Марія не спала всю ніч. Вчора її життя повністю змінилося. І як із цим впоратися, жінка поки що не знала.
Та й допомогти їй було абсолютно нікому, тому що залишилася вона зі своєю бідою віч-на-віч.
Як усе безглуздо вийшло. До останнього Марія сподівалася, що чоловік не піде, повернеться до неї і, посміхаючись милою і такою рідною посмішкою, скаже:
– Ти, знаєш, люба, а я пожартував. Розслабся, я залишаюся з тобою.
І все буде гаразд. Як раніше. І навіть краще, бо попереду було щастя. І радість була, на яку Марія дуже-дуже чекала весь останній час.
Але Роман цього не сказав. Пішов, сказавши нехороші слова. І більше ніколи не повернеться…
Марія раптом злякалася своєї думки. Тепер все немає сенсу. Навіть те, про що сказав її лікар.
Як вона зраділа його словам! Ще вчора вона була на сьомому небі від щастя. Скільки надій та планів було в неї! Все даремно, все марно. Нічого не буде. Нема чого тепер і мріяти. І попереду на неї чекає лише самотність.
Пам’ять знову повертала її на кілька годин тому, коли Марія почула такі слова від найближчої людини.
Увечері Роман сказав їй, що йде. Мовчки зібрав у валізу свої речі. Гучно гримнули вхідні двері. А Марії здалося, що від цього звуку щось тріснуло і розсипалося в її душі.
Вони із чоловіком жили вже три роки. Вони мали щасливий шлюб. І жінка відчувала – чоловік її любить.
Щоправда, з дітьми поки що не виходило. Але Марія вже почала вирішувати цю проблему. І лікар обнадіяв – скоро все вийде.
І вчора Роман сказав їй, що вже місяць кохає іншу.
Ніч минула без сну. Марія сиділа в темряві біля вікна і дивилася на чуже щастя, що живе в чужих будинках, що світилися радістю.
З важкістю у душі вона згадала, що сьогодні річниця їхнього весілля.
Яка фантасмагорія, іронія долі! Роман покинув її саме в день їхнього одруження.
Марія згадала, як вона готувалася до цієї дати останній тиждень. Шукала незвичайний подарунок для чоловіка. Вирішувала, куди б їм разом сходити, щоб вечір вийшов незабутнім. Навіть знайшла невеликий ресторанчик неподалік будинку. На сьогодні там було замовлено столик на двох.
Марія дивилася на непотрібний подарунок і плакала від образи.
Це була дорога піжама, яку дівчина так ретельно вибирала. І тепер вона стала непотрібною. Їй так хотілося бачити в ній чоловіка під час вихідних чи свят, коли вони удвох, закрившись від усього світу та відключивши телефони, проводили час удома.
– Яка я нещасна! За що ти так зі мною? – плакала вона, звертаючись чи то до Бога, чи до чоловіка, який пішов.
Раптовий і різкий дзвінок у двері пронизав ранкову тишу. Марія здригнулася.
– Хто це? Роман? – була перша думка, яка її втішила.
Але тут же свідомість сказала, що це нереально. Не повернеться він. Нема чого й чекати.
Марія сиділа в розгубленості на підлозі, так і тримаючи в руках нову піжаму. Прислухалася до того, що робиться за вхідними дверима.
– Скоріш за все, помилилися. Підуть зараз, – подумала вона.
Але там чулася підозріла метушня і якісь розмови. Дзвінки повторились. Потім хтось наполегливо став стукати в двері…
Марія встала і знехотя попрямувала у коридор. Проходячи повз дзеркало, вона ахнула. На неї дивилася чужа жінка із заплаканим обличчям і волоссям, що стирчало в різні боки. Вигляд був такий собі, якщо чесно.
– Ой, чи не все одно тепер! – махнула вона рукою.
Відкривши двері, Марія аж відскочила назад від несподіванки. Перед нею стояла ціла купа людей.
– Привіт, Марійко! Спите ще, чи що? Ледве достукалися до вас! – голосно спитала свекруха Ганна Валеріївна. – Заходьте, поки нам відкрили!
Слідом за свекрухою у квартиру зайшли свекор, дві зовиці, брат Романа зі своєю дівчиною і бабуся Зіна.
– Марійко, зустрічай гостей! Ми, звісно, без запрошення! Сюрпризом до вас! Вирішили вас із Романом привітати з днем весілля! – галасували всі ці люди, заходячи і по черзі обіймаючи Марійку. Вони віддавали їй яскраві пакети з подарунками і начебто не помічали, яка хазяйка засмучена.
– А де Роман? – свекруха вийшла зі спальні, де сподівалася знайти сина.
– Тут така справа… Його нема тут… Вдома…
Марії важко було вимовити ці слова. Сказати його рідні про те, що чоловік її покинув. Ні, не тому, що всі вони зараз засмутяться. Їй дуже було шкода себе.
– Маріє? Ти чому заплакана? Що сталося? Де син? – спитала Ганна Валеріївна.
– Я… Не можу…
Марія знову зібралася заплакати. Ще секунда і сльози бризнуть з очей, і тоді її вже не зупинити.
– Так, розповідай. Ану, сіли всі й замовкли, – сказала мати Романа.
Завжди і за будь-яких обставин вона знала, як треба діяти.
– Роман… Він сказав, що більше не любить… Він пішов від мене, – запинаючись, сказала Марія.
– Що? Мій син пішов? Куди? Ганнусю, що вона каже? Я не зрозуміла, де ж Роман? – перепитала бабуся Зіна, яка погано чула.
– Мамо, почекай, – зупинила її свекруха. – Не до тебе поки що. Сиди спокійно. Зараз все з’ясуємо.
– Окрім того, що ти нам уже розповіла, ще щось тобі відомо? – вирішила уточнити Ганна Валеріївна у розгубленої Марії.
– Ні… Він сказав, що покохав іншу. І пішов.
– Іншу? Все це дуже дивно. Дуже! Не така мій син людина, щоб так чинити.
Свекруха про щось посилено розмірковувала.
– Звісно, дивно! Що й казати. Я бачив, як Роман тебе любить, Марійко, – щиро висловився свекор.
– Дякую, – майже нечутно сказала Марія.
– А мені братик казав, що Марійка – це його доля. Такий був щасливий. Що на нього зараз найшло, взагалі незрозуміло! Якась інша, звідки? Не було в нього жодних інших. Не інакше як причарували його, – сказав брат Романа.
При цих словах Марія не витримала і знову заплакала. Вона й сама знала – Роман її любив. Як могло статися так, що це кохання розсипалося на порох за такий короткий час?
– Так, дівчатка, зверніть увагу! Ось так поводитися ні в якому разі не треба, якщо ваші майбутні чоловіки раптом захочуть вас покинути, – звернулася Ганна Валеріївна до дочок. – Діяти треба, а не сльози лити. І боротись за своє щастя!
А потім звернулася до плачучої невістки.
– Це безглуздо, Маріє! Сльозами горю не допоможеш. Нам треба терміново щось робити. Знайти в забрати від цієї жінки нашого сина і твого чоловіка!
Свекруха помовчала рівно хвилину і почала розпоряджатися.
– Так жінки залишаються тут. Підтримують Марію і накривають на стіл. Даремно, чи що, ми стільки їжі з собою привезли? А чоловіки – всі за мною!
Свекруха встала. Слідом за нею чоловік і син.
– Чекайте на нас. Сподіваюся, ми недовго, – обнадіяла всіх Ганна Валеріївна. – Я впевнена, що дуже скоро ми будемо святкувати перемогу!
Рівно за дві години за столом сиділа вся родина, у повному складі. Батьки, які повернулися, і брат привезли Романа назад.
Вигляд у нього був, чесно сказати, жалюгідний. Втрачений. Роман мало нагадував того, яким був раніше. І з яким ішов від своєї законної дружини.
При всій рідні він вибачився у Марії, при цьому виглядав таким нещасним, що у дружини стрепенулося серце.
Роман сів поруч із коханою дружиною, взявши її за руку. Так і сидів, мовчки і не відпускаючи її руку зі своєї, переживаючи поворухнутися. А свекруха в цей час розповідала про всі обставини його визволення. Вона так і сказала – “визволення”.
– Ну що я вам скажу – звичайні чари. Знаю я цих штучок – побачать порядного мужика і давай бігати по ворожках. Ні перед чим не зупиняться ці пройдисвіти. У нашому випадку вона зіграла на тому, що у вас, Маріє, поки немає дітей. Переконала Романа, що народить йому зразу. На це й наголошувала при привороті.
– Романе, як ти міг повестися на таке?! – дивувався брат. – Де твій розум був? Марійку проміняти на цю!
– Та про який розум ти говориш? Відключила вона його моєму синочку. Присушила, і все немає ні розуму, ні думок! – багатозначно видала свекруха. – Ти, Романе, дякую нам маєш сказати. Занапастила б вона тебе за пару років. Ось такі справи.
– А коли ж молодих із весіллям вітатимемо? – раптом спитала бабуся Зіна, яка так і не зрозуміла, що сталося.
– Ось зараз і привітаємо! І щоб більше ніхто і ніколи не зміг їх розлучити! – сказала свекруха урочисто…
…Наступного разу вся родина зібралася тут рівно через рік. Але вітали Романа й Марійку не лише з річницею весілля.
Їхньому синові виповнився місяць.
Спасибі рідні – вчасно врятували молоду родину.
Ось так, свекруха звісно молодець, але от Роман…