Світлана Павлівна вже давно була на пенсії, вела спокійне розмірене життя і намагалася радіти кожному поганому дню.
Їй нещодавно виповнилося сімдесят п’ять років, вона жила одна у своїй однокімнатній квартирі і єдиним другом її була невелика дворняжка Тамара.
– Ось, Тамарко, – любила повторювати своєму песику господиня, – я тепер у такому віці, що й заводити тварин мені не можна. А ти мені випадково дісталася… Тож я не знаю твоїх років, але, здається, ми обидві пенсіонерки…
Справді, песика жінка підібрала три роки тому біля аптеки, куди постійно ходила. Малятко тоді тремтіло біля ґанку і безпорадно озиралося. Не могла Світлана Павлівна пройти повз, забрала її до себе, прийнявши за цуценя, і тільки вдома помітила, що її знайда – доросла собачка, у занедбаному стані – схудла, злякана, тремтяча.
– Нічого, – сказала тоді Світлана Павлівна, – я тебе відгодую, відмию, і ти залишишся у мене, бо нормальних господарів, швидше за все, у тебе й не було.
Скоро Тамару було не впізнати. Вона погладшала, повеселішала, і не відходила від своєї рятівниці. Хазяйка навчила її ходити на повідку, і тільки в парку, куди вона ходила двічі на день, Тамара гуляла без повідця, поки Світлана Павлівна сиділа на лавці та читала журнали у хорошу погоду.
Але песик нікуди не відлучався від лавки, буквально не зводячи очей з господині, ніби боявся її втратити.
Постійні відвідувачі парку, а їх було чимало у цьому районі, знали цю парочку – бабусю з маленьким песиком. З нею привітно віталися і пенсіонери, і школярі, які йшли додому через парк після занять, і її приятельки, які приходили посидіти на сонячній лавці і поговорити.
– Ми з тобою тому й не слабі, – казала своїй Тамарі Світлана Павлівна, – що режиму дотримуємося. В один час встаємо, їмо, гуляємо.
Жінка розмовляла з собачкою вголос, коли не було співрозмовників.
Але одного року з’явилася на лавці дівчина, яка відразу ж привернула увагу пенсіонерки.
У студентки теж був песик. Але такої крихітки Світлана Павлівна не бачила раніше. То була порода чіхуахуа. Так сказала дівчина, яка усміхалася щоразу Світлані Павлівні і розповіла історію свого маленького друга.
– Я живу неподалік, он у тому сірому будинку, і навчаюсь у педагогічному, на філфаку, – розповідала Алла, – а ось цей песик дістався мені зовсім випадково, від сусідки, якої не стало. Родичам песик був не потрібний, і вони не знали куди б його прилаштувати. А я останні два місяці і так гуляла з ним у дворі, допомагаючи його слабій господині. Він звик до мене. Ну, і не могла я не взяти його, хоча у самого часу не так багато, щоб доглядати тварин. Адже я навчаюся і підробляю вечорами, допомагаю робити уроки школярам, а то й у няньках сиджу.
– Отже, долі наших собак схожі, – кивнула Світлана Павлівна, – а в тебе добре серце, дівчинко… Успіхів тобі. Тільки такі нам вчителі й потрібні.
Алла завжди приходила в парк з книгою. Її песик на ім’я Нік прогулювався поруч з лавочкою, не дивлячись на інтерес Тамари, а потім просився до господині на руки, і та брала його до себе на коліна, де він сидів смирно, скрутившись, як кіт клубочком. Дівчина починала читати.
У цей момент Світлана Павлівна не заважала студентці. Нехай читає. І сама відкривала свій журнал із розповідями.
Увечері Світлана Павлівна завжди чекала на дзвінок від дочки Алли.
– Як справи у вас, доню? Як Микита? – розпитувала вона.
Микита – єдиний і улюблений онук, який вже працював в інституті, який і закінчив, і був наймолодшим викладачем на курсі. Однак двадцятисемирічний хлопець був дуже сором’язливим: високий на зріст, худорлявість і окуляри часто викликали усмішку у його студентів.
Трохи сутулячись, Микита заходив до аудиторії. Намагаючись не дивитись на учнів, починав читати лекцію, і незабаром студенти сиділи, затамувавши подих, так було цікаво.
Мати була рада, що син знайшов себе у професії, проте її турбувала відсутність особистого життя у сина.
– Надто багато ти займаєшся, сидиш за книгами, синку. Зрозуміло, що тобі треба зміцнитись у роботі, грамотно побудувати лекцію, але все–таки частіше гуляй, дихай свіжим повітрям, займайся пробіжками, чи що…
Микита погоджувався, але так само сидів за книгами, і нікуди не прагнув йти розважатися.
Якось бабуся сама поговорила з ним.
– Прийди, онуче, твоя допомога потрібна. Зустрічаємося у вихідний у моєму дворі о десятій ранку.
– Чому у дворі? – Не зрозумів Микита, але бабуся вже поклала слухавку.
Він побачив її у дворі. Світлана Павлівна одразу передала йому собачку на повідку, і попросила погуляти з Тамарою, поки вона сходить на ринок і в аптеку.
– А зустрічаємося ми біля тієї великої лавки, як завжди. Ти пам’ятаєш, де я зазвичай сиджу з Тамарою. Там її й відпустиш побігати. Вона місце знає і нікуди не піде. І я скоро підійду, – повідомила вона онукові.
Бабусине «швидко» розтяглося на півтори години. Однак, коли вона підходила до призначеного місця, то з великим задоволенням ще здалеку помітила, що Микита сидить поряд з Аллою і вони про щось розмовляють.
– От і чудово, мої любі, от і молодці… – прошепотіла тихо бабуся і покликала до себе Тамару. Собачка підбігла до господині, а Микита встав і взяв сумки в бабусі.
– Ой, і ви тут, Олечко. А я сьогодні вся в бігах, накопичилося стільки справ, що довелося просити Микиту про допомогу. Моє самопочуття трохи погіршилося. Сходила до лікаря, ось прописали лікування, і тепер хочеш – не хочеш, а треба лікуватись…
Дівчина побажала Світлані Павлівні одужання і поспішила зі своїм Ніком додому.
Микита пішов проводжати бабусю до хати.
– А ти про слабість нічого мамі не казала… – сказав він.
– Тому й не казала, що почнуться ахання, постійні попередження та накази, – відповіла бабуся, – а от тобі скажу. Тиск у мене пустує, тому й голова паморочиться. Загалом одна надія на тебе, хлопчику мій. Допоможи, й матері не говори зайвого. Адже мені не так багато допомоги треба. Тільки мою Тамару вигулювати, і продукти приносити, поки я прийду до тями. Обіцяєш? Хоча б тиждень? Не дуже я тебе напружу?
Микита озирнувся в слід Аллі, і кивнув.
– Звичайно, бабусю, одужуй.
Тепер через день приходив Микита до бабусі довше вигулювати Тамару вечорами у парку. Собачка раділа прогулянкам, бо звикла гуляти досхочу, а короткі вигули у дворі, поки господиня слаба, не дуже подобалися їй. Микита повертався після прогулянок теж усміхненим.
– Що там мати не питає, куди ти ходиш вечорами? – поцікавилася бабуся.
– Як не питає? Запитує, звісно, – кивнув Микита.
– Ну, а ти що кажеш?
– А то й кажу, що ходжу на побачення, – засміявся хлопець.
– Як? Так і кажеш? От, мабуть, матері цікаво. – Усміхнулася бабуся, – але брехати не дуже добре …
– Хто б уже казав, – зауважив онук, – сама приховуєш свій стан. А я, до речі, і не брешу. Ти уявляєш, адже я познайомився з дівчиною в парку. І вона тебе знає. Її Алла звуть.
– Ми там усі один одного знаємо, особливо собачники… – Підтвердила бабуся, – Алла … Ах, так. Та дівчина, що завжди з книжками, багато читає. І в неї маленький Нік. Так?
– Так, і вона передає тобі привіт, – сказав Микита.
– Дякую, і ти їй передавай, скажи, що я вже майже одужала, – відповіла Світлана Павлівна.
– Як уже все? Це добре, – онук обійняв бабусю, – але якщо знадобиться, я завжди прийду.
– Чудово. Я рада, що змогла так швидко підлікуватись, і не бути тобі тягарем, Микито, – Світлана Павлівна посадила онука за стіл, і налила чаю, підсунувши тарілку з домашніми пончиками.
Вона ледве стримувала себе, щоб не почати розпитувати Микиту про Аллу, їхнє знайомство.
Світлана Павлівна як і раніше, виходила в парк і вже рідко зустрічала там Аллу. Дівчина тепер зустрічалася з Микитою, беручи на побачення і свого вірного Ніка.
– Ну, як там твоя дівчина із собачкою? – якось запитала Микиту Світлана Павлівна.
– У нас все добре, бабусю. Ми так утрьох і гуляємо. Ось тільки в музеї нас не пускають, а в маленькі вуличні кафе ми проходимо. Нік досить спокійний, і поводиться добре, його навіть не всі помічають, тому що він сидить за пазухою у Алли, і навіть засинає там.
– Але щоб дівчина ходила на побачення із собачкою, такого я ще не бачила. Гаразд, приносьте його мені, якщо він погано переносить самоту вечорами, – сказала бабуся.
Але Алла дуже рідко залишала свого вихованця у Світлани Павлівни. Всього три рази, коли ходили вони з Микитою в театр, бо гуляла пара недовго.
Микита так полюбив Аллу, що не хотів зволікати з весіллям. І Алла зізналася бабусі, що відчула в ньому споріднену душу і тепло у відповідь.
– Якщо людина любить тварин, то для мене вона вже – своя… А Микита дуже розумний та порядний. До того ж мені подобається, що він такий високий! – Посміхалася Аля, коли вони пили чай у бабусі перед своїм весіллям.
– Ти ось тільки скажи, бабусю, – одного разу спитав наодинці посміхаючись, онук, – ти нас просто хотіла познайомити? Тоді коли «хворіла»?
– Ти, звичайно, розумний, Микитко, але є доля, і є щасливі невипадкові випадки… – Ухильно відповіла бабуся.
– Так я й не зрозумів. Алла знала, що я прийду?
– Нічого вона не знала. Що ти… – запротестувала Світлана Павлівна.
Микита обійняв її:
– Ти найдобріша і найкраща бабуся на світі…
Він пішов, а Світлана Павлівна сказала Тамарі:
– Бач, ти який! Все йому розкажи, й розтлумач… Ще чого! Алла не знала та й я не знала, чим все це може закінчитися. Однак я сподівалася… Ми з тобою, Тамарко, одразу зрозуміли, що дівчина нашого роду. А там уже як Богові завгодно… Але Микита щасливий, і вона щаслива. Чого ж нам ще більшого бажати, га?