– Оля! Скільки можна?!
Невдоволений вигук чоловіка, аж схвилював Ольгу, а вона думала, що готова до його обурень! Тільки ось у Андрія накопичилися претензії, та й сама Оля надто стала нервовою останнім часом. Не могла спокійно реагувати.
Не дивно – адже кожне боязке прохання до чоловіка про гроші, навіть якщо це були гроші на найнеобхідніше на кшталт продуктів чи одягу для дітей, закінчувалося сваркою.
Вона могла зрозуміти Андрія – він працював як заведений, брав додаткову роботу навіть додому, просиджуючи перед комп’ютером нерідко навіть суботу, а то й неділю. Однак йому як затребуваному дизайнеру непогано платили, і сім’я не потребувала. Проте чим далі, тим більше Андрій обурювався. І, здається, сьогодні розмова про гроші вкотре могла перейти у сварку.
– Андрію, але я ж… – несміливо спробувала заперечити Оля.
– Що “Андрію”!? – вигукнув чоловік у відповідь. – Що?! Я працюю не покладаючи рук! А все йде як у чорну дірку!
– Так діти ж…
– На дітей даю без запитань, – сказав чоловік. – А на свої хотілки будь добра сама і заробляй.
– Та як?! – сплеснула руками Оля. – А з дітьми хто…
– А діти з ранку до вечора у садочку, – зупинив її чоловік. – Цілком могла б і влаштуватися кудись, щоб на дрібниці вистачало. Навіть тебе з твоєю майже відсутньою освітою хоч би секретаркою візьмуть. Все! Розмова завершена.
І, підтверджуючи останні сказані слова, Андрій пішов до свого кабінету – колишньої вітальні, яку довелося виділити чоловікові, щоб він міг спокійно працювати вдома, поки діти галасують у спальні та дитячій. Оля залишилася на кухні, ковтаючи сльози.
“Навіть тебе”!.. Ось, значить, якої чоловік про неї думки… Ну гаразд! Вона йому ще покаже.
***
Всерйоз Андрій говорив чи ні, але за три дні Оля справді влаштувалася на роботу. На посаду, що називається “офіс-менеджер”, а по суті, тією самою секретаркою.
Фірма, де вона мала працювати, займала офіс у великому бізнес-центрі, нещодавно збудованому в сусідньому районі, і до роботи Оля легко могла дістатися хвилин за п’ятнадцять. Вона встигала вранці відвести дітей у садок, а ввечері – забрати їх до того, як вихователька почне обурюватися.
Робота несподівано Олі сподобалася. Так, платили більш ніж скромно – зарплата виявилася майже такою, як у касира в супермаркеті біля будинку, зате не треба було цілий день тягати ящики, перебувати на ногах і контактувати з проблемними покупцями.
Оля спіймала себе на думці, що їй приємно стежити за порядком в офісі, спілкуватися з колегами – здебільшого такими молодими заміжніми жінками, виконувати прохання начальства.
Колектив на роботі несподівано підібрався дуже добрий. Попередня дівчинка, яка працювала на посаді Олі, звільнялася зі сльозами, і то лише тому, що вийшла заміж за іноземця і їхала до нього. І Оля дуже намагалася стати її гідною наступницею.
Виходило не все, але в цілому зі своїми обов’язками вона справлялася, колеги допомагали порадою, і навіть начальство хвалило старанну нову співробітницю.
Однак вдома не все було так гладко. Здавалося б, Андрій мав зрадіти, що дружина більше не проситиме у нього гроші “на хотілки”. І в перші пару днів він дійсно притих, поблажливо посміхаючись у відповідь на захоплення дружини з приводу нової роботи. Однак до кінця тижня чоловік ставав дедалі похмурішим.
Коли в п’ятницю Оля, забравши дітей із садка, повернулася додому, Андрій зустрів її з похмурим обличчям.
– Щось сталося? – захвилювалася Оля, квапливо роздягаючи дітей і вішаючи куртки в шафу.
– Поки що ні, – крижаним тоном відповів чоловік.
– Так, давайте руки мити і можна дивитися мультики, – Оля швидко спровадила дітей до спальні, включила телевізор і повернулася на кухню. Чоловік мовчки сидів на стільці, чекаючи на неї.
– Ну що таке? – стривожено спитала Оля. – Розповідай! Що на роботі?
– На роботі все чудово, – так само холодно повідомив Андрій. – Бачу, і в тебе також.
– Так, непогано, – обережно відповіла Оля. – Справляюсь. Зарплату, до речі, незабаром дадуть. Ти задоволений?
– А про будинок ти зовсім забула? – не зважаючи на її останнє запитання, поцікавився Андрій.
– В якому сенсі? – не зрозуміла Оля.
– Я приходжу – по кутах пил, в холодильнику пусто, – почав перераховувати чоловік. – Ти дітей із садка привела – погодувати не забула?
– Ми дорогою зайшли до їдальні, – знизала плечима Оля. – Ну, біля садка якраз, ми ж туди влітку ходили, пам’ятаєш? Смачно та недорого.
– Ну, чудово, – не здавався чоловік. – А я?
– А ти що? – Оля знизала плечима.
– Мені їсти не треба? – не вгамовувався Андрій.
– Так зайди та купи, – Оля спокійно налила у чайник води та клацнула кнопкою. – Або в їдальню б заглянув теж. Від мене ти чого чекаєш?
– Гарячої вечері! – вигукнув Андрій.
– Ні, – Оля похитала головою. – Я після роботи хатньою робітницею не наймалася. Ти хотів, щоб ми обидва заробляли? Чудово, домігся. Я влаштувалася в офіс. Але вибач, тепер без гарячих вечерь.
Андрій почервонів. Привідкрив був рот, ніби намагаючись щось сказати, але слова так і залишилися невимовними. Оля посміхнулася куточком рота, відвертаючись до хлібниці, щоб узяти печиво.
“За що боролися, на те й напоролися”, – просилося на язик, але вона стрималася.
– Так, і з прибиранням допоможи мені завтра, – сказала Оля, наливаючи чай. – Я втомилася за тиждень, сама не впораюся. Проте бачиш, гроші більше в тебе не прошу.
Андрій мовчки відкривав рота. Заперечення явно не було – дружина говорила у справі.
– Гаразд, – нарешті сказав він. – Я був не правий. Я… не подумав, що ти й так, по суті, працюєш тільки вдома. Працюєш мамою та господаркою. І в тебе це чудово виходить.
– “Навіть у мене”, так? – Не втрималася Оля, щоб не підчепити чоловіка.
Андрій скрипнув зубами, але тільки мовчки зітхнув.
— Кидай ти її, цю роботу, — нарешті сказав він. – Моєї зарплати на всіх вистачить. Більше не обурюватимуся, чесно.
– Я подумаю, – сказала Оля. І, сховавшись за чашкою з чаєм, хитро посміхнулася.