– Дмитре! Ти де? – розкотистим голосом галасувала на весь будинок Марія. – Ану, йди сюди швидко! Не ховайся, все одно я тебе знайду, і тоді буде гірше!
– Мамо, ну чого ти з самого ранку на весь будинок гудеш як сирена? Я поспати планувала, вихідний, – на галас зі своєї кімнати вийшла заспана Оксана. – У мене випускний клас, я втомлююсь від навчання, а ти навіть у неділю мені не даєш виспатися. Мати рідна, називається!
– Та як же ж мені не галасувати? Ти знаєш, що твій батько накоїв? Дмитре, іди сюди! Виходь тобі кажу!
– Ну, тут я, тут… – чоловік нарешті з’явився перед дружиною.
– Ти навіщо з моєї картки всі гроші зняв, га? Я ж збирала їх на свій ювілей. У всьому відмовляла і собі, і вам, копієчку до копієчки складала. Людей з роботи запрошувала вже, родичів з усієї округи, кафе замовила, а ти що наробив? Де гроші, кажи!
– Я їх матері віддав, – сказав Дмитро, відвертаючись від дружини.
– Що? Як це розуміти? Мої гроші – свекрусі? – ахнула Марія. – Та як ти посмів? Як наважився?
– Ну це не тільки твої гроші, так що отак, – вирішив остудити дружину Дмитро. – Вони спільні. Збирати ти збирала, але жили ми в цей час на чиї, га? На мої грошики жили.
– Та ти що? Оце так справи! Порівняв свою і мою зарплату! Я тебе питаю, ти навіщо свекрусі такі гроші відвалив? А для чого вони їй знадобилися? І коли вона їх віддасть?
– Вона не віддасть, Марійко. Заспокойся ти вже.
– Що?! Не віддасть?! – вигукнула Марія ще голосніше. – Що ж це робиться в моєму домі?
– Я віддав матері наші гроші, щоб вона дах нарешті перекрила. Як дощ, так у неї в хаті тече. Вона й робітників уже найняла, – спокійно продовжував чоловік.
– Тобто для тебе проблеми матері важливіші за проблеми твоєї власної родини, так? – не вгавала Марія, до якої дійшла невідворотність слів чоловіка. І жінка сумно зітхнула – грошей їй не бачити.
– Та які у тебе проблеми, ну скажи мені? Гулянка твоя зривається? Подружок своїх не зможеш зібрати погульбанити в місцевій забігайлівці? Ювілей! Не сміши мене! Який це ювілей – 45 років!
– А ти не смійся, бо тепер тобі буде зовсім не до сміху, любий мій. І ювілей свій я скасовувати не збираюся. І не тільки подружок я запросила, як ти висловився, а й усю нашу рідню. І брата свого з сім’єю, і сина нашого Мишка з невісткою, і всіх двоюрідних братів із дружинами. Усіх, хто там живе. Що я маю тепер сказати? Що ти матері дах полагодив на ці гроші?
– А нічого й не треба казати. Якщо вся рідня живе окремо, там і відзначимо твій день народження. А подруги твої обійдуться.
– Як це – обійдуться? Та ти що?
– А так! З ними потім посидиш. У нас удома. Я навіть шашлик вам засмажу заради такого випадку. Курячий.
– У сенсі – у рідні відзначати? Це де?
– У брата твого. У будинку в Івана. Ну, зрозуміла, Марійко? Будинок у нього великий, подвірʼя великого розміру. І все в ньому є – і мангал, і альтанка. Ось там усіх і зберемо.
– Ну, ти й придумав! Зовсім, чи що? Стратег. Хто ж нам дозволить там гуляти? – обурилася дружина.
Але подумала рівно хвилину, заговорила вже іншим тоном.
– А що це ідея! Тим більше що виходу іншого в нас тепер все одно немає…
– Любо, а ти пам’ятаєш, що у Марійки наступного тижня день народження? – вийшовши з душу вранці, спитав Іван у дружини.
– Хм, а чому я маю про це пам’ятати? Чи в мене інших проблем та турбот немає, як тільки про твою сестру думати? Вона нас, на мою думку, навіть і не запрошувала ще, – відповіла Люба невдоволено.
– О, вона запросить, будь впевнена. За нею не відбуде. Люблять вони із чоловіком погуляти. А таку подію точно не пропустять. Ось-ось подзвонить і скаже, щоб ми наступних вихідних нічого не планували.
Ближче до вечора, як Іван і чекав, зателефонувала сестра.
– Привіт, Іване! Як життя молоде? Як Люба твоя, діти?
– Та гріх скаржитися, всі живі-здорові. Ви там як?
– Нормально. Іване, ти пам’ятаєш, сподіваюся, що в рідної сестри наступного тижня ювілей? – перейшла Марія до суті.
– Пам’ятаю, звісно. Сьогодні тільки зранку з Любою про це говорили. Ти святкувати збираєшся? Нам готувати подарунок? Чи як?
– Я саме про це й хотіла з тобою, братику, поговорити. Не треба мені ніякого подарунка.
– У сенсі не треба? Не зрозумів? – здивовано спитав Іван. – Передумала святкувати, чи що?
– Ні, не передумала. Я вже людей запросила. І Мишка нашого з дружиною, і Василя, і Олексія з їхніми родинами. Вас теж хотіла запросити. Але тут проблема одна намалювалася.
Марія зам’ялася, запихкала, гучно дихаючи в слухавку. Але потім зібралася і сміливо сказала:
– Грошей на ресторан я більше не маю!
– Загубила? – ахнув брат. – Чи забрав хто? Ну, як же ж ти так необережно?
– Та Дмитрик мій постарався, щоб йому! Прилаштував мої гроші надійно, – Марія схлипнула для переконливості. – Свекрусі моїй на вічне користування. Так ми ось що вирішили – гулятимемо у вас у домі.
– Що? У сенсі – у нас? Я щось не зрозумів, – спантеличився брат.
– А що, Іване? Що ти не зрозумів? Будинок у вас великий, новий – всі помістяться. І подвір’я величезне – якраз для дружної гулянки. Можна м’ясо із овочами на мангалі посмажити. Гостям є де розгулятися.
– Це все дуже дивно, – ще не прийшов до тями Іван.
– Та нічого дивного. Ну сам подумай – їхати нікому до нас у село не треба, усі ви там у тебе живете, уся наша рідня, запрошена до мене на ювілей. Погодься, що це навіть краще, аніж у кафе. Набагато зручніше.
– І головне – для тебе, Марійко, безкоштовно, так? – почав приходити до тями брат.
– Ти мене не дослухав. Жартує він. Це і буде ваш подарунок мені на ювілей.
– Марійко, а тебе нічого не бентежить? – спитав Іван строго.
– Ні. А що? Невже ти для рідної сестри своє подвір’я пошкодував? Це ж лише на один день!
– Ось ти хитра! Тобто ювілей у тебе, а поратися будемо ми з Любою? Так?
– Господи, ну про що ти? Яка метушня, Іванку? М’ясо ми самі купимо, замаринуємо його вдома, біленьку привеземо. Салати зробимо. Хіба ж довго, коли все разом?! Ми ж всі свої, допоможемо один одному, – здавалося, Марія зовсім не розуміє, про що їй каже брат.
Або просто прикидається.
– Марійко, це погана ідея. Навіть не пропонуй мені таке. Перетворити мій будинок на місце гулянь незліченної кількості родичів – знаєш, тільки ти могла до подібного додуматися! – обурився він.
– Та що ж не так? Тобі що, шкода свого подвір’я, цього шматка землі? Я ж сказала тобі – продукти і біленьку ми привеземо з собою. Все своє. Вам не треба буде витрачатися. Зовсім. Від вас тільки й буде потрібно, що територія.
– Та річ не в продуктах, і не в біленькій, як ти не розумієш?! – уже галасував Іван. – Ти хоч можеш собі уявити, на що перетвориться наш будинок і подвірʼя після купи гостей? Ні? А я дуже добре уявляю!
А прибирати, відмивати після вас все має моя Люба? Ви всі зберетеся і вирушите додому. А ми тут розгрібай згодом після вас. Молодець, чудова пропозиція. Головне, вигідна для тебе в усіх відношеннях!
– Іване, ну що ти наговорюєш, ми ж не якісь там. Усі розуміють, що будинок чужий, будуть дуже обережні.
– Ой, та годі вже! Розказуй мені казки. Де ти бачила акуратних людей на таких гуляннях? Це звучить як абсурд! – обурився Іван. – Гуляли тут нещодавно у наших сусідів родичі. Теж ось так, купою завалилися, як ти мені пропонуєш. Пили, веселилися, а потім альтанку їм завалили. Акуратні!
– Я не зрозуміла, Іване, ти що мені відмовляєш? – строго запитала Марія, яка вже так все чудово розпланувала і навіть зателефонувала всім родичам, сповістила їх про нове місце гулянки.
– Так, Марійко, я тобі відмовляю. І думаю, що Люба моя мені за це скаже велике спасибі.
– Оце так! І це рідний брат! Пожалкував для сестри свій дім! Та що б ми розвалили його? Он інші, які порядні люди, завжди всіх рідних у себе в домі приймають. Для цього й будують великі гарні котеджі, щоб гостей там зустрічати! А ви для чого збудували? Щоб одним там сидіти, як самітникам? Знаєш що я скажу, братику? Цього я тобі ніколи не пробачу! – кричала ображена сестра.
– Марійко, давай не будемо сваритися. Це не та проблема, через яку варто так обурюватись і нерви витрачати.
– Та тобі, як з’ясувалося, все одно на мої проблеми! Ось де тепер, скажи мені, я маю святкувати свій ювілей? А?!
– Вдома. У себе вдома, Марійко. Накриєш столи, а Дмитро посмажить м’ясо. І погуляєш, – стомлено сказав Іван.
– Ну, знаєш, таке мені пропонувати – це взагалі! Ти бачив наш будиночок? Не брат ти мені після цього, ясно! І Люба твоя мені, щоб не дзвонила більше! Ні бачити, ні чути вас більше не бажаю!
– Справа твоя, сестро…
Іван поклав слухавку. До нього підійшла Люба і дуже здивувалася, побачивши, який засмучений чоловік.
– Уявляєш, що Марійка придумала – купу гостей своїх зібрати в нашому домі!
– У нас? Тут? А з чого їй раптом таке на думку спало? Ти подивися, яка хитра й продумана у тебе сестра! Сподіваюся, любий, ти їй все пояснив?
– Звісно. Але тепер з’ясовується, що я не маю сестри, – сказав Іван.
– О, про це навіть не хвилюйся! Впевнена, це ненадовго. Такі заповзятливі та практичні люди, як твоя рідна сестричка, довго не ображаються. Невигідно їм це. Через місяць уже спілкуватиметься з тобою, не пам’ятаючи жодних образ…
…Марія все таки відзначила свій ювілей із шиком. Як і планувала. Для цього вона підписала свого старшого сина Михайла.
Тому довелося зняти і сплатити будиночок на турбазі у передмісті, де вся численна рідня з шашликами та весело відсвяткувала ювілей.
З Іваном сестра поки що не спілкується. Все ще ображена на нього. Але сама чудово розуміє, що брат тільки так і міг вчинити. Характер у нього такий, твердий і непоступливий.
Скоро в Івана день народження, і Марія збирається зателефонувати і привітати брата.
Може, хоч цього разу він збере всіх рідних у себе в домі?