Вже при передачі ключів новим власникам, колишній господар квартири відвів Дмитра в бік подалі від дружини і напівголосно сказав:
– Я зовсім забув розповісти вам дещо про одну сусідку.
– Про яку сусідку? – Чомусь, насторожився Дмитро.
– Про бабусю, яка, живе навпроти моєї, точніше, тепер вже вашої квартири.
– І що з нею не так? Вона сварлива?
– Та ні, не сварлива. Швидше – навпаки, відлюдна вона дуже. Ненав’язлива, і всіх цурається. Але вона має одну особливість.
– Яку особливість? Шкоду робити любить?
– Та що ви відразу погане про людей думаєте? – усміхнувся колишній господар. – Якби була моя воля, я б цю стареньку з собою забрав, разом із квартирою. Щоб вона знову була моєю сусідкою.
– Чому? – здивувався Дмитро.
– Тому що помітив я, що тільки-но з’являлася у мене якась проблема, мені ця бабуся її одразу допомагала вирішити.
– Це як? – Все ніяк не міг зрозуміти чоловіка Дмитро. – У цієї жінки, що, є якісь зв’язки?
– Які зв’язки? Я ж говорю, людей вона цурається. Тому немає у неї жодних зв’язків. Але, коли я до неї заглядав у квартиру, і пригощав її чимось, вже наступного дня мої проблеми вирішувалися самі собою. Ось так ось. Упевнений, вона і вам так само допомагатиме. Ви тільки заходьте до неї раз на тиждень, подарунки їй робіть.
– Подарунки? – недовірливо перепитав Дмитро. – І які їй потрібні подарунки? Гроші? Чи речі?
– Ще чого! Не думайте гроші чи речі пропонувати. Вона хоч і відлюдькувата, але дуже горда. Вона вас ніколи більше на поріг не пустить. Я її цукерочки до чаю презентував, іноді ковбаску, копчену рибку. Говорив, мовляв, мені тут посилку надіслали, багато всього, хочу вас пригостити. А вона, як і всі бабусі, поїсти смачно лбить.
– І що? – посміхнувся Дмитро. – Прямо, отак, одними цукерками проблеми вирішувалися?
– Ага. Кажу ж, увечері її пригощу, а наступного дня – бац, всі проблеми вирішено. Мені цей секрет колишній господар нашої квартири розповів. Я спочатку не повірив, а потім сам упевнився, що все правда. Тепер я вам передаю цей секрет. Ви ж із дружиною, начебто, студенти?
– Ну так. Вчимося на останньому курсі. Нам батьки купили цю квартиру. Як весільний подарунок.
– Ось і добре. Значить, іспити тепер ви складатимете без проблем.
– Та, гаразд, так не буває… – зморщив недовірливе обличчя Дмитро.
– Ну-ну, – посміхнувся колишній хазяїн квартири. – Ви тільки дружину попередьте, щоб вона про цей секрет нікому ні слова. І самі помовчуйте.
– Чому?
– А тому, якщо всі про це знатимуть, я так думаю, бабусиної допомоги на всіх може й не вистачити. Ну, гаразд… – Старий господар простягнув Дмитру для потиску руку. – Все, ключі я передав вам, живіть на здоров’я.
– Ага дякую.
– Дмитро, що він тобі казав, – одразу поцікавилася у чоловіка дружина Марія.
– Та так, нісенітницю якусь, – махнув рукою Дмитро. – Мовляв, навпроти нашої квартири живе бабуся, і якщо її відвідувати та чимось пригощати, у нас з тобою в житті не буде жодних проблем.
– Здорово було б, – засміялася Марія.
Про цю розмову вони відразу забули. Тим більше, ця сусідка, яка жила навпроти, їм на очі чомусь, майже не траплялася. Мабуть, і справді, відлюдькувата була.
Але через місяць у студентів почалися іспити, і – за законом підлості – у цей же час занедужала спочатку Марія, потім і Діма. А ще почав заїдати замок у дверях, а слюсар із їхнього житлового господарства, якого вони кілька разів викликали по телефону, так і не приходив.
Увечері, обидва вони сиділи на кухні, пили з малиновим варенням чай, коли Дмитро сиплим голосом раптом сказав:
– Марія, а ти сусідку, яка живе у квартирі навпроти, давно бачила?
– Сусідку? Не пам’ятаю. А що?
– Я зараз згадав розмову зі старим господарем квартири. Пам’ятаєш, про її можливості?
– І що?
– Як що? Він говорив, що якщо її пригостити чимось до чаю, всі проблеми вирішуватимуться самі собою. Може, ти до неї сходиш?
– Навіщо? – захвилювалася Марія.
– Ну, можливо, тоді нарешті прийде слюсар і поміняє нам замок. І може, недуга наша швиденько пройде? Га? Потрібно спробувати, раптом цей чоловік не обманював.
– Ти що, Дмитро? – Марія втиснула голову в плечі. – Я не піду.
– Чому?
– Я нездужаю. Я погано виглядаю. Зачіска в мене, бачиш яка. Немає її зовсім, цієї зачіски. Мені у такому вигляді незручно.
– Марія, яка зачіска? Ми ж із нею сусіди.
– Ну і що. Я її не знаю. Ми не знайомі. Та й взагалі, це все – казки, що якась бабуся може все змінити.
– А раптом? У нас післязавтра іспит, а ми з тобою нездужаємо… Що робити, Марія? Батькам, чи що, дзвонити?
– Не треба нікому дзвонити! Підемо на іспит так. Здамо якось.
– А двері? Залишимо квартиру відкритою?
– Добре, – зітхнула невдоволено Марія. – Тоді я, все-таки, подзвоню мамі. Попрошу, щоб вона у день іспиту приїхала до нас у гості, придивилася за квартирою. Це ж не важко? Так?
– Якщо приїде твоя мама, вона нас точно в такому стані не відпустить на іспит.
– Відпустить. Нікуди вона не дінеться. Це ж іспит.
– Ну так. Але наговорить всякого . Що ми поводимося як діти, що без батьків не справляємося. Що нічого самі не можемо вирішити. Ні. Краще я піду в гості до цієї сусідки. Як ти думаєш, що можна їй до чаю подарувати?
Марія знизала плечима.
– А що у нас є? Візьми банку малинового варення, чи що… Холодильник у нас майже порожній. Самим нема чого їсти.
– Гаразд… – Дмитро взяв із шафки останню не розпочату банку з варенням і пішов до дверей. – Я думаю, варення усі люблять.
Повернувся він швидко, трохи здивований і не з порожніми руками. В одній руці у нього була баночка з медом, а в другій – маленька каструлька. І Дмитро почав розповідати.
– Марія, уявляєш, я до неї дзвоню, а вона відчиняє двері, і одразу каже: “Чого ж ви так довго не приходили, дітки?” Я посміхаюся, пропоную їй банку з варенням, а вона мені натомість суне в руку банку з медом, і в свою каструльку котлетки накладає. Я відмовляюся, а вона махає мені пальцем, і суворо так каже: “А як же ви іспити складатимете, студенти, ви ж нездужаєте і голодні? Щоб сьогодні ж усі котлети з’їли, і каструльку мені повернули!” Уявляєш, Марія? Ти їсти хочеш?
– Не хотіла, – стрепенулась Марія. – Але тепер хочу…
– І я чогось захотів. Давай, з’їмо ці котлетки швидше, і я каструльку віднесу.
Дмитро з Марією накинулися на їжу, і їм здалося, що таких смачних котлет вони ще ніколи не їли.
Наступного дня вони прокинулися без з чудовим самопочуттям. А о восьмій ранку до них у двері подзвонив слюсар, ні слова не кажучи, швидко поміняв у дверях замок, не взявши з них за це ні копійки.
– Ні, ви скажіть, скільки ми вам винні? – наполегливо запитав його Дмитро, на що слюсар із бурчанням відповів:
– Спочатку наскаржаться, а потім хочуть, щоб я в них гроші взяв. Ні, замки міняти, це моя робота. Я за своє місце тримаюся.
– Що? – не зрозумів його Дмитро. – Хто на вас скаржився? Ми, чи що?
– І ще очі роблять чесні… – Із бурчанням слюсар пішов.
– Що це було, Дмитро? – Запитала здивовано Марія. – Ти комусь про замок ще говорив? Скаржився?
– Ні. Тільки бабусі сусідці вчора мимохідь обмовився, коли каструльку відносив. Попросив її придивитися за нашою квартирою, коли ми на іспит підемо.
– Невже вона, і справді, чарівна бабуся? – застигла Марія. – Якщо ми ще й іспити здамо на відмінно, я до неї щодня заглядатиму.
Незабаром Марії довелося виконувати свою обіцянку. Тому що цій сім’ї студентів стало раптом щастити. Причому – у всьому.