонід на це лише посміхнувся. Чоловічу думку вона почути хоче… А як же! Наче вона хоч раз до нього прислухалася!
– Самозакоханий, егоїстичний, розважливий, ось який твій Віктор. Ти надто його ідеалізуєш і не бачиш очевидних недоліків, – спокійним тоном промовив чоловік. – Вийдеш за нього заміж – і за кілька років пошкодуєш.
– Ну, звичайно, а ти в нас знавець людських душ! – образилася Віра. Дівчина дуже не любила, коли хтось не погоджувався з її вибором.
– Та більше тебе знаю, ти ще зовсім дитина, не дивлячись, що двадцять років виповнилося. Судячи з твого кола спілкування, в людях ти взагалі не розумієшся. Тож не роби необдуманих вчинків.
І Леонід мав рацію. Друзі дівчини дуже часто виявлялися не найнадійнішими людьми, зраджували, обманювали… Віра має лише одну справжню подругу, яка в цьому питанні поділяє думку чоловіка.
– Я? Я не розбираюся? Та що ти говориш? – дівчина завелася і тепер так просто не заспокоїться. – Та навіщо я тебе взагалі питаю? Хто ти такий? Черговий мамин кавалер, який, щоправда, затримався найдовше. Ти мені ніхто! І командувати мною права не маєш!
– Я тебе з п’яти років виховував, – крізь зуби промовив Леонід. – Уроки з тобою вчив, на прогулянки водив, поради давав. І тепер виявляється, що я тобі ніхто? То чому ж ти весь цей час мене татом називала?
– Так мені казала мама, от і все! Батько в мене є свій, – дівчина підібгала губи, згадуючи чоловіка, який подарував їй життя. – Так, він дуже ненадійна людина, якій я ніколи особливо і потрібна не була, але все ж таки! Він мій батько, а не ти. Ти для мене абсолютно чужа людина.
Звичайно, насправді Віра так не думала, просто була надто ображена реакцією на свій вибір. Леонід для неї справді заміняв батька, хай і не удочерив офіційно. Ось тільки чим старшою ставала дівчина, тим більше у неї було претензій до нього.
Пізно не повертайся; з цією компанією тобі не по дорозі; вчи уроки… Вимог ставало все більше, і вони ставали все суворішими. Подружка говорила не приймати близько до душі, адже так роблять усі батьки, у цьому проявляється турбота та переживання. Але Віра їй не надто вірили, дівчина вважала, що її свободу обмежують. Причому це робить той, у кого найменше прав.
Адже мама так не поводилася! А вона теж переживала і хвилювалася, але давала жити так, як захоче Віра. І за це дівчина матір дуже любила.
– Чужий, кажеш? – тихо перепитав чоловік. На ньому просто обличчя не було! Миттєво зблід, плечі опустилися, очі згасли… А він справді вважав Віру своєю дочкою! І тільки через неї досі жив з Галею, а так давно розлучився б, благо приводів було достатньо. Адже дівчинку було шкода… Матері вона була зовсім непотрібна. Нагодована, одягнена, іграшки є – цього для Галі було цілком достатньо.
– Так, чужий! – вигукнула дівчина, але на вітчима поглядала з якимось хвилюванням. Стан чоловіка викликав переживання.
– А що ти так дивишся? У якомусь сенсі вона має рацію, – знизала плечима Галина. – Ти міг би стати їй рідним, якби удочерив. Але ти цього не зробив…
– Добре. Якщо я вам чужий, такий ось із себе поганий, то вважаю наше подальше спільне проживання недоречним, – Леонід важко підвівся, похитнувся, але рівновагу втримав. – На розлучення я подам сам, у вас є доба, щоби зібрати всі свої речі. Це все-таки мій дім.
Чоловік пішов у гостьову спальню та зачинив за собою двері на замок. Він нікого не хотів бачити, бо сьогоднішній вчинок дівчини, яку він вважав за доньку був для нього надто важким. Ось так вкладай душу в людину.
Галина намагалася достукатися до чоловіка, намагалася переконати його не ухвалювати поспішних рішень. Навіщо розлучатися? Вони ж так добре жили останні п’ятнадцять років! Через пару не розумних фраз руйнувати сім’ю?
Але чоловік був непохитний. Розлучення. Дружину він давно не любив, відколи піймав у досить однозначній ситуації. А дочка… Після її слів усі почуття зникли. Він так намагався стати чудовим батьком! А виявилося, його за батька й не рахували. Так, дядько чужий…
**********************
Розлучення пройшло тихо і швидко. Галині довелося повернутися до своєї старої квартирки в не найблагополучнішому районі. Вірі там, звичайно, не сподобалося. Звикнувши жити в хорошому будинку, у власній кімнаті з якісними меблями, вона не змогла змиритися з убогими умовами і швидко вискочила заміж. За того самого Віктора.
Ось тільки через рік дівчина зрозуміла, що вітчим був правий. Після весілля Віктор змінився. Перестав говорити компліменти та дарувати подарунки, не поспішав обсипати дружину грошима, навіть навпаки, наполягав, щоб вона якнайшвидше знайшла собі роботу. І це при тому, що вона ще вчилася.
Далі стало лише гірше. Віра вирішила, що зможе виправити поведінку чоловіка, народивши йому дитину. Ось тільки Віктору діти були не потрібні і сварки ставали лише частіше. Нарешті дівчина не витримала і, зібравши всі свої речі, покинула квартиру чоловіка.
Повернутись їй довелося до матері, в ту саму маленьку квартирку. Галина була м’яко кажучи незадоволена сусідством з маленькою дитиною і зайнявши ультимативну форму попросила дочку з’їхати. Куди? Це вже проблема Віри. Вона свій обов’язок виконала – виростила, вивчила. Далі нехай сама крутиться. Єдине, жінка допомогла грошима спочатку. І то сказала не звикати.
Що залишалося Вірі? Працювала на віддаленні, адже в офіс вийти вона не могла, дитині було лише вісім місяців. У садочок у такому віці не беруть, а бабуся допомагати відмовляється!
Ось тоді Віра і згадала про вітчима. Окрилена, вона вирушила до нього, познайомити з онукою. Ось тільки Леонід не був радий її бачити. А на дитину дивився з абсолютною байдужістю.
– І навіщо? Адже я для тебе чужа людина? – Усміхнувшись, поцікавився чоловік. – Твоя дочка мені ніхто, як і ти. То навіщо ти прийшла?
– Я припустилася помилки, – Віра опустила очі в підлогу, сподіваючись, що виглядає досить розкаяною. – Насправді ти завжди був для мене найближчою людиною після мами. Я…
– Таким близьким, що ти весь цей час про мене навіть не згадувала, – зупинив дівчину Леонід. – Якби ти вибачилася тоді, я б ще зміг вибачити. Але через стільки часу… Ні. Я тебе не затримую.
Вірі довелося піти. І в цьому вона була винна сама…