– Катю, мене з дому виганяють, – сказала Ірина подрузі.
Дівчата сиділи у літньому кафе. Був кінець травня, але погода ніби вирішила компенсувати людям три попередні дощові тижні.
Народу в парку було багато – усі намагалися зловити перші промені майже літнього сонечка.
– Як це виганяють? – запитала Катя. – Хто?
– Батьки. Звісно, не виганяють, а пропонують з’їхати до кінця місяця та звільнити кімнату для Яни та її родини.
– Це твоя старша сестра?
– Так. У нас з батьками двокімнатна квартира. Шістнадцять метрів та чотирнадцять. У маленькій жили ми із сестрою. Потім, коли я вже навчалася в університеті, Яна вийшла заміж за свого Дениса. Вони почали винаймати квартиру. Кілька разів переїжджали. А днями їм господиня заявила, що не продовжуватиме оренди. Яна до мами прийшла зі сльозами: «У Дениса на роботі проблеми, Олі лише у вересні до садка візьмуть, до цього я не зможу на роботу вийти. Нову квартиру за такі гроші зараз не зняти» Попросилася додому.
– А ти як же? – запитала Катя.
– А мені було запропоновано два варіанти: розкладачка на кухні та вільне плавання. Мама так і сказала: Ти одна, тобі влаштуватися легше.
– І як ти тепер?
– Розкладачка мене точно не влаштовує. Проблема в іншому: адже я збираю на своє житло. Почала одразу ж, як тільки почала працювати – ще на останньому курсі. Батькам я зараз віддаю частину зарплати на комуналку та продукти. А тепер доведеться ще й за оренду платити. Я розраховувала, що ще три роки і зберу потрібну суму. А тепер усе це відсувається незрозуміло на якийсь термін. Ось у чому проблема, – пояснила Ірина.
– Слухай, мої батьки завтра їдуть на дачу – у батька відпустку, тож пробудуть там цілих два тижні. Можеш пожити в мене, поки не знайдеш собі щось слушне, – запропонувала Катя.
Ірина прожила у подруги тиждень. Зняла собі кімнату в гуртожитку. Умови були не дуже хороші, але ціна дівчину цілком влаштувала.
Довелося зробити невеликий косметичний ремонт: поклеїти шпалери, пофарбувати вікно та стіну у зоні кухонного куточка. За кілька тижнів кімната стала набагато затишніше.
Виявилося, що на продукти Ірина витрачає наполовину менше, ніж вона віддавала батькам – це дещо компенсувало вартість оренди.
Пройшло три роки
Ірина звикла жити на новому місці – познайомилася із сусідами, облаштувала побут, але все одно вона мріяла про свою квартиру.
За цей час її перевели на нову посаду із підвищенням зарплати, крім того, опинившись у спокійній обстановці, дівчина змогла вечорами працювати додатково – бухгалтер за бажання завжди знайде собі заробіток.
Тож, за її розрахунками, ще півроку, і можна буде звертатися до банку за кредитом на двокімнатну квартиру.
У батьків Ірина бувала не дуже часто – пару разів на місяць і у свята.
Цього разу вона прийшла, щоби привітати з днем народження Олю – свою племінницю.
Подарунок, який принесла Ірина, дівчинці сподобався, і вона побігла до кімнати. Через деякий час Іра зазирнула до неї:
– Ну що? Розібралася? – запитала вона у племінниці.
– Так, – відповіла Оля і своєю чергою запитала. – Тітко Ірино, а довго тобі ще на квартиру збирати?
– Не дуже, – відповіла здивована Ірина, – а що таке?
– Бабуся сказала, що коли ти купиш квартиру, ми переїдемо туди жити і в мене буде своя кімната, – відповіла племінниця.
– А я де житиму? – запитала Ірина.
– А ти ось у цій кімнаті. Адже ти одна, – сказала Оля, захоплена грою.
– Катю, ти уявляєш, у мами знову грандіозні плани, – розповідала подрузі обурена Ірина. – А я думаю, що це вона мене так активно підтримувала, коли я вирішила не однокімнатну, а одразу двокімнатну квартиру купувати! А виявляється, вони вирішили допомогти Яні за мій рахунок!
– А сама Яна та її чоловік за ці три роки нічого не спробували зробити? Їхній доньці через рік йти до школи, а вони туляться у батьків у кімнатці в чотирнадцять метрів? Дивно це все! – Здивувалася Катя.
– Нічого дивного: батько працює, мама вдома – готує, прибирає – загалом, зайнята будинком. Оля вечорами і у вихідні теж на ній. Денис за цей час чи три, чи чотири рази роботу міняв – все йому не подобається. Яна – у торговому центрі у відділі косметики продавцем працює – зарплата дуже середня. Загалом вони непогано влаштувалися. А у перспективі їм ще двокімнатну квартиру обіцяють. Ось і сидять рівно – чекають всією сім’єю, коли не розумна Іра піднесе все на тарілочці з блакитною облямівкою.
– А з батьками ти ще не розмовляла на цю тему? – поцікавилася Катя.
– Ні. Навіщо? Мама відразу зрозуміє, що мені відомі їхні плани і включить функцію «асфальтова ковзанка» – стане мені планомірно капати на голову, вселяти, що я зобов’язана поважати «сімейні цінності» і віддати квартиру сестрі. І головний аргумент: «Адже ти ж одна»!
– Але ж ти не одна, – сказала Катя. – Олег начебто збирався тобі пропозицію робити.
– Зробив уже. Але я не певна.
– У кому? У собі чи Олегу? – Усміхнулася Катя.
– Та у всіх. А ще у його мамі. Ось де асфальтова ковзанка! Моя мама проти неї – все одно, що велосипед проти катка. І щось мені підказує, що воно вже повністю розпланувала життя свого сина, і тепер дівчина, яка ризикне вийти заміж за Олега, має реалізувати її план. От я й думаю: якщо я сумніваюся, це не моє. Доведеться Олегу іншу наречену собі шукати.
– Зовсім ніяких перспектив?
– Зовсім. Уяви: увечері сидимо на дивані, дивимося фільм. Раптом він кидає погляд на годинник: «Ой, уже половина одинадцятої. Мені треба бігти, бо мама нервуватиме»! Схоплюється і тікає – і «йди ти, Іра, зі своїм романтичним настроєм»!
– Ой! Насмішила! А із квартирою що?
– Нічого поки що не вирішила, – відповіла Ірина. – Одне знаю достеменно: свою квартиру я нікому не віддам.
Але за два місяці після дня народження племінниці мама сама завела з Іриною розмову.
– Ти бачиш, у якій тісноті ми живемо! – Сказала мама, ставлячи перед Іриною чашку з чаєм.
– Я чим вам можу допомогти? Ви мене і так три роки тому на оренду випхали, – відповіла Іра, розуміючи, про що далі йтиметься.
– Послухай, ти вже скоро зможеш купити квартиру. Може, на рік-другий пустиш туди Яну з родиною? А сама поки що до нас переїдеш – не треба буде оренду платити, – запропонувала мама.
Якби Іра заздалегідь не знала про цю ідею, а почула про неї тільки зараз, то вона точно влаштувала б сварку. Але в неї вже давно була підготовлена відповідь:
– Ну що ти! Які два роки! Я можу взагалі віддати їм квартиру. Ось як виплачу іпотеку, одразу на Яну і перепишу.
Мати прийняла ці слова за правду, і в неї обличчя аж засяяло від радості.
– А сама я спатиму у вас у квартирі он там, у коридорі, біля дверей, на килимку. Ні, у квартирі – це дуже щедро – краще за дверима, на сходах, там теж килимок є, – продовжила Ірина.
Тепер мати зрозуміла весь сарказм, який пролунав від дочки.
– Ось чомусь я так і думала, що ти відмовишся! Ти повна егоїстка. Тобі не шкода нікого: ні нас із батьком, ні сестру, ні племінників. До речі, Яна вагітна, і за п’ять місяців у цій тісноті з’явиться ще одна дитина! Але ж тобі на це начхати!
– Твої претензії, мамо, не за адресою. Можна подумати, що це я, як зозуля, вам сюди своїх дітей підкидаю. Задай усі ці запитання Яні та її чоловікові Денису, який, зважаючи на все, не вміє робити нічого, крім…– Ірина не договорила і вискочила з квартири.
Вона розуміла, що це був лише початок. У мами в арсеналі ще багато аргументів. Ірина пам’ятала, що вона влаштувала, коли батько збирався піти з родини. Були залучені і сусіди, і всі рідні, і спільні знайомі. Мама навіть на роботу до батька ходила – влаштувала сварку спочатку у цеху, а потім у кабінеті якогось начальника. І в результаті досягла свого: батько нікуди не пішов.
Ще місяць Ірина відповідала на телефонні дзвінки матері та сестри:
– Квартири в мене поки що немає. І тому, що ви так часто дзвоните, вона швидше не з’явиться. Дайте мені спокій.
А потім її телефон замовк.
Тільки Катя знала, що Ірина домовилася з начальством про переведення у філію, яка знаходилася у сусідньому місті. Саме там Ірина взяла іпотеку та почала обживати свою нову квартиру. Рідним повідомила, що з нею все гаразд, але просила її не турбувати.
Звісно, родичі знайшли Ірину. За три роки.
На той час вона одружилася, жила в трикімнатній квартирі чоловіка і збиралася в декрет.
– А та двокімнатна квартира, де? – запитала мама.
– Продали, щоби цю купити, – відповіла Ірина.
Це була неправда – квартиру вони здавали та збиралися залишити своїм дітям. Але численним родичам цього краще не знати – сон буде міцнішим.