– Ігор, як ти вважаєш, чи не час нам подумати про трикімнатну квартиру? Подивися, Денису вже сім, Аллі – скоро чотири. Скоро й дивися їм будуть потрібні окремі кімнати, – сказала чоловікові Віра.
– Звісно, хотілося б. Тут нам вже тісно, - відповів чоловік.
– На мою думку, реально. Цю квартиру продамо, додамо наші заощадження і трохи візьмемо у банку. Тільки давай нову квартиру брати, таку, де до нас ніхто не жив.
– А я знаєш, про що думаю? Може, замість квартири купимо будинок? – запропонував чоловік. – Я тут Ігоря – колегу свого – нещодавно підвозив, то в нього дім. Я всередині не був – висадив його та поїхав, але зовні будиночок симпатичний, навколо невелика ділянка – менше стандартних шести соток, але видно, що там яблуні ростуть.
– Хотілося б, але ми не потягнемо, – зітхнула Віра. – Старий будинок я не хочу, а самим будувати – дуже дорого, і всяких проблем багато. Я пам’ятаю, як мої батьки зводили маленький будиночок на дачі – два роки щось доробляли, переробляли. А тут житловий будинок! Ні, не потягнемо.
Ігор із дружиною був згоден, але мрія про свій будинок, де одразу можна було б побудувати гараж, обладнати майстерню, не покидала його.
Він потай від Віри продовжував розглядати різні пропозиції на сайтах, читав оголошення.
І одного разу, здається, знайшов те, що треба.
– Віро, – покликав Ігор дружину – дивись сюди!
– Ти все ще мрієш? – посміхнулася Віра. – Може, подивимося квартири?
– Ні, Віро, ти тільки глянь: місце – відмінне, будинок добудований, всі комунікації підведені. Залишилося тільки внутрішнє оздоблення. Кухня-їдальня та три спальні – те, що нам потрібно. І веранда ще! І по грошах проходимо – звісно, з кредитом.
– Ага! Гладко було на папері, але забули про яри, – посміхнулася Віра. – А скільки часу піде на доведення до розуму цього будинку? Я не фахівець, але можу припустити, що десь півроку, а якщо з грошима будуть проблеми, то й рік. Ти уяви тільки: вода, газ та електрика туди підведені. Але всередині будинку всю розводку треба буде робити: купувати ванну, раковини, газовий котел та ще купу всього! А де весь цей час ми житимемо? У наметі на ділянці? Уявляю, як я в казанку на багатті борщ варю!
– А пожити можна у твоєї матері. Вона після того, як не стало Івана Петровича одна живе у трикімнатній квартирі. На один рік пустить нас, – припустив Ігор.
– А я не певна, – сказала Віра. – Мама звикла до комфорту та тиші. Я помітила, що її напружують наші візити з дітьми. З Денисом вона ще якось спільну мову знаходить, а ось Алли цурається.
– Так? А я не помічав.
– Просто я дуже добре знаю свою маму, – відповіла Віра.
– Ну, тоді придумаємо щось інше. Слухай, Віро, а давай подзвонимо продавцю і з’їздимо подивитися будинок. А потім уже вирішуватимемо.
Будинок, його планування та місце, де він знаходився, дуже сподобалися Вірі. Два дні після перегляду вона ні про що інше думати не могла. Всередині неї точилася боротьба: з одного боку, вона розуміла, що неправильне рішення може загнати сім’ю у фінансову яму. Але з іншого – вона вже подумки розставляла меблі на кухні та в кімнатах, планувала, які квіти посадить на клумбах.
Вирішальним моментом для ухвалення рішення стало призначення Віри на нову посаду з одночасним підвищенням зарплати.
– Купуємо! – вирішили вони.
Але за всією цією біганиною з продажем квартири, оформленням кредиту та іншими клопотами вони зовсім забули, що ще не вирішили питання про те, де вони житимуть найближчі півроку-рік.
Віра звернулася з проханням тимчасово дати притулок їх до своєї матері – Єлизавети Юріївни.
Та одразу й однозначно відмовила.
– Віро, ти зрозумій: я людина похилого віку. До того ж, повинна ще працювати. Коли я приходжу додому, мені хочеться тиші та спокою. А тут діти! Ні! Пошукайте якийсь інший варіант – ви вже дорослі люди, вирішуйте свої проблеми самі, – сказала Єлизавета Юріївна.
Віра, звичайно, засмутилася – вона розраховувала, що мама їм допоможе, але робити не було чого.
Винаймати двокімнатну квартиру було дорого – вони хотіли якнайшвидше закінчити роботи в будинку.
В одинокімнатній – на чотирнадцяти – вісімнадцяти метрах їм було б зовсім тісно, та й гроші господарі теж просили чималі.
Але буквально за три дні до того терміну, коли треба було звільнити квартиру, Віра знайшла варіант, який їх влаштував: кімната на двадцять два метри в гуртожитку сімейного типу.
Ігор спочатку був проти, але Віра його переконала:
– Там чисто, сусіди наче спокійні, ввічливі; ціна нижча, ніж за окрему квартиру, та кімната велика. Перегородимо її шафою, вийде дві зони – для нас та для дітей. Рік проживемо.
Жити у кімнаті довелося сім місяців. Можна було б закінчити роботи трохи раніше, але кілька разів робили перерву: один раз через погоду – тиждень йшли дощі, і другий – через брак грошей.
Але нарешті Віра робить те, про що мріяла: розпоряджається, що куди поставити в новому будинку.
Ще місяць, і можна запрошувати гостей на новосілля.
– Непогано, непогано! – оцінила Єлизавета Юріївна. – А що на ділянці будете робити? Город розведеш?
– Мамо, яка з мене городниця? Може, потім якось пару кущів смородини та аґрусу посадимо й одну яблуню. Місця у нас небагато, а Ігор ще хоче збудувати за будинком альтанку, а біля воріт – гараж. Але це не зараз, можливо, через рік. А на ділянці просто газон засіємо – нехай діти граються. І точно жодних грядок!
– Гарне місце для сімейних свят, – сказала Єлизавета Юріївна. Готуйтеся: тепер весь час збиратимемося у вас. Їдальня велика, а влітку можна на вулиці розташуватися. Треба вам намет купити. Зараз модно весілля та ювілеї влітку на свіжому повітрі проводити. Ось, до речі, у Віри донька заміж збирається – можна замість ресторану зібратися тут. Столи накриємо, доставку страв із ресторану замовимо.
– Мамо, навіть не мрій. Це наш сімейний будинок, а не публічне місце. Ми тут живемо. А Віру з донькою можеш запросити відсвяткувати весілля у себе на дачі – у тебе там теж багато місця, – відповіла Віра.
Здається, Віра висловилася цілком виразно, але виявилося, що Єлизавета Юріївна її не зрозуміла.
Тридцятого квітня у батька Ігоря був ювілей. Святкувати вирішили в суботу 1 травня. Рано вранці сім’я, закинувши в машину подарунки, поїхала до села, яке розташовувалося за сто п’ятдесят кілометрів від міста.
Єлизавету Юріївну теж запросили, але вона не поїхала – сказала, що має справи в місті. Передала через Віру свої привітання та подарунок.
Свято пройшло добре.
Ігор планував побути з сім’єю у батьків ще два дні і повернутися додому третього числа, ввечері. Але плани довелося терміново міняти, бо в Алла – їхня молодша донька – несподівано занедужала.
Віра швидко зібрала дітей, і за дві години вони вже під’їжджали до будинку.
А там на них чекав сюрприз: по двору тинялися незнайомі люди. Біля ґанку стояв їхній новенький мангал, яким вони самі ще жодного разу не користувалися, і якийсь чоловік смажив на ньому шашлик.
На кухні Єлизавета Юріївна командувала кількома жінками, котрі кришили салати.
– Мамо, що це таке? Хто ці люди? – обурилася Віра.
– А що це ви так рано з’явилися? Завтра ж збиралися? – Відповіла питанням на запитання мати. – Це мої колеги. Я запросила їх на пікнік. У чому проблема?
– Проблема в тому, Єлизавето Юріївно, що це наш дім. Ми тут живемо, і ви не мали жодного права запрошувати сюди когось без нашої згоди, – невдоволено сказав Ігор. – За півгодини тут не повинно бути жодної людини!
– Віро! Поясни своєму чоловікові, що він не має права виганяти мене звідси – я таки твоя мати! Ти хочеш осоромити мене перед колегами?! – обурилася Єлизавета Юріївна.
– Мамо, Ігор правий. Будь ласка, проведи своїх колег.
– Я не жартую, – сказав Ігор. – Якщо ви все зараз не заберетеся звідси, мені доведеться запросити патрульних і написати заяву про незаконне проникнення в житло. До речі, люба теща, а де ви взяли ключ від дому?
– Так он у вас усі ключі в коридорі біля дверей висять, – відповіла Єлизавета Юріївна.
– Потягнули, значить?
– Чому потягнула? Я просто їх взяла. Це врешті-решт будинок моєї дочки!
Тим часом гості, не бажаючи бути свідками сварки, поступово розійшлися, залишивши по собі безлад.
– І хто все це прибиратиме? – Поцікавилася Віра.
– Не я, – відповіла мати і, кинувши на стіл ключі, взяла свою сумку і покинула будинок.
– Що робитимемо? – Запитала Віра у чоловіка.
– Ти йди займися Аллою, а я спробую з’ясувати, чи сьогодні працюють клінінгові служби, – сказав Ігор.
Віра пройшла до кімнати дочки і відразу повернулася:
– Ігоре! Мамині гості ходили по всьому будинку: на паласах у кімнатах Дениса та Алли – брудні сліди, а в нашій спальні зім’ята вся постіль.
– Зміни постільну білизну на ліжку Алли і поклади її, а я займуся всім іншим.
Ігору вдалося знайти клінінгову службу, співробітники якої приїхали до них за півтори години. Щоправда, коштувало йому це майже як політ на Місяць.
Крім того, з’ясувалося, що з кімнати Алли зникла іграшка – кіт, якого зв’язала їй інша бабуся – мати Ігора, а з книжкової полиці зникло декілька книг.
– Інтелігентних людей твоя мама до нас у гості запросила, – посміхнувся Ігор.
Через три години будинок і ділянка були чистими, а Ігор відправив тещі рахунок із вимогою сплатити його.
Звісно, нічого Єлизавета Юріївна платити не стала. Більше того – вона ще висловила дочці претензію, що та винна її колегам за їхні продукти, які залишилися на кухні.
– Всі продукти вирушили у сміттєві пакети. Сміття ще не забрали – нехай приходять і забирають, – відповіла Віра.
Після цього випадку Віра цілий місяць не дзвонила матері. Нарешті Єлизавета Юріївна сама зателефонувала дочці:
– Ти що – образилася на мене? – Запитала вона.
– А ти вважаєш, що нема за що ображатися?
– Віра, що я такого зробила? Просто хотіла влаштувати людям свято! На мене досі на роботі косять – а все через те, що ви з Ігором вигнали гостей.
– Мамо, гості – це люди, яких запрошують господарі.
– Гаразд, вистачить ображатися на матір через нісенітниці!
Вірі справді було про дуже прикро, а ще її дивувало, що мама не розуміла, що вона вчинила погано.
– Добре б тещі відповідь дати, – сказав якось Ігор.
– Справді, а чому б ні? Може тоді вона зрозуміє, що саме нам не сподобалося? – Погодилася з чоловіком Віра.
А тут і випадок слушний представився: Єлизавета Юріївна вирушила зі своєю подругою на екскурсію вихідного дня – оглянути відомий монастир.
Ключі від квартири матері у Віри були. Ігор домовився зі своїм племінником, який навчався на першому курсі університету та зараз був на канікулах. Хлопець привів у квартиру Єлизавети Юріївни вісім чоловік – юнаків та дівчат. За годину до повернення господині вони розклали закуски, увімкнули музику та влаштували дискотеку.
Єлизавета Юріївна, що з’явилася в дверях, була в шоці:
– Віро! Як ти могла таке допустити? Це ж моя квартира!
– Мамо, які проблеми? Хлопцям просто не було де відзначити закінчення сесії. Ось ми їм і запропонували зробити це у твоїй квартирі. Тим більше, що вони й сміття за собою винесли, нічого не зламали, і не забрали нічого.
– Подивися: покривало на моєму ліжку пом’яте – тут хтось сидів, а може, навіть лежав? Який жах! – продовжувала обурюватись Єлизавета Юріївна.
Потім вона зупинилася і подивилася на дочку та зятя:
– Це ви спеціально? Поквиталися зі мною. Так, це неприємно, коли чужі люди перебувають у твоїй квартирі без твоєї згоди. Я визнаю: була не права. Сподіваюся, що таких набігів на мою квартиру більше не буде.
– Ми також сподіваємося, що наш будинок залишиться нашим будинком. А для проведення пікніків та корпоративів є багато інших чудових місць, – сказав Ігор.
Загалом, як кажуть дипломати: «Високі Договірні Сторони досягли угоди з усіх питань».