Михайло повернувся з роботи веселий, муркочучи під ніс якусь пісеньку.
– Михайле, ти чого такий радісний? – Усміхалася відразу і дружина. – Вам що, на роботі премію видали?
– Та, яка премія, Надю? – посміхнувся чоловік. – До нового року ще місяць із гаком. А нам зазвичай ближче новорічних свят видають.
– А чого ти святкові пісні співаєш? Он, про Миколая вже наспівуєш…
– Та я зараз поговорив у під’їзді з однією дивовижною жінкою, – зізнався чоловік. – Вона мені настрій і підняла.
– Дивовижною жінкою? – насторожилася дружина. – І хто вона – ця дивовижна жінка?
– Ну, хто… – Михайло знизав плечима. – Просто, жінка з нашого під’їзду. Якщо чесно, я навіть не знаю, як її звуть.
– Дивно. – Надя уважно подивилася на чоловіка. – І як вона тобі настрій підняла?
– Вона мене попросила дещо. Запропонувала мені одну невелику справу. Я обіцяв подумати.
– Жінка з нашого під’їзду запропонувала тобі справу? Цікаво, і яка це справа?
– Вона хоче, щоб я привітав її маленьку дитину з Миколаєм. Уявляєш?
– Попросила тебе привітати її дитину? З якого дива, Михайле? Ти що, батько цієї дитини?
Михайло на слова дружини засміявся.
– Надя, що за дивні фантазії? Ця жінка попросила мене вбратися у Миколая, потім піднятися на її поверх, і… Ну, далі ти сама все знаєш.
– Що я знаю?
– Ну ти ж розумієш, що робить Миколай?
– Я не розумію.
– Чому ти не розумієш? Тебе що ніколи в житті не вітав Миколай? А наших дітей? На твоїх очах вітав Миколай. Пам’ятаєш?
– Це я пам’ятаю.
– Так у чому ж справа?
– Стривай, Михайле, спочатку дай мені відповідь на просте запитання – ця жінка з нашого під’їзду, вона одружена?
– Про це я в неї не питав.
– А чому ти не питав?
– Тому що це незручно.
– Ах, незручно? А як вона виглядає, ця жінка із нашого під’їзду? Молодо, чи старо?
– Надю, вона виглядає зазвичай! Добре виглядає. Зараз вас, жінок, не розбереш, скільки вам років. Ви всі – вічно молоді!
– Все зрозуміло … – зітхнула Надя. – Можеш далі мені нічого не говорити, не викручуватись… Отже, за твоїми словами, вона, швидше за все, незаміжня.
– Чому ти так думаєш?
– Тому що у заміжніх жінок маленьких дітей зазвичай вітають або професійні артисти, яких вони наймають у спеціальних агенціях, або чоловіки, якщо є можливість дістати костюм Миколая. А в під’їздах нормальна жінка просити першого чоловіка, що попався, для своєї дитини не стане.
– А що тут такого?
– Михайле, не треба виправдовуватися! Найкраще сам згадай, як ми з тобою своїх маленьких дітей вітали на Миколая. Пам’ятаєш?
– Ну, пам’ятаю.
– Молодець, що пам’ятаєш. А тепер уяви, якби я привела до будинку чужого підозрілого чоловіка, і сказала б тобі, що це Миколай. Ти б мені повірив?
– Але ж я одягнений у костюм Миколая! Вона обіцяла мені цей костюм надати!
– Я розумію, що вона тобі багато чого обіцяла. А розмір вона спитала твій? Чи ви вже всі потрібні примірки зробили? У її квартирі?
– Надя, які розміри? – Михайло вже пошкодував, що розповів дружині про цю жінку. – Які примірки? В Миколая головне – щоб шуба була до підлоги і шапка з бородою. Ось і весь його костюм.
– Але ж ти – не артист! – вигукнула роздратовано Надя. – Краще подумай, чому вона причепилась саме до тебе? Ти не думав?
– Мабуть, бо я схожий на Миколая.
– Хто тобі сказав це?
– Жінка так сказала.
– Ах, прямо ось так от і сказала? Побачила тебе і вигукнула: «Кого я бачу! Це ж вилитий Миколай, але тільки без шуби. Але ви не хвилюйтесь, я вам шубу знайду! Головне, ви зайдіть до мене на півгодини, і мене розважите! Так вона сказала?
– Ні, не так! – ображено відповів чоловік. – Вона сказала: «Я маю костюм Миколая. І він повинен по зросту вам підійти …»А далі вона попросила те, що попросила. Я вже про це розповів.
– Але ж це смішно, Михайле.
– Що смішно?
– Ця твоя казка – вона дуже смішна. Все було негаразд! Жінка побачила тебе і зрозуміла, що ти доступний!
– Хто доступний? Я?
– Так, ти! Такого захамутати – раз плюнути. Хіба ти не зрозумів, що зустрів жінку, яка нахабно попросила тебе згладити її самотність.
– Надя! – Михайла вже ледве стримувався. – До чого тут ця жінка?! Я повинен привітати її маленьку дитину!
– Ах, ти вже їй повинен?
– Ну, не повинен, а просто, вона попросила. Дев’ятнадцятого грудня вранці я ненадовго піднімуся нагору.
– Стоп! Ти що, вітатимеш чужу дитину прямо вранці дев’ятнадцятого грудня?
– Ну так. А що такого?
– Як що? Цього дня ти нікого не маєш вітати!
– Чому?
– Тому що в тебе є діти! Ти маєш вітати лише їх!
– Надю, нашим дітям вже шістнадцять і вісімнадцять років. Ти забула? Який їм Миколай?
– Все, правильно … – У Наді на очах з’явилися сльози. – Свої діти виросли, і тобі стало зі мною нудно. І тут підвертається потрібна жінка з маленькою дитиною… Ну, що ж, Михайле… Щастя вам та кохання…
– Надя, ти що – зовсім того?
– Так-так, звичайно, тепер мене можна і ображати.
– Все досить! – вигукнув Михайло. – Давай припинимо це! Жодної дитини я вітати не піду!
– Ні, підеш…
– Ні не піду!
– Але ж ти обіцяв…
– Я сказав – подумаю.
– Сказав «подумаю», а сам уже так зрадів, що заспівав святкові пісні. Я ж все чула, Михайле…
– Надя! Припини! Зараз я піднімуся на сьомий поверх, подзвоню до шістдесят третьої квартири… Ні, ми разом з тобою туди піднімемося! Ходімо!
– Стривай, Михайло, в яку, ти сказав, квартиру?
– В шістдесят третю!
– Але ж там живе жінка, яку я знаю… Вона вже не молода, і… Звідки у неї дитина? Стривай, я зараз!
Надя метнулася до вхідних дверей і зникла, а Михайло, сердито надув щоки, подався на кухню.
Дружина з’явилася через п’ять хвилин, весела, і наспівуючи якусь пісню.
– Михайле! – радісно вигукнула вона, коли побачила незадоволене обличчя чоловіка. – Ти підеш вітати цю дитину до Маргарити Петрівни!
– До якої ще Маргарити Петрівни?
– До тієї самої. Жінка з нашого під’їзду. Ти хоч знаєш, скільки їй років? П’ятдесят п’ять! І їй на Миколая залишають маленьку онучку. Бо донька із чоловіком їде у відпустку. А ти будеш Миколаєм, вітати цю дитину.
– Ні! Нікого я не вітатиму! – пробурчав Михайло.
– Ну, Михайле … – Надя обняла чоловіка і хитро посміхнулася. – Ну, ти ж обіцяв. Не ображайся на мене. Маргарита Петрівна – дуже гарна жінка. Просто вона виглядає дійсно дуже добре, дуже молодо. Вона так просила, так просила, щоб ти прийшов привітати її внука.
– Але ж вона незаміжня.
– Так вона ж вже майже пенсіонерка. До того ж, ти будеш під моїм невсипущим наглядом.
Дружина засміялася, і Михайлові нічого не залишалося робити, як теж – посміхатися.