– Мамо, он та дівчинка!
– Яка дівчинка? Ти про що, Катруся?
– Ну та, мама якої ходить у гості до тата. Пам’ятаєш, я тобі казала?
Віра повернула голову у бік дітей, які грають у пісочниці. На душі стало хвилююче… Але вона звичайно ж не подала вигляду, що щось не так. Навіть усміхнулася доньці.
– Сонечко, ну і що? У тата багато клієнтів, він же художник.
– Так, тільки ця дівчинка сказала мені, що скоро забере нашого тата! – Захникала Катруся.
Віра присіла навпочіпки, щоб бути з малюком на одному рівні.
– Ніхто нашого тата не забере! Давай я зараз поговорю з нею, дізнаюся, навіщо вона тебе ображає. І навіщо каже такі речі. Добре?
– Добре!
– Покажеш мені, яка з них, гаразд?
Катруся вказала на дівчинку у блакитній куртці. На відміну від інших дітлахів вона була старша, та й трималася від усіх якось осторонь.
– Привіт! – Віра присіла на край пісочниці, обдаровуючи дівчинку посмішкою. – Як тебе звуть, дорога?
Спочатку дівчинка здивувалася, але швидко напустила на себе важливий вигляд.
– Ніяка я вам не дорога! Що вам потрібно? Я зараз маму покличу!
– Не хвилюйся, будь ласка. Я просто хотіла поговорити з тобою. Як з дорослою, віч-на-віч, розумієш?
Дівчинка повелася на маніпуляції Віри та, відвівши очі, кивнула.
– Белла… Мене звуть Белла.
– Белла? – Здивувалася Віра. – Яке незвичайне ім’я!
– Усі так кажуть… Що ви хотіли?
– Катруся дуже засмучується через ваше спілкування. Скажеш мені, про що ви говорите, щоб я зрозуміла хто правий? Ти просто кажеш Катрусі такі речі… Хоча, можливо, їй це тільки здалося.
– Так будь ласка! – зненацька вигукнула дівчинка. – Моя мама скоро забере вашого чоловіка! І в мене буде тато, а у вашої Каті ні! І ми всі разом житимемо щасливо, а ви плакатимемо на самоті! Ясно?
Віра здивувалася. Через вигуки дівчинки всі розвернулися в її бік і тепер дивилися на неї здивовано.
– Белло, я… Чому ти так кажеш?
– Тому що ваш чоловік любить мою маму! І вона його кохає! Ось!
Віра раптом разом втратила все самовладання. «Вона не може обманювати, навіщо їй обманювати? Боже мій, Андрій… Як же так… Як же я могла не побачити, що відбувається…» – тривожні думки гарячково плуталися в голові. Піднявшись із пісочниці, вона поспішила піти від дівчинки, але раптом зупинилася.
– Я зрозуміла, Белло. Вибач, що потривожила.
– Ну що, мамо, наш тато нікуди не піде? Його не забере неприємна дівчинка? – спитала Катруся, розглядаючи стурбоване обличчя матері. – Ти що, плачеш? Мама…
Віра піднесла тильну сторону долоні до щоки і несподівано для себе зазначила, що на шкірі залишився мокрий слід.
– Ні, сонечко, ні… Мені в око щось потрапило, це вітер, мабуть.
– Ти плачеш! – вигукнула Катя. – Значить, наш тато піде, так? Значить вона має рацію! Вона має рацію, так, мамо?! Скажи!
Розплакавшись, Катруся побігла у бік під’їзду. Опам’ятавшись,Віра поспішила за малюком, намагаючись стерти з лиця розмазану туш і сліди сліз.
***
– Як же я не люблю малювати у студії! – чоловік середнього віку зняв піджак і почепив його на стілець. – Ось вдома – інша річ. Прямо відчуваю приплив сил та енергії, коли у своїй майстерні…
Віра випустила тарілку, яку натирала вже кілька хвилин. Посуд із дзвоном полетів у раковину і розколовся на дві частини.
– Віро, все нормально? – неспокійно спитав чоловік.
– Все нормально…
Вона спробувала натягнути посмішку, але духу подивитися в очі чоловікові їй не вистачило.
– Гаразд… Ти вибач, я дуже втомився. Сьогодні з дітьми працював, вимотався, сама знаєш. І завтра ще клієнти будуть.
– Хто?
– Ну, ця, з-за кордону. Я її портрет малює в класиці.
– Яка з довгим світлим волоссям та бездоганною талією?
Андрій здивовано дивився на дружину. Віра намагалася стримуватись, але інтонація в голосі видавала її.
– Та звідки я знаю, яку вона має талію. Я ж портрет малюю! А волосся справді світле, пам’ятаю. А різниці немає – темне чи світле. Платить вона гідно, розмов не веде та не втомлює. Пасивна якась…
– Пасивна… – прошепотіла Віра.
– Ага, проблеми у неї, як я зрозумів.
– А кажеш, що про неї нічого не знаєш.
Андрій підвівся з-за столу і попрямував до дружини. Він обійняв її ззаду і зашепотів:
– Ти не засмучуйся, що ми зараз так рідко разом проводимо час… Ось здам цей портрет і поїдемо у відпустку.
– Обіцяєш?.. – розгублено спитала Віра, насолоджуючись близькістю чоловіка.
– Звісно, моя маленька. Моя підозріла дівчинка, яку я дуже люблю, – відповів Андрій, притиснувши її до себе ще міцніше…
Наступного дня Віра вирішила залишитися вдома, щоб хоч подивитися на жінку, з якою працює Андрій. Коли в двері подзвонили, на душі стало хвилююче. «Оце я переживаю… Та коли востаннє таке було? Потрібно взяти себе в руки» – подумала вона і поспішила відчинити двері.
– Добридень! Мене Віра звуть, я дружина Андрія. Проходьте!
Замовниця кивнула у відповідь і переступила через поріг. Віра вже хотіла зачинити двері, але ззаду з’явилася маленька дівчинка. Та сама, з якою Віра вчора спілкувалася на дитячому майданчику.
– Вона сидітиме дуже тихо. І нікому не завадить. – сказала жінка, знімаючи з себе верхній одяг. – Я ж права, Белло?
Дівчинка кивнула, але на матір навіть не подивилася.
Тим часом жінка зняла з себе верхній одяг і, обійшовши Віру, рушила до майстерні Андрія. Таке відчуття, що вона господиня в цьому будинку! – подумала Віра, але спробувала відмахнутися від цієї думки.
– Ну що, Белло, знайомитимемося заново? Ти голодна, мабуть? Роздягайся, я зараз чайник поставлю.
Але дівчинка мовчки сіла на полицю для взуття і понуро втупилася в підлогу.
– Ну спекотно ж, чого ти… – спробувала бути доброзичливою Віра. – Тобі допомогти?
Белла ніяк не відповіла. Віра зніяковіла, але виду не подала. Присівши навпочіпки поруч із дівчинкою, вона обережно поклала їй руку на плече.
– Тебе… турбує, Белло? Щось трапилося?
У відповідь знову тиша. Але тільки-но Віра подивилася в очі дівчинки, то побачила, що вони вже давно на мокрому місці. Сльози струмком текли по невеликому личку.
– Вибачте… – прошепотіла дівчинка. – Я обманула вас.
– Белло, сонечко… – Вірі стало не по собі. – Ти про що?
– Ніхто вашого чоловіка забирати не збирається. Просто я… Я хотіла, щоб у мене теж був тато…
Белла почала плакати. Її голос сильно тремтів.
– Моя мама нездужає. Увесь час нездужає. Вона ніколи не буває веселою! А дядько Андрій, він мене годував, показував фарби… Я бачила, як він із Катею на майданчику грає! А я… Я завжди одна. Завжди!
Віра здивувалася. «Бідна дитина… Якщо вона так швидко відкрилася мені, то це означає, що зараз вона не почувається вразливою… Тільки поруч із нами. Боже, та що з цим світом відбувається?» – подумала жінка, обіймаючи Беллу, що плакала.