Надя вже була на пенсії два роки. Остання зима була з відлигами, вітрами, сіра та дуже незатишна. Напевно, тому жінка сильніше звичайного скучила за весною, сонечком, зеленою травою і теплом. Дочка з чоловіком і сином жили за кордоном, і не обіцяли цього літа приїхати до Надії – у них свої плани.
– Як же не хочеться знову сидіти влітку вдома, у квартирі, – скаржилася Надія сусідці, – і мої не приїдуть.
– А ти їдь на дачу в село. Он скільки будинків пропонують недорого і недалеко від нашого міста. – порадила сусідка і запропонувала телефон своєї колеги, яка саме здавала такий будиночок.
Надія взялася за цю ідею, і невдовзі, як тільки потепліло останніми днями квітня, додзвонилася господині будинку і поїхала дивитися дачу.
Село знаходилося за триста метрів від шосе, за п’ятнадцять хвилин їзди від міста.
– У нас тихо, село спокійне, – розповідала господиня, – переважно дачники живуть і тільки кілька будинків – місцеві, є і фермер, у якого всі беруть молоко, сир, яйця. Вам сподобається.
Будиночок Наді справді сподобався. Він був чистий, маленький, з альтанкою в саду, з великим городом та криницею поряд із будинком.
– Краса… – Не втрималася Надя, – і скільки ж це буде коштувати на місяць?
Власниця будинку назвала смішну ціну, яка покриває витрати на електрику та балон газу.
– Садіть, сійте, і за будинком доглядайте, мені цього достатньо, – посміхнулася вона і віддала Наді ключі.
– У такому разі я орендую на все літо та осінь, – попросила Надя, – хочу городом займатися.
З початком сезону у травні Надія вже приїхала жити на дачу. Тільки–но починали з’їжджатися в село люди.
Задзвеніли голоси дітей в окрузі, частіше чувся гавкіт собак і гомін сусідів на ґаночках.
А Наді дісталася старенька сусідка. Марії Петрівні було під вісімдесят років. Вона, трохи накульгуючи, виходила на ґаночок, віталася вранці з Надею і винувато казала:
– Ось мені не пощастило. Почала картоплю садити і застудилася… Навіть і не все посадила, що хотіла, але тепер робити нічого.
На бабі Марії була куртка, незважаючи на тепло, а взута була в обрізані валянки на гумовій підошві.
Вони познайомилися ближче, і Надя дізналася, що має бабуся сина, який живе з сім’єю в місті, але щоліта приїжджає її відвідати, хоч і сам уже немолодий, але допомагає по городу.
– Скільки разів вони мене кликали, а я не їду. Боюся. Жити з ними у квартирі – навіть подумати страшно. Трохи занедужаю, і здадуть у лікарню чи будинок для людей похилого віку. А сюди точно мені ніколи не повернутися. А я хочу тут, у своєму будинку піти. – казала вона.
Надя заспокоювала жінку, і теж обіцяла доглядати її, і коли їздила до міста, завжди привозила їй ліки та гостинці.
Будинок Марії Петрівни давно не бачив ремонту. Все було стареньким під стать господині.
– А для кого тут ремонти робити? – Запитувала Марія Петрівна Надю, – мене скоро не стане, а мені і так живеться добре. Та й нема кого в нас просити… Фермер Василь весь у турботах, а решта – старі чи дачники…
Цьогорічний город у Марії Петрівни залишився не засадженим. І вона переживала. Вже наприкінці травня, впоравшись зі своїми запланованими посадками, перекопала Надя й бабусині три грядки, і посадила розсаду буряків та капусти.
– Ну, ось, – посміхнулася Надя, – тепер і ваш город став веселіше виглядати…
Одне не подобалося Наді, що собака в сусідки був на ланцюзі.
– І що це ваш сторож на ланцюгу та на ланцюгу? Ви його не відпускаєте погуляти? – Запитала Надя, – бідолаха…
– То собачка ж це. Він же охороняє. Куди йому гасати по всьому селі? – здивувалася Марія Петрівна.
Проте Надія вимолила свободу старому псові. Він був лагідним і зовсім невинним. Надя полагодила хвіртку у баби Марії, щоб все було закрито, і песика пустили жити на подвірʼї, без ланцюга. Той не відразу звик до такого щастя, і частенько сидів знову біля будки, особливо коли чекав на свій обід.
Але незабаром він освоївся, став бадьорішим, виляв Наді хвостом, як тільки вона приходила до них у двір і пригортався до її ніг. Надя завжди приносила залишки свого супу, поклавши в нього шматок булки.
Були у баби Марії і два кота. Один старенький, а другий трохи молодший. Вони теж отримували від Наді каші з молоком, і так швидко зрозуміли, що їхня нова сусідка – добра жінка, що почали вже й самі навідуватись до неї у двір, і чекали біля ґанку частування.
А Наді це було на руку. Вона дуже боялася мишей, і почала пускати старого кота до себе в хату. Він ішов як господар, лягав на половичок посередині кухні, не був таким полохливим.
Другий кіт, що молодший, побоювався заходити до хати, але з ґанку не йшов, поки Надя не почастує його.
Марія Петрівна душі не чула в сусідці, бо давно не бачила стільки уваги до себе.
– З місцевими двома жінками я частіше взимку зустрічаюся, а влітку нам усім ніколи, сидимо на городах, а потім відпочиваємо по хатах. А дачники нами не цікавляться зазвичай. Хто ми для них? Старі бабці. А ось, ти дуже уважна, Надійко. Дякую тобі. Не тільки мені допомогла, а й хвостатих моїх усіх балуєш… – дякувала Марія Петрівна.
А Надія працювала на своїх грядках, ходила з в ліс по гриби, варила варення, і не забувала відвідувати щодня бабу Марію.
– І як ви живете без телефону? – Запитувала Надя, – а якщо занедужаєте, чи термінова допомога потрібна буде?
– Так ти мене зараз виручаєш. А коли тебе не було, ми з нашими старожилами завжди робили обходи. Начебто переклички: живий? Здоровий? Поговоримо про те, про це, і душа спокійна. А телефон наш фермер має. У Василя є всі номери наших рідних, і мого сина також. Він їм дзвонить, якщо треба. І вони йому дзвонять, про мене запитують. Отак і живемо. Він у нас начебто – зв’язковий.
Минуло літо, Марія Петрівна почувала себе краще, і тоді одразу її можна було побачити в садку. А якщо була слаба, то Надя сама йшла дізнаватися, як справи.
Песик служив сторожем на два подвір’я, полюбивши Надю, як свою другу господарку. І коти вже лащилися до ніг Наді, як тільки вона сідала на ґанку відпочити.
Наближалася осінь. Надя зібрала свій урожай і перевозила його частинами до міста, влаштувавши на своєму заскленому балконі сховище.
Вона вже збиралася залишати свою дачу, але звичка піклуватися про сусідку, її собаку та котів не відпускала її остаточно до міста. Але все–таки вона віддала на початку жовтня ключі від будинку, а сама щодня приїжджала відвідувати свою стареньку подругу.
– Коти за тобою сумують, – розповіла одного разу баба Марія, – старий так на твоєму ґанку й сидить цілими днями. От же ж, чекає, коли ти вийдеш… Кашу винесеш…
Ці слова так зворушили Надю, що вона покликала старого кота і взяла його на руки. Кіт замуркотів, а Надя відчула, що він став зовсім легким, так схуд.
– Так він і не їсть нічого, звик до твоїх каш на молоці. А моя їжа йому не подобається. Я то супу їм наллю, то залишки макаронів дам, поїдять трохи і дивляться: чи нема чого смачнішого? – бурчала баба Марія, – я їм, а вони не хочуть… А де мені їм усім набратися м’яса, коли я й сама його не щодня бачу?
– Молодий, напевно, мишей ще ловить, а старому вже не спіймати. Він і бачить погано, і чує також… Дозвольте мені його до себе взяти? – Попросила Надя, – а то мало що тут взимку. А мені його шкода.
– Та бери, от тільки турботи тобі з ним… – кивнула Марія Петрівна.
Надя відразу придумала посадити кота у свою дорожню сумку на змійці і поїхала автобусом до міста вже з котом.
До квартири кіт звик не відразу. Він обійшов її всю, оглядаючись, і шукаючи очима Надю, а вона раз у раз гладила його, і садила в низьку коробку з половичком.
– Ось тобі лежанка, відпочивай, а в туалеті твоя скринька з піском. Звикатимемо до міського життя, так, друже?
Тиждень Надя стежила за котом. Буквально носила його на руках у туалет і добре годувала. Назвала безіменного раніше кота Сірком, і так вони благополучно зимували разом, наче давні друзі.
Надя дзвонила фермеру Василю, питала про здоров’я Марії Петрівни, і посилала їй привіти, обіцяючи приїхати. Від нього вона дізналася, що Марії Петрівні виповнилося вісімдесят років, до неї оформили соціального працівника, жінку, яка тепер регулярно навідується до неї та привозить необхідні ліки та продукти.
Як тільки весна розтопила сніг, Надія знову поїхала до села.
– І як же я рада тебе бачити, Надійко! – Ще здалеку вітала її Марія Петрівна, – нарешті знову побачилися! Як там мій кіт?
– Він у повному порядку, – повідомила Надія, – ви його не впізнаєте! Стане тепліше – приїдемо разом. Я цього року знову хочу дачу брати.
Коли на початку травня Надя привезла Сірка, баба Марія, глянувши на чистого, повненького кота, з недовірою запитала:
– Та чи це він? Наче інший…
– Говорила ж – не впізнаєте. Розгодувала. Це тут він був на службі, а там, у місті – паном жив, на дивані ніжився та спав, – розсміялася Надя, – думала, що не стане хоч у теплі і у догляді, а він навіть помолодшав і йти не збирається. І вже літо хай поживе зі мною, а взимку я його знову додому відвезу.
Так і почала Надія їздити на свою дачу постійно. Викупила вона її зовсім недорого, і жила з квітня по листопад включно. І лише з настанням постійних морозів їхала до міста, прихопивши свого Сірка.
Син Марії Петрівни вийшов на пенсію, і вже щоліта приїжджали вони з дружиною до матері на своїй машині, і займалися городом, підремонтували хату, купували і складали дрова.
Марія Петрівна повеселішала, як і її старий кіт, погладшала, син не дозволяв їй хапатися за важку роботу, і вмовив узимку їхати з ними до міської квартири. І собаку з котом із собою забирали.
Так і стали зустрічатися тепер після зими баба Марія і Надя у селі тільки навесні, але раділи, що знову починається теплий квітучий сезон, в який вони будуть усі разом…