Двері відкрилися і зʼявилося радісне обличчя, настільки радісне, що здавалося старечі зморшки розгладилися.
Невисокий худий дідок заскочив у кімнату, як ураган.
– Бабусі й дідусі, там ялинки привезли й іграшки! – пролунав захоплений вигук.
Двоє мешканців палати скочили з ліжок, один із них торкнувся третього і, махаючи для переконливості руками, голосно гукнув:
– Борисовичу, прокидайся, ялинки привезли!
Той підвівся, поправив окуляри, покрутив пальцями у вухах, і човгаючою ходою пішов за товаришами.
У будинку для літніх людей радостей не дуже багато. Новорічна ялинка, мабуть, найбільша. Не дивно, що такий переполох зчинився…
– Беріть цю! – казав найбільший з першої четвірки, що підбігла, старий, і продовжив поратися в купі ялинок.
– Василю, ми що, дві ялинки цього року ставити будемо? – з усмішкою запитав той, який приніс радісну звістку.
– Одну жінкам у тридцять восьму кімнату занесемо.
– Щось ти останнім часом про жінок із тридцять восьмої кімнати дуже турбуватися став?
– Немає в тобі романтики, Анатолійовичу, – сказав старий здоровань, розглядаючи чергову ялинку, що йому сподобалася. – Який же ж новий рік без жінок? Ви несіть, несіть! Іграшки взяли?
– Дивись який герой, а сам зайти до них у кімнату соромишся, – розсміявся їх четвертий товариш, сивий чоловік.
– Григоровиче, дивись, іди обережно!
– Та ж обережно, Васильовичу, не переживай, – сивий ледь дотягнувся до потрібної гілки, і почепив іграшку.
– А як ви зірку збираєтесь ставити? – спитав старий в окулярах.
— Тебе, Борисовичу, нагору закинемо, — пожартував Васильович.
– Якщо тільки стіл поставити, а на нього стілець.
– Цікаво з недочуваючим розмовляти, що не кажи.
– На стіну заліземо?
– Ні, Борисовичу, на стіну ми не поліземо.
– Що ви смієтеся?
– Співрозмовник ти веселий.
Літні люди любили жартувати. Коли тобі за шістдесят можна здаватися несерйозним, після сімдесяти – тим більше.
Всі люди похилого віку, що жили в кімнаті, любили один одного, як брати.
Раніше вони мали сім’ї, працювали, але потім вийшли на пенсію і з тих чи інших причин залишилися без сімей, і потрапили до цього будинку.
Тут люди похилого віку знайшли свою нову родину, кожен звертався один до одного по-простому: Васильович, Борисович, Григорович, Анатолійович.
– Григоровичу, тільки тримайся. Готово!
Двері відчинилися, і зайшов четвертий.
– Анатолійовичу, ти, де ходиш? Ми вже ялинку прикрасили, – з показним обуренням сказали друзі.
– Є новини, – загадково промовив той.
Всі новини він дізнавався першим.
– Наша компанія має нового директора.
– Старий певно вже набрався грошенят – надіслали нового, – посміхнувся Васильович і раптом спитав: – До речі, ви знаєте, скільки той отримував?
– Мільйон?
– Без премії.
– Знову про політику, – роздратовано зупинив їх Анатолій. – Я просто подумав: візьме новий спонсор і підкине нам щось на Різдво.
– Ми ще бажання на наступний рік не загадали, – Васильович простяг усім по листочку. – Напишемо Миколаю, а він нехай новому директорові передасть. Мрії іноді збуваються.
– Торік загадували. Що, справдилися? – у голосі Володимира Григоровича чулася злість.
– Григоровичу, а ти що загадував?
– Повернутись в сім’ю. Я перед тим новим роком потрапив сюди. Сестри не стало…
– Ти щось про своїх ніколи не розповідав. У тебе хтось залишився?
– Десять років тому я й не думав, що сюди потраплю, – Володимиру Григоровичу, схоже, захотілося висловитися. – Я вчителем працював. У нас із дружиною трикімнатна квартира була, і син з невісткою з нами жили. Онук у мене був, Іванко, розумний хлопець. Як я його любив! Все старався, щоб він найрозумнішим виріс, всю душу в нього вклав.
Григорович замовк, на очах з’явилися сльози, але витерши їх, він продовжив:
– Син у мене дуже гульбанив. З дружиною в нього щось не ладилося, – старий важко зітхнув. – Від того й не стало його. Слідом Катя, дружина моя.
Невістка квартиру почала ділити. Іванко намагався присоромити матір, йому тоді вже вісімнадцять виповнилося, але та все ж таки квартиру продала.
Я віддав свою частку сестрі й став у неї жити.
Онук кудись на заробітки поїхав. На прощання пообіцяв мені, коли все буде добре, він мене до себе забере. І вже скільки років ні слуху, ні духу.
Видно, справи у нього не надто добре йдуть.
Сестри моєї минулого року не стало, і племінники відправили мене сюди. А мені так не хотілося. Я й бажання написав:
«Хочу в сім’ю…»
Він знову важко зітхнув:
– Не справдилось…
– Та годі тобі, Володю, – Сергій Васильович дружньо поплескав його по плечу. – Ми ж твоя родина.
– Звісно, – Григорович знову витер сльозу й спитав: – А ви що загадали? Анатолію?
– Я загадав, щоб на цей новий рік більше ігристого було і мандаринів, а то минулого року одне на всіх дали і по дві мандаринки, – він засміявся веселим сміхом. – А внизу дописав: «І чогось міцніше».
– Борисовичу, а ти що загадав? – з усмішкою спитав Сергій Васильович.
– Що?
– Запитую, що ти на минулий новий рік загадав? – гукнув йому Васильович у вухо.
– Щоб мені хороший апарат дали. Щоб чути ліпше.
– Ну, можна було й не питати.
– Василю, а ти що загадав?
– Та нічого.
– Стривай, стривай! Ану, кажи! – друзі оточили Сергія Васильовича.
– Ну… Цей… Коротше, з жінкою хорошою познайомитись.
– Так вона ж у сусідній кімнаті живе! – засміявся Григорович. – Прямо зараз іди, й постукай.
– Якось незручно… Вона така струнка, а я великий і повний…
Пролунав дружний сміх, невдовзі зупинений голосом адміністраторки:
– Тримайте мандарини й ігристе.
– А скільки? – вигукнув Анатолійович.
– Ігристого по одному на кожного, а мандаринів – хоч ящик беріть.
– Ви серйозно?!
– Беріть, Анатолійовичу, беріть! – вона кивнула на ігристе й мандарини, що стояли за дверима. – Новий директор надіслав. І все дуже хороше!
Щойно за адміністраторкою зачинилися двері, Анатолійович запропонував:
– Давайте одну прямо зараз!
– Рано ще, шоста година тільки, – Григорович подивився на годинник, але впевненості в голосі не було.
– Гаразд, так, – сказав Сергій Васильович. – Спочатку загадуємо бажання на наступний рік, потім по келиху, що б справдилися.
Усі взяли папірці і, загадково посміхаючись, почали писати. Написавши, почепили на ялинку. І тут зайшла жінка із сусідньої палати:
– Олексію Борисовичу, тебе лікар кличе.
Анатолійович торкнувся того за плече і голосно гукнув на вухо:
– Тебе лікар кличе. І давай там швидше!
Ті, що залишилися, стали накривати на стіл, знайшлися і цукерки, і яблука. У поєднанні з мандаринами та келихами все це справляло враження святкового столу. І всі з нетерпінням чекали на свого четвертого товариша.
І ось він зайшов… Зі сльозами на очах. Перекидаючи стільці, всі кинулися до нього.
– Борисовичу, що трапилося?
– Пісня моєї молодості грає, – сказав він пошепки, вказуючи на старий радіоприймач.
Всі подивилися на приймач, з якого долинала тиха музика. І тут же, як за командою, повернули голови у бік того, хто зайшов.
У нього на вухах були новенькі, майже непомітні для сторонніх очей пристрої.
– Збулося! – тихо прошепотів Олексій Борисович, витираючи сльози. – Думав, уже ніколи музику не почую…
– Все, давайте за стіл, – поквапив друзів Анатолійович, і кинувся розливати ігристе.
– Давайте за те, – урочисто промовив Сергій Васильович. – Щоб усі загадані наступного року бажання справдилися.
Пролунав дзвін келихів.
Вони розгорнули цукерки, потім мандарини.
– Видихнеться, – кивнув Анатолійович на ігристе.
– Розливай, – махнув рукою Володимир Григорович. – Давайте за апарат Борисовича. Нехай він вірою та правдою служить йому до кінця днів.
– Все, досить, бо на новий рік нічого не залишиться, – зупинив друзів після чергового тосту Сергій Васильович.
Володимир Григорович був учителем і непоганим психологом. Почувши у словах друга сумні нотки, він зрозумів, у чому їхня причина. Загадково посміхнувшись, підвівся і вийшов…
…Григорович пішов у тридцять восьму палату. Там жили три жінки, літні, як і всі мешканці цього закладу, але й не настільки старі, щоб не звертати уваги на представників протилежної статі. Щоправда, третя зараз була відсутня.
– Можна? – запитав чоловік веселим голосом.
– Заходь, заходь, Григоровичу! – сказали жінки.
– Ви що, самі? – кивнувши на ігристе, спитав той.
– Ти що веселий, чи що вже? – запитала жінка, яка була молодша. – Щось я тебе не зрозумію.
Анастасії Федорівні ще не було сімдесяти. Невелика худорлявість надавала її фігурі юнацької стрункості. Вона й подобалася його другу Васильовичу.
– Чоловіки ще хай, але жінки, – він похитав головою.
– Ти на що натякаєш?
– Та що з тобою говорити?
– Він сам не знає, що городить, – засміялася Ніна Павлівна, її подруга. – Сідай, Григоровичу! Давай, за тобою подоглядаю!
– Дівчата, ви що, збираєтесь самі новий рік справляти? – запитав він, глянувши на келих ігристого.
– Ми над цим питанням ще не замислювалися.
– А треба було б, – безцеремонно поклав руку на плече жінці і гукнув інший. – Настю, йди, поклич Васильовича!
– Ти що тут розкомандувався? – обурилася та. – Зараз піду й скажу Сергію, щоб забирав тебе звідси.
Анастасія Федорівна, поправивши зачіску, зайшла в палату навпроти, а там один Сергій, який тут же по-юнацькому скочив з-за столу.
– Привіт, Настю! Сідай.
…До нового року дві години. Літні чоловіки прасували одяг і ретельно розчісували свої рідкі шевелюри. Бо ж новий рік справлятимуть не одні, а з жінками.
– А в мене ж бажання майже збулося! – радісно вигукнув Яків Анатолійович.
– Чому майже?
– Ну трішки не тієї марки, як я люблю подарунок.
– Ох, куди тебе занесло!
– Вважатимемо, що збулося повністю, – погодився той і додав: – І в Борисовича – теж.
Він глянув на Сергія Васильовича, але на губах того блукала загадкова посмішка.
– У Васильовича теж збулося, – впевнено сказав Володимир Григорович.
– Григоровичу, а в тебе?
– У мене вже не справдиться. За дві години я хіба що до нашої автобусної зупинки дійду.
Тиша запала в кімнаті. Рік уже з ними Володимир Григорович, але випадкова він тут людина. Не може бути, щоб людина, яка все життя прожила для інших, вчила півстоліття добру, залишилася, нікому не потрібною.
Доля, це просто несправедливо! Ну, зроби щось!
…Молодий чоловік вискочив із машини, зняв краватку і кинув на заднє сидіння. Потім вийшов водій, але він жестом наказав йому залишатися в машині і кинувся до будівлі.
Двері зачинені. Чоловік став квапливо стукати. За склом зʼявилося обличчя сторожа:
– Відкривайте! – сказав чоловік.
Хвилин через п’ять двері все ж таки відчинилися.
– Що вам треба?
– Списки мешканців цього закладу у вас є?
– Ну, є, у мене в кімнаті. А ви хто?
– Не переживайте!
Чоловік швидко переглянув список і кинувся коридором до сходів і бігом на третій поверх, потім знову коридором.
Забіг у кімнату і, радісно посміхаючись, притулився до одвірка.
Літні чоловіки з подивом дивилися на молодого чоловіка, що заскочив у кімнату.
Вони не розуміли, що це таке відбувається.
– Що за недолугий? – здивовано подумали троє.
– Іванко! – ахнув четвертий.
– Діду! – кинувся до нього хлопець.
– Ого, це ж моя улюблена марка! – здивовано прошепотів Анатолійович, побачивши у того в руці пляшку міцного напою.
– Іванку, онучику! – все ще не міг повірити старий. – Не забув діда!
– Я ж обіцяв, що влаштуюся й візьму тебе до себе. До речі, у тебе є правнук, Володя звуть, як і тебе. Діду, збирайся, нам ще додому доїхати треба, – він повернувся до його друзів: – Я забираю його назавжди.
– Почекай, Іванку! Я не хочу бути тобі тягарем, – зупинив його дід, але з надією в голосі спитав: – Ми до тебе їдемо, туди в інше місто?
– Діду, я назавжди повернувся. І як ти можеш бути мені тягарем? У всьому, чого я досяг, твоя заслуга.
– І де ти тут збираєшся працювати? – продовжував розпитувати онука Володимир Григорович.
– У нашій компанії.
– Ти, якщо директора побачиш, за ігристе спасибі скажи, – втрутився в розмову Анатолій. – Я й наступного року теж загадав.
– І від мене подяку передай за слуховий апарат, – додав щасливий Борисович. – А наступного року я загадав, щоб телевізори в кожній кімнаті були, а то в деяких кімнатах у нас ще старезні стоять.
– А я попросив, щоб кімнати для сімейних зробили, – додав і Сергій Васильович.
– Все буде, мужики, обіцяю, але зараз нам їхати треба, – потім усміхнувся, згадавши про міцний напій. – Скляночки є?
– Все, діду, ходімо, бо нам невідомо куди добиратися, – сказав онук. – Окрім документів не бери нічого.
Онук посадив діда в машину, і вона одразу ж рушила з місця, водій, повернувшись, спитав:
– Іване Павловичу, нам куди?
– Додому.
Потім повернувся до діда і пробурчав:
– Два дні містом мотаюся, а житла так і не бачив.
– Іванку, а раптом нам там тісно буде?
– Не буде, діду! Там два поверхи, підвал, горище й ділянка п’ятнадцять соток. Садок посадимо.
– Я не зрозумів, ти ким працюєш у цій компанії? А то дивлюсь, моїм друзям направо й наліво обіцянки роздавав!
– Директором.
– Ти це серйозно?!
– Он, у водія спитай!