– Люда! Ти вдома? – покликав дружину Василь, увійшовши до квартири.
– Я на кухні, – відповіла Людмила.
Сьогодні вона прийшла додому раніше і зайнялася приготуванням вечері.
Василь роздягнувся, вимив руки та зайшов на кухню.
– А чому ти не хвалишся? – запитав він.
– Цікаво, а чим це я маю хвалитися? – здивувалася дружина.
– А я по дорозі додому зустрів Риту з вашого відділу. Вона мені сказала, що вам сьогодні премію за квартал видали. Гарну премію.
– Це, правда. А тобі від цього яка радість?
– Як яка? Я ж тобі вчора казав: мати дзвонила, просила Зої допомогти з іпотекою. Ти сказала, що у нас немає грошей. Так от тепер є. Давай Зої тисяч двадцять п’ять переведемо, – запропонував Василь.
– На честь чого? – поцікавилась Людмила.
– Не вдавай, ти ж сама знаєш, що Зої важко одній іпотеку платити. Я зараз зателефоную матері, скажу, що ми переведемо гроші, – сказав Василь і схопився за телефон.
– Стоп. Пригальмуй трохи. А хіба я сказала, що готова платити іпотеку за твою сестру? – зупинила чоловіка Людмила.
– А чому не допомогти, якщо в нас є гроші? – Запитав він.
– Почнемо з того, що гроші є не в нас, а в мене. Це премія, яку я заробила, працюючи щосили протягом трьох місяців. Як ти думаєш, Василю, я працювала з ранку до вечора саме для того, щоб зробити приємне твоїй сестрі? І іншої мети в мене не було?
– Люда, але ж у неї діти!
– Василю, у мене теж є дитина. Віра – наша з тобою донька. Якщо ти, звичайно, пам’ятаєш, вона навчається на другому курсі в університеті та живе у чужому місті у гуртожитку. І я їй щомісяця гроші на життя переказую. А ти за ці два роки доньці хоч би одну гривню дав?
– Я ж знаю, що ти посилаєш їй.
– А може, їй дуже приємно було б отримати і від тата хоч тисячу на колготки? – Запитала Людмила. – А твоя сестра, перш ніж вплутуватися в іпотеку, мала прикинути, чи зможе вона її виплачувати.
– Але ж їй банк схвалив, – нагадав Василь.
– Все правильно. У банку працюють розумні люди, які вміють рахувати. Ось вони й порахували, що Зої має вистачати грошей. А якщо їй не вистачає, то вона їх просто неправильно витрачає. Наприклад, занадто часто ходить у салони та кафе замість того, щоб виплачувати кредит. Тож я її хотілки оплачувати не збираюся.
А ввечері Василь почув, як Людмила телефоном повідомила матері, що щойно перевела їй пʼятнадцять тисяч.
– Цікаво: для Зої в тебе грошей немає, а для матері – будь ласка, – обурився чоловік.
– Так, Василю. У мами місток зламався, їй треба йти до стоматолога. А пенсія у неї не надто велика. Тим більше, що це моя мама, а Зоя мені – чужа людина, – пояснила Людмила.
– Загалом Зоя – моя рідна сестра, – нагадав дружині Василь.
– Правильно: твоя, а не моя. Які претензії до мене?
– Ну, якщо так, то я післязавтра отримаю зарплату і сам переведу гроші Зої, – сказав Василь.
– Та будь ласка. Тільки спершу скинь, як завжди, двадцять тисяч на господарську карту, – відповіла дружина.
– Людмило, я давно хотів спитати: а двадцять тисяч – це не багато? Не можна менше?
– Можна й менше, тільки тоді на вечерю будуть макарони з кетчупом, а не з домашніми котлетами чи відбивними. Можна ще не платити за комуналку та пральний порошок не купувати, – посміхнулася Людмила.
– А не можна якось поекономніше господарювати, щоб і на відбивні, і на все інше вистачало?
– Хочеш – спробуй. Якщо в тебе вийде, я перейму досвід, – відповіла дружина.
На цьому розмова закінчилася. Але Василь чомусь вирішив, що Людмила не виконає своєї обіцянки і переказав майже всю зарплату сестрі.
Однак він помилився. Вже наступного дня, повернувшись із роботи, він не застав на кухні жодної ознаки вечері.
– Людо, а що у нас сьогодні на вечерю? – Запитав він.
– Подивися у холодильнику, – відповіла дружина.
Василь зазирнув у холодильник: там було пусто. Тільки на дверях стояла самотня упаковка з кетчупом та в ящику для овочів лежали два зморщені яблука.
– Люда, а тут нічого немає.
– Правда? А що там має бути? Ти щось туди поклав? – запитала вона. – А ти хіба не знав, що для того, щоб дістати щось із холодильника, треба спочатку щось туди покласти?
– Ну, годі, я взагалі голодний, – сказав Василь.
– Здогадуюсь. Але ж я тебе попереджала: куди гроші відніс, туди і вечеряти йди. І снідати, до речі, теж, – заявила Людмила і сіла у крісло із в’язанням.
Довелося Василю їхати до мами.
А наступного дня свекруха – Ніна Володимирівна – прийшла особисто виховувати невістку.
Вислухавши довгу тираду свекрухи, Людмила сказала:
– Ви даремно так старалися, Ніно Володимирівно. Нічого нового для себе я не почула. Я й так знаю, що я погана дружина. Може, Василю тоді до вас перебратися? Навіщо я така йому?
– Ти нісенітниці не кажи! Вийшла заміж, то живи з чоловіком! – відповіла свекруха.
– Все зрозуміла. Адже це тільки я погана. А квартира в мене хороша, і зарплата чудова, і премія! Одна біда: я не хочу з вами та із Зоєю ділитися. І ви вирішили у сина кишені почистити? Ось і утримуйте його весь цей місяць самі. Майте на увазі: сосиски він не їсть. Від курки теж ніс верне. Так що на вечерю – відбивні зі смаженою картоплею та салатом. Можна ще голубці – тільки м’яса більше кладіть. Ну, самі зорієнтуєтеся. Так, білизну його теж самі прати будете.
– Людмило, ти що таке кажеш? Адже жили ж якось раніше! -Здивувалася свекруха.
– Жили, іноді навіть непогано жили, – відповіла невістка. – Поки ви в наше життя свій ніс не засунули. Зою з Григорієм розлучили, а тепер за нас взялися?
– Ти що несеш? Кого я розлучила? – обурилася Ніна Володимирівна.
– А хто ж, як не ви? Капали дочці на нерви: «Григорій такий – Григорій сякий! Григорій тебе не поважає, заробляє мало, освіта не те, квартирка маленька та інше»! Дістали Григорія, ось він і втік. І Зоя залишилася одна з двома дітьми та непідйомною іпотекою. Ну що? Тепер ваша душа задоволена?
А ні! Вам нудно стало – і ви взялися за нас! А я ж не Григорія, я довго терпіти не буду – поверну вам Василя, обслужуйте його самі – адже хто краще рідної матері це зробить. Правда, Васю?
– Що ти, Люда! У мене й у думках такого не було! Я не хочу з тобою розлучатися! Просто мама запропонувала Зої допомогти, – почав виправдовуватися чоловік.
– Допоміг? Значить, до наступної зарплати живеш у мами чи Зої – це вже як вони між собою домовляться. А я подумаю.
І Василь зрозумів, що Людмила не жартує. Весь місяць до наступної зарплати він жив у матері.
А п’ятого числа прийшов додому.
– Люда, я там тобі зарплату перевів і Вірі декілька тисяч відправив, – з порога повідомив він.
З кухні долинав запаморочливо-апетитний запах смаженої свинини в кисло-солодкому соусі.
– Іди мий руки та сідай вечеряти, – посміхнулася Людмила.