Наталя Сергіївна, викладачка історії, була жінкою середнього віку, симпатичною та самотньою.
Ні з чоловіком, ні з дітьми не вийшло: спочатку не змогла виносити малюка, а потім розлучення.
І вона вирішила поставити крапку на своєму особистому житті.
Натомість захистила кандидатську дисертацію і зі школи перевелася працювати у єдиний у місті ліцей.
Квартиру вона мала і навіть дачка від батьків залишилася, де вона проводила всі свої канікули.
Особливо влітку – жила на дачі, практично не виїжджаючи.
Усіх сусідів знала в окрузі, і вони її. Хтось на чай запросить, хтось у місто із собою на закупи.
Найпривітнішою та найприязнішою була Марія Микитівна з будиночка навпроти, її ровесниця. І до себе кликала, і сама у гості любила заходити.
У неї був чоловік, на будівництві працював, помічником був хорошим, якщо треба щось полагодити або зробити – допоможе.
Але цієї весни перед початком літнього сезону Наталія Сергіївна надумала поміняти паркан і хвіртку, яка ледь на петлях трималася.
Прийшла ввечері до сусідів і розповіла про свій задум.
– Не допоможете мені, Ігорю Івановичу? Я заплачу і за матеріал, і за роботу, – запитала Наталя і поставила на стіл біленьку.
Чоловік почухав потилицю і сказав, що подумає.
З часом у нього не дуже, а ще через день сам прийшов до неї:
– Ну ось що, Наталю, я в цих парканах майстер невеликий, а ось друг у мене – той столяр і тесля.
Він тобі все дуже гарно збудує, рада будеш. Якщо згодна, то на вихідні він приїде, обговорите.
Наталя Сергіївна погодилася. Їй все одно, хто робитиме, аби порядок був.
Якраз літо настало, канікули почалися, а тут і працівник зʼявився, чоловік років п’ятдесяти.
Привітався, обійшов садок, уздовж паркану пройшовся, а потім зробив виміри.
– Добре, хазяйко, – сказав він нарешті. – Зробимо. Все якнайкраще буде. Матеріал підберу, кошторис дам. Як куплю все, що потрібно, так і почну.
Так і вирішили. Він подивився на неї з неприхованим інтересом і пішов до сусідів. А вона тільки миттю глянула йому вслід, відзначила широку ходу і чоловічу поставу, чимось схожу на її колишнього чоловіка.
Ще через кілька днів він прийшов з розрахунками, скільки і чого йому знадобиться і назвав суму, яка навіть недосвідчену в пиломатеріалах і цвяхах Наталю, неабияк здивувала.
– Так дешево? – запитала вона. – Де це магазини за такими цінами торгують?
Степан тільки плечима знизав, мовляв які є розцінки, за такими він і закупить, при цьому додав:
– Знижка буде як постійному покупцю.
Працівником він виявився тямущим. Прибув на невеликій вантажівці, розвантажився. Пів дня розбирав старий паркан, викорчовував бруси і акуратно складав їх у ту саму вантажівку. Жодного сміття і відходів за собою не залишив.
Зранку день був прохолодний, а до обіду так потеплішало, що він зняв свою сорочку і кинув її в саду на лавці, залишившись у футболці.
Наталя стежила за ним з вікна і бачила, як він швидко порається з цією начебто і не важкою на вигляд роботою, але яка насправді вимагала чималих зусиль.
Вона вийшла на ґанок і покликала Степана:
– Чаю хочете? Ідіть у хату, я щойно заварила свіжий.
– Та ні, мені б холодненького чогось.
Наталя винесла пляшку води, і він жадібно випив. Але надвечір їй таки вдалося вмовити його поїсти свіжого супчику. Готувати супи Наталі була велика майстриня. Степан не відмовився.
– Смачно як! – похвалив чоловік і не посоромився, попросив добавки.
А ось від чарки відмовився: за кермом.
– Ви майстриня супи варити, як я бачу.
– Та ну, – збентежилася господиня. – Це я нашвидкуруч. Хочу вас запитати, за матеріал треба розрахуватися?
– Ось коли роботу закінчу, тоді й розрахуєтеся, – сказав Степан. – Аванси я не беру. Раптом вам щось не сподобається.
– Не турбуйтеся, новий паркан все одно краще за старий буде, і я не вибаглива. А ви на будівництві ким працюєте?
– Та як вам сказати… Ким тільки не працюю. Ну, дякую за частування, мені пора, господине.
І поїхав.
Наталя вийшла в сад. У неї так було приємно на душі! Скільки років вона не отримувала жодної допомоги по господарству, окрім як від сусіда. Все сама, сама. Але паркан ремонтувати не взялася, зовсім не жіноча це справа.
«А він нічого такий», – раптом майнула думка, коли вона походжала садком. – І справді, як би робочої спеціальності, а приємний у розмові, руки золоті, та й зовні…»
Наталя не встигла додумати свою думку, як побачила його сорочку на лавці. Вона була запорошеною і спітнілою, мабуть, хоч і висохла вже.
– Треба попрати, – тихо сказала вона. – На вітерці провітриться за ніч, буде свіженька.
Вона налила в тазик води і, перш ніж опустити туди сорочку, намацала в нагрудній кишені папірець.
Витягла, раптом щось важливе. І зрозуміла, що це чек, довгий такий із магазину будматеріалів.
Вона глянула на суму і ахнула!
– Нічого собі, закупочка! – пробурмотіла вона і трохи засмутилася.
Було зрозуміло, що купував цей Степан усе найдорожче.
Зранку сорочка була справді сухою, Наталя поклала в кишеню чек і віднесла на лавку. Незабаром приїхав Степан, і робота закипіла.
Вона так само дивилася на нього через вікно. І навіть не дивилася, а милувалася його роботою.
Сильні руки, міцне тіло, все в нього ладнається, новий паркан вишиковується рівний, брусок до бруска, планка до планки. Ні, не шкода їй грошей. Нехай буде дорого, але якісно.
На цей раз він із собою воду привіз, від чаю знову відмовився, жарко. Перекусив канапками, але після закінчення роботи вона знову закликала його пообідати.
– Котлети у мене сьогодні й смажена картопля. Але ще й суп лишився. Хочете?
– Та ні, дякую. Давайте тільки друге, я не дуже голодний, але такий запах, що неможливо відмовитися. Розбалуєте ви мене, – посміхнувся він, коли вона поставила перед ним тарілку з апетитною їжею.
Так минуло три дні. Паркан нарешті був встановлений і навіть пофарбований красивою темно-зеленою фарбою.
– Водостійка? – запитала сусідка, з якою вони разом оглядали цю красу.
Степан підтвердив, і Наталя покликала всіх у хату, щоб розрахуватись за виконану роботу і повечеряти всім разом.
Але Марія Микитівна відмовилася. Сама чоловіка з роботи чекає, тож не до гостей їй.
– Ну все, якщо роботу прийняли, то ось і накладна, – сказав Степан і простягнув їй щось на кшталт інвойсу, які зазвичай у фірмах видають.
Наталя, приховуючи хвилювання, взяла листок до рук і здивувалася.
Загальна сума, включаючи роботу й будматеріали була мало не в половину менша за ту, яку вона бачила на закупівельному чеку. Сума була мізерною, ніби він не паркан полагодив, а табуретку.
– Ну, ні, це нікуди не годиться, Степане, – сказала вона. – Чому так мало? Виходить, що ви задарма тут працювали три дні?
– Ну, чому ж задарма? За чудові обіди, за приємне спілкування. І взагалі, давайте не сперечатися. Навіть якщо ви мені зовсім не заплатите, я не ображусь, – посміхаючись, сказав він.
– Ще чого, – буркнула Наталя і почервоніла.
Їй було й ніяково, і приємно, що він проявив таку лояльність. Вона розплатилася, ще раз подякувала і провела Степана до воріт.
– А що ви робите на наступні вихідні? – несподівано запитав він.
– Не знаю, не вирішила ще. А ви?
– І я не вирішив. Може, разом вирішимо?
І як тут відмовитись? Вона й так уже все про нього понавигадувала. Так, робітник. Ну то й що? Зате який робітник! Розумник просто. Та й симпатичний, і ввічливий. І Наталя погодилась.
Літо попереду, вагон часу. Чому б і не зустрітися з чоловіком? А прямо освіченого й вільного і приємного де зараз знайдеш?
Наступної суботи вона приїхала у місто на побачення. Ошатна, але не надто.
Раптом Степан одягається просто, їй не хотілося його бентежити надмірно елегантним виглядом. Тому шпильки відпали, натомість легкі літні туфлі, звичайна сукня під поясок, сумочка через плече…
Але коли вона побачила Степана, то її здивуванню й розчаруванню своїм виглядом у неї не було меж.
Перед нею стояв чоловік у літньому світло-кавовому костюмі, ретельно поголений, з добре вкладеним волоссям і пахло від нього чимось напрочуд приємним.
Він привітався, одразу легко й невимушено взяв її під лікоть і запросив у ресторан. І тут тільки розкрилася вся ця спеціально підлаштована операція під назвою:
“Знайомство з гарною освіченою жінкою”.
Так, вони були давніми друзями з Ігорем, чоловіком Марії.
Вчилися колись разом у будівельному технікумі. Потім служба, а потім Степан пішов вчитися далі, а Ігор, одружившись, одразу на будівництво подався.
Зв’язок вони підтримували постійно, і коли Степану вдалося відкрити свою будівельну фірму, він забрав приятеля до себе.
– Займаємось будівництвом невеликих об’єктів: приватні будиночки, контори, нещодавно, щоправда, дитячий садок збудували. Для нас це було «грандіозне будівництво», – посміхнувся він. – Тендер виграли.
– Так. Я не зрозуміла, а мій паркан до чого? Чому ви його будували? Ігор відмовився, а що, інших теслярів не знайшлося?
Степан опустив очі, було видно, що підбирає слова для відповіді:
– Ігор мій товариш, він знає, який я невдачливий в особистому житті. І давно хотів мене познайомити з вами, а я не погоджувався. Не люблю звідництва, не солідно це. А ось за роботу взявся, щоб проявити себе і…
– І подивитися, чи варто жінка вашої дорогоцінної уваги, чи не так? – з невеликим сарказмом відповіла Наталя.
– Ні. Я бачив вас раніше, правда здалеку. Я приїжджав до Ігоря кілька разів, зацікавився відразу. Але від його послуг відмовився, подумав, що вам таке посередництво може не сподобатися.
– Ну, добре хоч зараз зізналися, – нарешті посміхнулася Наталя. – Я тоді теж зізнаюся, що бачила чек на будматеріали у кишені сорочки. Я попрала її, а чек витягла. Витрати ж були зовсім інші, Степане!
– Та годі вам, дрібниці. Я взагалі не хотів брати гроші за роботу, але зрозумів, що ви на це не підете. Ви не проти, якщо ми на «ти» перейдемо?
Вона була не проти. І взагалі не проти того, щоб продовжувати це спілкування, щоб відчути себе комусь потрібною, цікавою.
І як добре, що поряд з нею цей трохи сором’язливий, але в той же час чоловік, що відбувся, із золотими руками і добрим серцем.
Вона нарешті відчула себе щасливою, бачачи як зацікавлено, з симпатією у погляді Степан дивиться на неї.
Ну а решту час покаже. Доля має на кожного свої плани…