Віра поволі йшла з роботи додому.
– Як добре на свіжому повітрі, особливо коли весь день просиділа в кабінеті, – думала вона.
На лавці біля підʼїзду сиділи три бабусі. Класичні пліткарки. Вони пильно дивилися на Віру і шепотілися про щось.
– Ну, ви тільки гляньте, жіночки, нова мешканка йде з третього поверху, – сказала Олена Степанівна. – Дивна якась. Обличчя серйозне, не за віком, мабуть, багато чого в житті пройшла…
І на сукню гляньте! Куди вже коротше? Ні сорому, ні совісті. У наш час молодь була інша…
– Ой, Степанівно, та згадай, як ми на танці бігали, і в яких коротких сукнях були! – відповіла їй колежанка Галина Петрівна. – Мама теж сварилася, а нам всеодно було. А у цієї ще нічого сукня, гарна…
– Не було такого, не бреши, Петрівно! – обурилася Олена Степанівна. – Ми порядні були, не те, що ці, теперішні.
– Ну це так, скромніші трохи були… – де в чому погодилася з подругою третя старенька – Тамара Василівна. – Ой, гляньте, до неї машиною коханець певно підʼїхав! Обіймаються прямо, та ну їх, неприємно дивитися!
А ви ще й на нього гляньте! Великий який, ще невідомо чим він і займається…
– Тамарко, ну ти вже не вигадуй, – сказала Галина Петрівна. – Звичайний чоловік, на мого онука Павла схожий…
– Гляньте, сумки дістають із багажника. І звідки тільки гроші такі в людей? – не вгавала Тамара Василівна. – Продуктів накупили скільки. Мені на свою пенсію стільки не купити. Точно чимось поганим займається, от не даремно мені він не сподобався.
І вона, гляньте, як вислужується, пакети дістає. Мій чоловік покійний, Микола, завжди сам носив сумки, мені не дозволяв, цінував мене…
– Ага, Василівно, так цінував, що гульбанив цілими днями й сварився часто…
– Тихо, Степанівно, про покійних не говорять погано.
– Ну, зрозуміло. Коханець це її, постачає продуктами, гроші дає, а вона й рада старатися. Зовнішністю – Бог обділив, от і користується нагодою. Ніжки тоненькі, волоссячко рідке… Ну хто ж поведеться?
Віра зайшла в під’їзд, і бабусі почали обговорювати інших мешканців будинку.
…Наступного дня Віра знову побачила трійцю, яка сиділа на тій самій лавці.
Вона підійшла ближче, привіталася і пішла далі.
– Бач, вітатися почала, бо пройде з незворушним обличчям і не дивиться на нас. Наче ми порожнє місце. Гордячка яка, ти дивися.
Ні, щоб зупинитися, розповісти про себе, хто така, звідки, сімейний стан роз’яснила б.
Бо сиди тут, думай. Не по-людськи це, жіночки.
– Ой, дівчата, мені щось недобре, – сказала Степанівна.
– Степанівно, ти чого? Серце? Потрібно швидку викликати! Допоможіть! – почала галасувати Петрівна.
Віра почула галас і застигла від несподіванки. За мить вона підбігла до лавки.
– Що трапилося?
– Швидку виклич, аніж запитання став! – сказала Петрівна.
– Я лікарка, – раптом сказала Віра. – А швидку обов’язково викличу зараз!
– Як лікарка? А на вигляд не схожа, – одразу отямилася й пожвавішала Степанівна. – Начебто відпустило мене, не треба швидкої.
– Часто у вас таке буває? – поцікавилася Віра. – У лікарні були? Аналізи давно здавали?
– Та що толку з тих лікарень, не слухають там нас, нікому старі не потрібні. Так і кажуть, скільки вам років, бабусю, чого ви хочете?
– Голубонько, а розкажіть-но про себе. Бачимо, ходиш тут мимо, а хто така, не знаємо, непорядок, – вклинилась в розмову Петрівна.
– Мене Віра звуть, ми тимчасово тут поживемо з чоловіком, доки ремонт у нашій новій квартирі роблять.
– Ой, то це твій чоловік? Видний чоловік такий, красивий… Ви ідеальна пара. А що, дітки є у вас?
– Діток поки що немає, але плануємо…
– І правильно, пора народжувати вже, а то годинник цокає, жіночий вік короткий. А ти й не молодиця вже, чого тягти?
Віра замовкла, не стала говорити, що у них не виходить із чоловіком, а то бабусі одразу б понавигадували чого так…
– Вірочко, ось дивилися ми на вас і просто милувалися. До чого ж струнка та гарна. Так і подумали з жіночками, не інакше як вчителька чи лікарка.
І твій чоловік приємний. Ким працює?
– Чоловік електрик, і дуже хороший.
– Ой, мені треба проводку на кухні полагодити. Вірочка, ану нехай зайде в 56-ту квартиру, мені дуже треба … І ще, в якій поліклініці ти працюєш, мені б серце перевірити…
– Добре я передам. Я у 7-й поліклініці працюю, приходьте. Мені треба вже йти. Всього доброго…
– Ось пощастило нам із мешканкою. Свій лікар та електрик. А вона і справді дуже симпатична, і чого ми раніше не роздивилися?
Так гомоніли собі бабусі…
…Тепер Віра практично щодня слухала скарги на своє здоров’я від жіночок.
Вони не соромлячись приходили до неї додому.
Просили помірити тиск, розповідали, як спалося, що турбує.
Чоловікові Віри також додалося роботи. У бабусь постійно щось псувалося по електриці, і вони вважали за свій обов’язок звернутися до нього.
Ремонт у квартирі було закінчено, і Віра із чоловіком переїжджали з тимчасової квартири.
– Ну все, бабусі, ми їдемо, будьте здорові!
– Ой, Вірочко, сумно ж як… Звикли ми вже до вас!
Віра помахала стареньким рукою, сіла в машину і видихнула.
Вона вирішила ретельно приховувати на новому місці, ким вона працює, інакше у неї не буде жодного особистого життя.
– Ох, жіночки, хороша Віра була, шкода, що поїхала… Ой, дивіться, а що це за фіфа йде до нашого під’їзду?! Ох і молодь пішла! У наш час такого не було! До речі, треба запитати її, хто вона така. Може ця нова мешканка нам знадобиться…