– Ларисо, чуєш мене, ходи сюди, розмова до тебе є! – гукнула мати Ларису.
– Мамо, мені уроки треба вчити, завтра контрольна з математики! – відгукнулася та.
– Зачекає твоя контрольна! – сказала мати. – Тобі вже тринадцять років. Мені тут мати твого батька подзвонила…
– Бабуся Катя?! – здивувалася Лариса.
– Вона… Я, звісно, була проти вашого спілкування, але твій батько поїхав у тривале закордонне відрядження. Вона залишилася без допомоги й спілкування. От і благала мене, щоб ти до неї прийшла. Справа в неї є. Напевно, хоче спокутувати гріхи свого сина…
– Мамо, які ще гріхи?! – здивувалася Лариса.
Вона дивилася на матір, не розуміючи, що вона таке говорить.
– Ой, мала ти ще була! До бабусі сходи, і все, що вона скаже – зроби. Нам житло її дуже потрібне. Квартира у неї не маленька, а ми тулимося у двокімнатній квартирці. Завтра одразу після уроків вона тебе чекає. Може жити в неї будеш…
– Все? Я пішла, а то скоро в садок по Василька йти.
– Я сама сходжу…
Лариса здивувалася, мати по братика в садок ходила дуже рідко. Це був обов’язок Лариси.
Обов’язків було багато – садок, посуд, прибирання та навіть похід у магазин.
Крім цього Лариса зобов’язана була добре вчитися, щоб вступити на державне, грошей на неї витрачати не збиралися.
Батько платив хороші аліменти, але не все діставалося Ларисі.
У сім’ї була ще одна дитина.
Вітчим Лариси заробляв небагато, а бажань у нього було достатньо.
Він дуже хотів машину, тільки от родина не могла собі цього дозволити.
Мати Лариси Ганна розраховувала, що колишня свекруха залишить спадок єдиній онучці, а вона зможе ним розпорядитися.
– Якщо попросила допомоги, то вже скоро, – вирішила вона.
Свекруха давно була слаба, але Ганна не вникала детально в це.
Та й Лариса вже дорослішає, місця в будинку мало, настав час її прилаштувати, щоб не заважала.
– Ось так і зроблю, – вирішила Ганна.
…Ганна з Миколою одружилися на останньому курсі університету.
Перспективний молодик і блондинка з блакитними очима, яка ледве здавала сесії.
Роман круто закрутився. Весілля було веселим. Студенти, молодь. Ганні заздрили – такого чоловіка відхопила.
Тільки от із Миколою було навпаки – його шкодували. Ганна була дівчиною вітряною…
Після семи років шлюбу Ганна була спіймана на зраді. Ларисі тоді було шість років.
Микола здогадувався, що то був уже не перший випадок. Дочку він любив, але під час розлучення зробив тест. Дуже зрадів, що вона його рідна дочка. Квартиру залишив, а сам пішов до матері. Аліменти платив сам, із донькою спілкувався.
Лариса пам’ятала їхнє розлучення, знала, що винна мати.
Але в неї вистачало розуму про це мовчати. Майже одразу з’явився вітчим, а потім і брат Василько.
Вітчиму на все було все одно. Він не звертав уваги ні на кого, а тільки вимагав.
Найчастіше він лежав на дивані у пошуках роботи. Але Ганну це влаштовувало.
Іноді жінка виставляла нового чоловіка або він ішов сам, але через деякий час вибачала, і він повертався. Так і жили.
А у Миколи кар’єра пішла вгору. Часті відрядження не дозволяли багато спілкуватися з дочкою.
Та Лариса могла в будь-який час написати йому й отримати відповідь. З бабусею, батьковою матір’ю, Лариса вже спілкувалася давно.
Мати забороняла, але це робилося таємно від неї. Тому вона й не здивувалася при розмові з матір’ю, тільки вдала, що здивована. Зате тепер вона зможе без повчань ходити до бабусі…
…– Ну що? Як там мати, не бурчала?
– Ні. Вона сказала виконувати всі твої прохання, бабусю.
– Знаю я її. Напевно, спадщину хоче.
– Щось у цьому роді. Твоя квартира їй не завадить, каже.
– Я так і знала. Значить, скоро ти переїдеш до мене, а то вони там тобі бачу ще те життя влаштували. Але вважай, у мене теж не дуже легко буде. Я стара, вередлива, хоч і справедлива.
– Бабусю, ти мене смішиш! З тобою дуже добре…
…Незабаром Лариса переїхала до бабусі. Школа була ближчою. Для неї вже було виділено кімнату та зроблено ремонт – батько постарався.
Навчання йшло добре. Бабуся справлялася з усім сама. Та й домашньої техніки у хаті вистачало. У вихідні Лариса відвідувала матір і брата.
Не сказати, що вони їй раділи. А згодом стали і взагалі незадоволені. Лариса розуміла це і почала приходити рідше…
– Як там баба, бурчить?
– Так.
– Дістала тебе?
– Дістала.
– Терпи, квартири на дорозі не валяються.
– Так у тій квартирі ще й батько прописаний.
– Та знаю я. Прописаний, а власниця вона. Старайся, не зли її. А батько ще собі заробить.
Ось такі приблизно розмови відбувалися між Ларисою та матір’ю…
…Але бабуся ще йти в засвіти не збиралася, чим дуже злила Ганну.
А ще й Микола перестав надсилати їй гроші для дочки. Бабуся прописала внучку в себе.
Гроші батько перераховував дочці на картку.
Ганна навіть зателефонувала колишньому, але він їй дав зрозуміти, що гроші дочка і так отримує. А потім додав, що якщо Ганна лізти буде, то можна й на аліменти подати.
Аліменти Ганна платити не хотіла, але й доньку на цей момент не утримувала. Вона мріяла про квартиру, яка має залишитися після свекрухи її дочці. А потім вона сама все влаштує…
…Минуло п’ять років. Потім ще п’ять. Все це вже дратувало Ганну. Дочка стала дорослою, інститут, останній курс. А бабця все ще жива!
Сина треба вчити, йому вже 16, скоро вступати, гроші потрібні. Чоловік все про машину мріє, а вона обіцяла.
А тут ще Лариса повідомила, що одружується одразу після захисту диплома. Ганна засмутилася.
Не бачити їй квартири колишньої свекрухи!
Даремно дочку до бабці відправила.
Бабусі не стало через рік після весілля онуки. Дочекалася вона правнука, пораділа, потримала на руках. Не стало її тихо, уві сні.
Отоді Ганна й дізналася, що квартира давно належить її колишньому чоловікові!
А для Лариси він купив майже таку ж саму поряд, ще до її весілля. Просто молоді жили з бабусею, доглядали її.
– Що ж це тепер виходить, що ти маєш дві величезні квартири?! – ахнула мати. – Я навіщо тебе відправляла до бабці?! Живіть у батька, а твою треба продати!
– Ні. Це подарунок тата, але не все так просто. За документами поки що все його.
– Як?!
– Ось так!
Насправді квартира була вже записана на Ларису. На другу вже був заповіт, хоч його й не треба було, дочка ж єдина.
Лариса так сказала, щоб мати не діставала її із цією квартирою.
Вона знала, що перевірити вона не здогадається. Знала, що гроші потрібні лінивому вітчиму на машину. А ще Васильку на навчання, бо навіть репетитори не в змозі були перемогти його безграмотність.
– Іноді в житті можна трохи й збрехати для свого спокою або просто приховати, чи схитрувати, – так казала Ларисі бабуся…